Метелик
Анрi Шарр’ер


У двадцять п’ять рокiв Анрi було обвинувачено в убивствi, якого вiн не скоював. Довiчне ув’язнення у виправнiй колонii Французькоi Гвiани – пеклi на землi, як ii називали, – ось що чекало на хлопця. Змиритися та прийняти свою долю? Чи тiкати? Знову i знову, з одиночних камер та каторжних катiвень, провалюючи спробу за спробою i врештi опинившись у сумнозвiснiй в’язницi острова Диявола? Звiдси не втекти. Людина здаеться. А метелик уперто б’еться об мiцне, непробивне скло лiхтаря. Перепони – нiщо на шляху до свiтла свободи, яку неможливо втримати за гратами.





Анрi Шарр’ер

Метелик


Народу Венесуели, його скромним риболовам затоки Парiа, усiм: iнтелектуалам, вiйськовим та iншим людям, – хто дав менi шанс вiдродитися


Ритi, моiй дружинi й найкращому друговi





Представлення


Цiеi книжки не було б, якби в липнi 1967 року в газетах Каракаса, за рiк пiсля землетрусу, який його зруйнував, один шiстдесятирiчний чоловiк раптом не прочитав про Альбертину Сарразен. Вона – чорний дiамант, сповнений блиску, смiху, мужностi, – нещодавно померла. А вiдомою в усьому свiтi стала завдяки публiкацii впродовж одного року аж трьох книжок, з яких двi – про ii втечi й ув’язнення.

Того чоловiка звали Анрi Шарр’ер, i iхав вiн здалеку. Точнiше, з каторги в Каеннi, куди його запроторили 1933 року за злочин, якого вiн не вчиняв, хоча й був засуджений за це на довiчне ув’язнення, тобто до смертi. Анрi Шарр’ер, прозваний колись у злочинному свiтi Метеликом, народився 1906 року у французькiй родинi шкiльних учителiв в Ардешi. Нинi вiн венесуелець, тутешнiй народ вiддав перевагу його поглядам i слову, а не кримiнальному минулому, а його тринадцять рокiв утеч i боротьби за те, щоб уникнути пекельноi каторги, змальовують радше майбутне, нiж минуле.

Отож у липнi 1967-го Шарр’ер iде у французьку книгарню в Каракасi й купуе «Таранну кiстку». На смужцi, що огортае книжку, число 123 000. Прочитавши це, вiн просто каже собi: «Гарно, але якщо малявка зi своею зламаною кiсткою, якiй довелося волочитися вiд криiвки до криiвки, продала 123 тисячi примiрникiв своеi книжки, то я, маючи за плечима тридцять рокiв пригод, продам утричi бiльше».

Мiркування логiчне, водночас не менш ризикове: зокрема, пiсля успiху Альбертини столи видавцiв захарастилися десятками рукописiв без жодноi надii на видання. Адже найбiльш пiкантно насиченi пригоди, нещастя й несправедливiсть не е запорукою гарноi книжки. Їх треба вмiти описати, тобто мати той бездоказовий дар, який змушуе читача бачити, вiдчувати, переживати зсередини все те, що побачив, вiдчув i пережив той, хто написав, немовби вiн, читач, сам там побував.

І тут Шарр’еру дуже пощастило. Вiн жодного разу не подумав про те, щоб написати бодай рядок про своi пригоди: вiн людина дii, життерадiсностi й теплоти, щедротна буря з лукавим поглядом, з теплим, трiшки шорстким пiвденним голосом, яку можна слухати годинами, бо вiн розповiдае так, як нiхто, тобто так, як великi оповiдачi. І диво звершуеться: позбавлене будь-яких лiтературних контактiв i амбiцiй («Надсилаю вам своi пригоди, нехай iх опише хтось, хто на тому знаеться», – написав вiн менi), те, про що вiн пише, сприймаеться так, «немовби вiн усе те розповiдае»; усе те бачиш, вiдчуваеш, переживаеш, i, якщо, не приведи Господи, ти хочеш зупинитися внизу сторiнки якраз тодi, коли вiн збираеться в туалет[1 - Мiсце, яке вiдiграе значну багатофункцiональну роль на каторзi. (Тут i далi прим. пер.)], тобi таки доводиться перегорнути сторiнку, бо туди йде вже не вiн, а ти сам.

Минае три днi пiсля прочитання «Таранноi кiстки», i вiн на одному подиху списуе два першi зошити, звичайнi, шкiльного формату зошити на спiралi. За деякий час, достатнiй, щоб зiбрати кiлька вiдгукiв про свою нову пригоду, яка його дивуе, напевно, бiльше, нiж iнших, на початку 68-го вiн береться за продовження роботи. За два мiсяцi заповнюе тринадцять зошитiв.

Так само, як Альбертина, у вереснi вiн надсилае менi свiй рукопис поштою. Трьома тижнями пiзнiше Шарр’ер уже в Парижi. Альбертину ми запустили разом iз Жан-Жаком Повером; свою книжку Шарр’ер довiрив менi.

До цiеi книжки, яку написано розпеченим вiд iще живих спогадiв пером i яку передрукували ентузiастки, що змiнювали одна одну й не завжди були француженками, я практично не торкнувся. Я всього-на-всього виправив пунктуацiю, переклав окремi надто незрозумiлi iспанiзми, пiдправив там i сям плутанину сенсiв чи iнверсii, зумовленi щоденним користуванням у Каракасi чотирма усно вивченими мовами.

Я також гарантую посутню автентичнiсть описаного. Шарр’ер двiчi приiздив до Парижа, де ми довгенько розмовляли. Цiлими днями, iнколи й ночами. Цiлком очевидно, що за 30 рокiв окремi деталi могли стертися, модифiкуватися в пам’ятi. Вони несуттевi. З приводу описаного варто лишень звернутися до працi професора Девеза «Каенна» (Julliard, coll. Archives, 1965), щоб одразу констатувати, що Шарр’ер не припустився жодних перебiльшень нi щодо звичаiв каторги, нi щодо ii жахiть. Навiть навпаки.

Ми принципово змiнили всi прiзвища каторжникiв, наглядачiв i керiвникiв пенiтенцiарноi адмiнiстрацii, адже мета цiеi книжки полягае не в тому, щоб нападати на когось особисто, а в тому, щоб зафiксувати типи й своерiдний свiт. Те саме з датами: деякi з них дуже точнi, iншi просто вказують на епоху. Цього досить. Адже Шарр’ер не збирався писати iсторичну працю, вiн хотiв розповiсти все так, як особисто те пережив – з усiею жорстокiстю й вiрою, – усе те, що постало як неймовiрна епопея людини, яка не приймае всього, що виявляеться несумiрним мiж зрозумiлим намiром суспiльства захиститися вiд злочинцiв i, власне кажучи, каральними засобами, негiдними цивiлiзованоi нацii.

Хочу подякувати Жановi-Франсуа Ревелю, який, захопившись текстом, першим читачем якого йому судилося стати, пояснив, чому це так з огляду на лiтературу минулих i сучасноi епох.



Жан-П’ер Кастельно




Зошит перший

Шлях занепаду





Суд присяжних


Ляпас був таким сильним, що я отямився вiд нього тiльки через тринадцять рокiв. Насправдi це не був звичайний потиличник, i, щоб мене вдарити, вони мусили зробити це гуртом.

Надворi 26 жовтня 1931 року. О восьмiй ранку мене вивели з камери в Консьержерi, у якiй я просидiв ось уже рiк. Я свiжопоголений, добре одягнений, костюм вiд класного майстра надае менi елегантностi. Бiла сорочка й блакитна краватка-метелик довершують мое вбрання.

Менi двадцять п’ять, на вигляд – двадцять. Жандарми, яких стопорнула моя зовнiшнiсть «джентльмена», поводяться дуже ввiчливо. Навiть зняли кайданки. Ушiстьох – п’ятеро жандармiв i я – ми сидимо на двох лавах у порожнiй кiмнатi. За вiкнами похмуро. Навпроти дверi, якi, очевидно, ведуть до зали засiдань, адже ми в Палацi правосуддя департаменту Сена в Парижi.

За якусь мить мене звинуватять в убивствi. Мiй адвокат, метр Реймон Юбер, пiдiйшов, щоб привiтатися:

– Проти вас немае жодного серйозного доказу, я вiрю, що нас виправдають.

Я всмiхнувся, почувши оте «нас». Наче метр Юбер також постане перед судом присяжних в iпостасi обвинуваченого i в разi винесення вироку йому теж доведеться його прийняти.

Судовий виконавець вiдчиняе дверi й запрошуе нас пройти. Через навстiж розчиненi стулки в оточеннi чотирьох жандармiв по боках i сержанта поруч я заходжу до величезноi зали. Щоб завдати менi того ляща, усе затягнули криваво-червоним: килим, штори на широких вiкнах, включно з мантiями суддiв, якi зараз вiзьмуться мене судити.

– Панове, суд iде!

Через дверi праворуч один за одним входять шестеро чоловiкiв. Голова, за ним п’ятеро суддiв у магiстерських шапочках. Голова зупиняеться перед крiслом у центрi, члени суду – праворуч i лiворуч вiд нього.

Абсолютна тиша пануе в залi, де всi, включно зi мною, стоять. Суд сiдае, за ним – i всi присутнi.

Голова, суворий з лиця, щокастий, з рум’янцем на вилицях чоловiк, дивиться менi в очi без будь-якого виразу. Його звати Бевен. Трохи пiзнiше вiн неупереджено вестиме процес i всiм своiм виглядом дасть усiм зрозумiти, що, як досвiдчений cуддя, вiн не дуже вiрить у щирiсть свiдкiв i полiцейських. Нi, за ляпас менi вiн не нестиме жодноi вiдповiдальностi, вiн просто його менi завдасть.

Помiчником генерального прокурора виступае cуддя Прадель. Цього прокурора боiться вся адвокатська колегiя. Вiн горезвiсний постачальник людей на гiльйотину й у виправнi в’язницi Францii та заморських територiй.

Прадель представляе переслiдування злочинцiв вiд iменi суспiльства. Вiн офiцiйний обвинувач, i все людське йому чуже. Тут вiн уособлюе Закон i Ваги Правосуддя, власне, вiн ними керуватиме й зробить усе можливе, щоб шалька схилилася на його бiк. Прищуривши своi хижацькi очi, вiн пильно дивиться на мене з усiеi своеi висоти. Передусiм з висоти трибуни, яка вивищуе його надi мною, потiм з висоти всiеi своеi статури, щонайменше метр вiсiмдесят, що дае йому змогу згорда позирати на всiх. Мантiю вiн не знiмае, лише кладе перед собою шапочку. Усiм тiлом спираеться на великi, як граблi, руки. Золота обручка вказуе на те, що вiн одружений, на мiзинцi перстень, зроблений з вiдполiрованого цвяха для пiдковування коня.

Вiн трохи нахиляеться вперед, щоб iще бiльше вивищитися надi мною. Начебто хоче сказати: «Якщо ти гадаеш, що зможеш вислизнути, то помиляешся, жевжику. Тому, що моi кистi схожi на лапи, i хоч iх не видно, але пазури, якi тебе пошматують, на своему мiсцi, у моiй душi. Усi адвокати мене бояться, судове вiдомство вважае небезпечним заступником генерального прокурора саме тому, що я нiколи не випускаю своеi здобичi. Менi байдуже, винен ти чи нi, я лише маю використати все, що свiдчить проти тебе: твое богемне життя на Монмартрi, свiдчення, зiбранi полiцiею, i покази самих полiцейських. Я маю використати всю цю гидотну, зiбрану слiдчим байду, щоб показати тебе вiдразливим настiльки, аби присяжнi вирiшили прибрати тебе iз суспiльства».

Менi здаеться цiлком виразним, що я справдi чую, як вiн говорить до мене, хiба що я марю, бо цей «людоiд» мене направду вразив:

– Не смикайся, обвинувачений, i навiть не думай захищатися: я таки проведу тебе шляхом занепаду. Сподiваюся, ти не вiриш у присяжних? Не пiддавайся iлюзiям. Тi дванадцятеро нiчого не знають про життя. Глянь на них: он вони рядочком сидять навпроти тебе. Тобi добре видно цих дванадцятьох надутих iндикiв, привезених у Париж з якоiсь провiнцiйноi глушини? Мiщани, пенсiонери, торговцi. Навiть не варто iх тобi описувати. Ти ж не вважаеш, що вони зрозумiють твоi двадцять п’ять рокiв i спосiб життя, яке ти ведеш на Монмартрi? Для них Пiгаль i Бiла площа – усе одно, що пекло, а всi люди, котрi ведуть нiчний спосiб життя, – вороги суспiльства. Усi вони неймовiрно пишаються тим, що е присяжними в судi присяжних Сени. Тим паче, що страждають, запевняю тебе, через належнiсть до обмеженого мiщанського стану. Аж ось з’являешся ти, молодий i вродливий. Ти ж розумiеш, що я не вагатимуся й зображу тебе таким собi донжуаном нiчного життя на Монмартрi. Для початку зроблю присяжних твоiми ворогами. Ти надто добре вбраний, варто було б одягтися значно скромнiше. Ти припустився великоi тактичноi помилки. Хiба не бачиш, як вони заздрять твоему костюму? Вони ж бо купують свiй одяг у «Самарiтен» i нiколи, навiть у мрiях, не одягались у кравця.

Десята година, ми готовi до початку судового засiдання. Передi мною шiсть cуддiв, серед них агресивний прокурор, який використае всю свою макiавеллiвську силу, весь свiй iнтелект, щоб переконати тих дванадцятьох, що передусiм я винен i вирок сьогоднi може бути тiльки один – каторга або гiльйотина.

Мене судитимуть за вбивство сутенера, iнформатора про монмартрське середовище. Немае жодного доказу, але лягавi, якi просуваються по службi щоразу, щойно знаходять злочинця, наполягатимуть на тому, що винен саме я. За браком доказiв вони заявлять про «конфiденцiйнi» данi, якi не викликають сумнiвiв. Найефективнiшою картою обвинувачення стане пiдготовлений ними свiдок на iм’я Полен, який звучатиме, наче справжня платiвка, записана на набережнiй Орфевр, 36. Оскiльки я не вiдступаю вiд того, що його не знаю, у якийсь момент голова цiлком неупереджено запитае:

– Ви стверджуете, що цей свiдок бреше. Гаразд. Але навiщо йому брехати?

– Пане голово, якщо, перебуваючи у в’язницi, я не можу спати ночами, то не через муки сумлiння, що вбив коротуна Ролана, бо я цього не робив. А тому, що, власне, намагаюся знайти мотив, який спонукае цього свiдка так уперто напосiдати на мене й щоразу, щойно звинувачення iх пiдважуе, надавати новi й новi факти для його пiдтвердження. Я дiйшов висновку, пане голово, що полiцейськi схопили його на якомусь важкому злочинi й уклали з ним угоду: ми тебе вiдпустимо, якщо обмовиш Метелика.

Я й не пiдозрював, наскiльки близькими до iстини виявляться моi слова. Кiлькома роками пiзнiше Полен, який постав перед присяжними як чесний чоловiк, що не притягувався до суду, був заарештований i засуджений за торгiвлю кокаiном.

Метр Юбер намагаеться мене захистити, але вiн не рiвня прокуроровi. Один лише метр Буфе трохи ускладнив життя прокуроровi своiм палким обуренням. На жаль, ненадовго: у цiй дуелi швидко перемагае спритнiсть Праделя. Бiльше того, вiн лестить присяжним, якi роздуваються вiд пихи, адже цей такий важливий персонаж ставиться до них як до рiвних i колег.

Об одинадцятiй вечора шахматну партiю було зiграно. Моiм захисникам поставили шах i мат. Мене ж, невинного, засудили.

Французьке суспiльство в особi заступника головного прокурора Праделя на все життя викреслило двадцятип’ятирiчного юнака. І без жодних поступок, прошу вас! Найситнiшу потраву безбарвним голосом менi пiднiс голова Бевен:

– Пiдсудний, встаньте.

Я встаю. У залi пануе абсолютна тиша, усi затамували подих, мое серце забилося трохи швидше. Хтось iз суддiв дивиться на мене, хтось опустив голову: iм соромно.

– Обвинувачений, оскiльки на всi запитання, окрiм одного, щодо навмисностi, присяжнi сказали «так», вас засуджено на каторжнi роботи пожиттево. Чи маете що сказати?

Я не здригнувся, тримаюся нормально, тiльки мiцнiше стискаю поручень клiтки, за який ухопився.

– Пане голово, хочу сказати, що я справдi не винен, я став жертвою полiцейських махiнацiй.

Збоку, де за суддями сидiли елегантнi панi й високоповажнi гостi, долинув шепiт. Не пiдiймаючи голови, я iм кажу:

– Тихiше, панi в перлах, якi прийшли звiдати нездорових емоцiй. Фарс зiграно. Справу про вбивство успiшно вирiшено вашою полiцiею й вашим правосуддям, тож ви маете втiшитися.

– Охороно, – гукнув голова, – заберiть засудженого!

Перш нiж я зникаю за дверима, до мене долинае крик: «Не хвилюйся, любчику, я тебе там знайду!» Це моя хоробра, шляхетна Ненетт горлае про свое кохання. Нашi хлопцi в залi аплодують. У них своя думка про це вбивство, таким ось чином вони показують, що пишаються мною за те, що я не розпустив язика й нiкого не видав.

Пiсля повернення в тiсну кiмнатку, де ми перебували до початку судового засiдання, жандарми надягають на мене кайданки, коротким ланцюжком один з них з’еднуе свое лiве зап’ястя з моiм правим. Мовчки. Менi хочеться курити. Сержант прикурюе й простягае менi цигарку. Щоразу, як я затягуюся чи опускаю руку, жандармовi доводиться повторювати моi рухи.

Стоячи я викурюю десь три чвертi цигарки. Усi мовчать як риби. Тож, глянувши на сержанта, я кажу:

– Ходiмо.

Зiйшовши сходами в оточеннi дюжини жандармiв, я опиняюсь у внутрiшньому дворику Палацу правосуддя. Автозак уже там. У ньому немае вiдсiкiв, десяток людей вмощуються на лавочках.

– Консьержерi, – коротко каже сержант.




Консьержерi


Коли ми опиняемося на територii останнього замку Марii-Антуанетти, жандарми припоручають мене старшому тюремному наглядачевi, який пiдписуе папiр – розписку про отримання. Вони йдуть, так i не зронивши нi слова, однак, перш нiж пiти, – оце так дивина! – сержант тисне менi обидвi з’еднанi кайданками руки.

Головний наглядач мене питае:

– І скiльки ж тобi впаяли?

– Пожиттево.

– Не може бути!

Глянувши на жандармiв, вiн розумiе, що це правда. Упродовж пiвсотнi рокiв тюремник, який усього набачився й добре знае мою справу, каже менi кiлька добрих слiв:

– От падлюки! Вони просто показилися!

Вiн акуратно знiмае кайданки й люб’язно особисто супроводить мене в оббиту войлоком камеру, спецiально обладнану для смертникiв, божевiльних, особливо небезпечних осiб та каторжникiв.

– Крiпися, Метелику, – каже вiн, зачиняючи дверi. – Ми надiшлемо тобi дещо з твоiх речей та iжу, що залишилася в iншiй кiмнатi. Тримайся!

– Дякую, шефе. Я тримаюся, запевняю вас. Сподiваюся, цей пожиттевий термiн стане iм упоперек горла.

Кiлькома хвилинами пiзнiше якесь шкрябання за дверима.

– Що там таке?

Голос у вiдповiдь:

– Нiчого. Я просто вiшаю табличку.

– Навiщо? Що там на нiй?

– Довiчнi каторжнi роботи. Суворий нагляд.

Вони геть збожеволiли, мiркую я. Невже й справдi думають, що та лавина, що сьогоднi звалилася менi на голову, може настiльки мене розтривожити, що я пiду на самогубство? Я досi тримався, менi не забракне мужностi й надалi. Я боротимуся з усiма й проти всiх. І дiяти почну просто завтра.

Уранцi за кавою я мiркую, чи варто подавати апеляцiю. Навiщо? Хiба менi пощастить бiльше з iншим складом суду? І скiльки часу доведеться змарнувати для цього? Рiк, а то й пiвтора… І задля чого? Щоб отримати двадцять рокiв замiсть пожиттевого ув’язнення?

Оскiльки я твердо вирiшив утiкати, кiлькiсть рокiв несуттева, менi на думку спадае фраза одного пiдсудного, який запитав у голови суду присяжних: «А як довго тривае пожиттева каторга у Францii, пане?»

Никаю по камерi. Надiслав пневматичну записку дружинi, щоб ii заспокоiти, а також однiй iз сестер, яка всупереч усiм намагалася захистити свого брата.

Усе закiнчилося, завiса опустилася. Найбiльше страждатимуть моi рiднi, а бiдолашному батьковi, вочевидь, нелегко нести такий важкий хрест десь там, у далекому селi.

І тут я стрепенувся: але ж я не винен! Це справдi так, але для кого? І кажу собi: «Тiльки не здумай розважатися, розповiдаючи, що ти не винен, бо станеш для всiх посмiховиськом. Отримати довiчне за якогось сутенера, а на додачу заявити, що його прикiнчив хтось iнший. Ото реготу буде. Найкраще – стулити свiй писок».

Не замислюючись пiд час попереднього ув’язнення як у Санте, так i в Консьержерi про ймовiрнiсть такого важкого покарання, я не переймався й тим, яким може бути шлях занепаду.

Гаразд. Перш за все треба ввiйти в контакт з уже засудженими, якi в майбутньому можуть стати спiвучасниками втечi.

Мiй вибiр падае на одного марсельця на iм’я Дега. Побачитися з ним, цiлком певно, можна в перукарнi. Вiн щодня ходить туди голитися. Я також туди прошуся. І справдi, зайшовши в примiщення, бачу, що той стоiть, уткнувшись носом у стiну. Водночас помiчаю, як вiн крадькома пропускае перед собою iншого в’язня, щоб довше затриматись у черзi. Вiдтiснивши когось, я стаю просто за ним. І одразу питаю:

– Як справи, Дега?

– Усе гаразд, Метi. П’ятнадцять рокiв. А ти? Чув, тобi впаяли по повнiй?

– Так, довiчне.

– Оскаржуватимеш?

– Нi. Вважаю, треба добре iсти й займатися фiзичною культурою. Щоб бути сильним, Дега, нам, цiлком певно, знадобляться мiцнi м’язи. Ти заряджений?

– Так, десять тисяч франкiв у фунтах стерлiнгiв. А ти?

– Нi.

– Послухай поради: зарядися чимскорiше. У тебе адвокатом Юбер? Мудак мудаком, нiколи не передасть патрон. Нехай твоя баба пiде iз зарядженим патроном до Данте. І передасть його Домiнiку-багатiевi – гарантую, ти його отримаеш.

– Ша, охоронець.

– Користуетеся нагодою, щоб потеревенити?

– Нiчого серйозного, – пояснюе Дега. – Каже, що захворiв.

– Що в нього? Нестравнiсть присяжних? – розреготався товстопузий охоронець.

Отаке воно – життя. Я вже ступив на шлях занепаду. Можна заходитися вiд смiху, жартуючи про долю двадцятип’ятирiчного хлопчака, якого засудили на весь час його iснування.

Патрон я одержав. Це алюмiнiева, старанно вiдполiрована трубочка, яка розкручуеться рiвно посерединi. Одна половина входить в iншу. В нiй п’ять тисяч шiстсот франкiв новими банкнотами. Узявши в руки шестисантиметрову, розмiром, як великий палець, трубочку, я ii цiлую, так-так, я ii цiлую перед тим, як запхнути в анус. Роблю глибокий вдих, щоб вона глибше ввiйшла в пряму кишку. Там мiй сейф. Мене можуть повнiстю роздягти, змусити розкарячитися, кашлянути, вдвое зiгнутися, але iм не вдасться дiзнатись, що в менi щось е. Патрон досить високо проник у товстий кишечник. І став частиною мене самого. Усерединi себе самого я ношу свое життя, свою свободу… шлях помсти. Тому що я рiшуче налаштований помститися! Власне, я тiльки про це й думаю.

Надворi нiч. У камерi я сам-один. Сильна лампа пiд стелею дае охоронцевi змогу бачити мене крiзь невеличку дiрочку у дверях. Свiтло мене слiпить. Я прикриваю очi складеною носовою хустинкою, бо воно реально рiже очi. Лежу, випроставшись на матрацi, який кинуто на залiзне лiжко, без подушки, i детально прокручую той жахливий процес.

Але тут, для того щоб зрозумiти подальший перебiг цiеi довгоi розповiдi, щоб до кiнця збагнути засади, якi допоможуть менi вистояти в боротьбi, менi доведеться затриматися трiшки довше: я маю розповiсти про все, що зi мною трапилось i що я насправдi зауважив у своiй свiдомостi в першi днi мого поховання живцем.

Як я все органiзую, коли менi вдасться втекти? Адже, маючи тепер патрон, я нi на мить не сумнiваюся, що обов’язково втечу. Спершу маю якомога швидше повернутись у Париж. Першим слiд убити брехливого свiдка Полена. Потiм – двох полiцейських агентiв, задiяних у цiй справi. Два агенти – нi, цього не досить, я мушу вбити всiх агентiв. Принаймнi якомога бiльше. О, знаю. Опинившись на волi, я повертаюсь у Париж. Покладу у валiзку якнайбiльше вибухiвки. Скiльки – не знаю: кiлограмiв десять, п’ятнадцять, а то й двадцять. І я беруся пiдраховувати, скiльки треба вибухiвки, щоб було якнайбiльше жертв.

Брати динамiт? Нi, шедит лiпший. А чом би не нiтроглiцерин? Гаразд, спокiйно, пораджуся з тими, хто там i знае про це бiльше за мене. Нехай лягавi не сумнiваються: я з ними розрахуюся, вони свое отримають.

Я лежу, заплющивши очi й прикривши носовичком повiки, щоб зробити iх непроникними. І дуже чiтко уявляю собi валiзу, на вигляд цiлком безпечну, але напаковану вибухiвкою, та чiтко вiдрегульований годинник, що мае запустити детонатор. Увага: вона мае вибухнути о десятiй ранку у звiтнiй залi судовоi полiцii на набережнiй Орфевр, 36, на другому поверсi. У цей час там збираеться щонайменше пiвтори сотнi фараонiв, щоб отримати завдання й вислухати звiт. Скiльки там сходинок? Менi не можна помилитися.

Треба буде точно прорахувати час, щоб валiза з вулицi опинилась у мiсцi призначення точно у визначену для вибуху мить. А хто ту валiзу занесе? Гаразд, вiзьму цей нахабний учинок на себе. Приiду на таксi, яке зупиниться чiтко перед вхiдними дверима карноi полiцii, i владно накажу двом черговим смурам: «Вiднесiть валiзу у звiтну залу, я зараз пiднiмуся. Передайте комiсаровi Дюпону, що це вiд головного iнспектора Дюбуа i що я за мить пiдiйду».

Та чи вони послухаються? А якщо серед безлiчi бовдурiв я випадково натраплю на двох единих розумникiв у цiй корпорацii? Тодi повний провал. Треба придумати щось iнше. Я мiзкую й мiзкую. І думки не допускаю, що менi не вдасться вигадати стовiдсотково певний засiб.

Пiдводжуся, щоб попити води. Стiльки думок, аж голова розболiлась.

Лягаю без хустинки. Хвилини спливають повiльно. Але це свiтло, це свiтло, Господи, Боже мiй! Намочую носовичок i кладу його на повiки. Вiд прохолоди стае легше, завдяки всотанiй водi носовичок щiльнiше лягае на повiки. Вiдтепер я робитиму так завжди.

Цi довгi години, коли я вибудовую свою помсту, настiльки дошкульнi, що я цiлком виразно уявляю своi дii, немовби цей план уже реалiзуеться. Я щоночi, iнодi й добру частину дня подорожую Парижем, начебто моя втеча е чимось доконаним. Те, що я втечу й дiстануся до Парижа, не пiдлягае жодним сумнiвам. І перше, що я маю зробити, – це, звiсно, виставити рахунок передусiм Полену, а вже потiм лягавим. А засiдателi? Невже цi паскудники далi житимуть спокiйно? Цi голодранцi повернулися собi додому, страшенно задоволенi тим, що виконали свiй обов’язок, i неодмiнно з великоi лiтери «О». Страшенно поважнi, роздуваючись вiд пихи перед сусiдами й своiми мiщанками, якi, не причiсуючись, чекали на них, щоб напихатися супом.

Так. А що робити з присяжними? А нiчого. Це просто нiкчемнi бовдури. Їх нiхто не готував до ролi присяжних. Якщо хтось iз-помiж них був жандармом чи митником, то вiн i дiе, як жандарм чи митник. Якщо ж молочником – то як бунья-овернець[2 - Бунья (bougnat, вiд charbonnier (вугiльник) i auvergnat (овернець) – назва вихiдцiв з Овернi, якi у ХVІІІ ст. були власниками так званих брасерi (щось середне мiж кав’ярнею й пивбаром), де разом з напоями продавали вугiлля та дрова.]. Вони дотримувалися погляду прокурора, який без особливих труднощiв зумiв пiдпорядкувати iх собi. Їх не вчили бути суддями. Вони справдi не вiдповiдальнi за це. Що ж, рiшення прийнято, обмiрковано й урегульовано: я не завдам iм зла.

Записуючи всi тi думки, якi направду жужмом роiлися в моiй головi стiльки рокiв, тому й так виразно обсiдали мене зусiбiч, я усвiдомлюю, наскiльки абсолютна тиша й повна, тотальна iзоляцiя, нав’язанi зачиненому в камерi юнаковi, можуть, перш нiж довести до божевiлля, витворити справжнiсiньке уявне життя. Настiльки iнтенсивне, настiльки животрепетне, що людина буквально роздвоюеться. Вона злiтае й реально ширяе там, де iй заманеться. Дiм, мати, родина, дитинство, рiзнi етапи життя. Особливо повiтрянi замки, якi вигадуе ii плiдний розум, якi в тому дивовижному роздвоеннi вiн вибудовуе з такою неймовiрно живою уявою, що справдi починае вiрити в те, що все намрiяне справдi вiдбуваеться.

Минуло тридцять шiсть рокiв, однак i без особливих зусиль пам’ятi мое перо бiжить по паперу, змальовуючи все, що я справдi думав у той момент мого життя.

Нi, я не завдаватиму iм болю, тим присяжним. Але головний обвинувач? О, цього не можна випустити, нiяк. Для нього, мiж iншим, я вже пiдiбрав рецептик, готовий-готовiсiнький, вiд Александра Дюма. Дiяти точнiсiнько так, як у «Графi Монте-Крiсто» зробили з головним хлопом, якого вкинули в пiдвал i залишили здихати з голоду.

Цей представник судочинства, звiсно, винен. Цей убраний у червоне гриф зробив усе, щоб для нього я вигадав якнайжахливiшу кару. Вирiшено: пiсля Полена й лягавих я займуся виключно цим стерв’ятником. Винайму вiллу. У нiй мае бути дуже глибокий пiдвал з товстими стiнами й дуже важкими дверима. Якщо дверi будуть не надто важкi, я сам законопачу iх матрацом i паклею. Знайшовши вiллу, вистежу його й захоплю. Оскiльки я попередньо вмурую в стiну кiльця, одразу ж посаджу його на ланцюг. Отодi й настане мiй час!

Я сиджу перед ним i з заплющеними очима бачу його навдивовижу чiтко. Авжеж, я дивлюся на нього так, як вiн дивився на мене на судi. Сцена настiльки чiтка та ясна, що я вiдчуваю його гарячий подих на своему обличчi, бо сидимо дуже близько, лицем до лиця, майже торкаючись один одного.

Його знавiснiлi яструбинi очi заслiплюе свiтло дуже потужного лiхтаря, який я спрямував на нього. Великi краплини поту стiкають його побуряковiлим обличчям. Звiсно, я чую своi запитання й слухаю його вiдповiдi. І надзвичайно iнтенсивно переживаю цю мить.

– Упiзнаеш мене, паскудо? Це я, Метелик, якого ти так легко засудив на довiчну каторгу. Гадаеш, варто було стiльки рокiв гарувати, щоб стати високоосвiченим чоловiком, просидiти стiльки ночей над засвоенням римського права й усього iншого; учити латину й грецьку, пожертвувати молодiстю, щоб стати великим оратором? І чого ти досягнув, виродку? Створив новий гарний соцiальний закон? Переконав натовпи, що мир – найкраще, що може бути у свiтi? Проповiдував фiлософiю дивовижноi релiгii? Чи просто завдяки верховенству унiверситетськоi пiдготовки вплинув на iнших, зробивши iх кращими чи переконавши не чинити зло? Скажи, своi знання ти використав для того, щоб рятувати чи топити людей?

Нiчого подiбного, тобою керувало одне-едине прагнення! Вище, вище. Вище сходинками твоеi гидотноi кар’ери. Для тебе слава – це бути найкращим поставщиком для каторги, невпинним фуражиром ката й гiльйотини.

Якби Дейблер[3 - Анатоль Дейблер (1863–1939) – французький кат, який за 54 роки брав участь у стратi 395 осiб, з них у 299 випадках був головним катом, пост якого обiймав сорок рокiв.] був трiшки вдячним, пiд кiнець кожного року мав би посилати тобi ящик найкращого шампанського. Адже саме завдяки тобi, свиното ти така, вiн мiг зiтнути п’ять-шiсть зайвих голiв упродовж року. У будь-якому разi тепер ти в моiх руках, сидиш на мiцному ланцюзi. Я пригадую твою посмiшку, так-так, бачу твiй переможний погляд, коли пiсля твоеi звинувачувальноi промови менi зачитували вирок. Так, немовби це було вчора, хоча минули роки. Скiльки ж iх? Десять? Двадцять?

Але що це зi мною? Чому десять? Звiдки двадцять? Опам’ятайся, Метелику, ти сильний i молодий, а у твоему нутрi п’ять тисяч шiстсот франкiв! Два роки – нехай, з довiчного я вiдсиджу два роки, але не бiльше – присягаюся.

Годi! Ти стаеш бевзем, Метелику! Ця камера й тиша зводять тебе з розуму. У мене закiнчилися цигарки. Учорашня була остання. Буду крокувати. Не обов’язково заплющувати очi чи прикривати iх хустинкою, щоб бачити, що там буде далi. Авжеж, я пiдводжуся. Камера чотири метри завдовжки, тобто п’ять коротких крокiв вiд дверей до стiни. Я починаю крокувати, заклавши руки за спину. І продовжую:

– Так, як i казав, я виразно бачу твою переможну посмiшку. Тож я перетворю ii на гримасу! Порiвняно зi мною в тебе е перевага: я не мiг кричати, а ось ти можеш. Кричи, кричи, скiльки завгодно, i так голосно, наскiльки вистачае снаги. Що я з тобою зроблю? Який рецепт у Дюма? Залишу здохнути з голоду? Нi, цього замало. Для початку виколю тобi очi. Що? Ти знову торжествуеш, вважаеш, що, коли я виколю тобi очi, ти виграеш, бо бiльше мене не бачитимеш, а з iншого боку, я сам позбавлю себе задоволення бачити реакцiю у твоiх зiницях. Так, твоя правда, я не повинен iх виколювати. Принаймнi не одразу. Залишимо це на пiзнiше.

Я вiдрiжу тобi язика, твого жахливого язика, гострого, наче нiж, – о, нi, гострiшого за ножа, гострого, наче бритва! Той язик займався проституцiею задля твоеi кар’ери. Той самий язик, який промовляе нiжнi слова твоiй дружинi, дiтям i коханцi. Коханка, у тебе? Радше коханець, авжеж. Ти тiльки й можеш бути педерастом, пасивним i слабовольним. Справдi, слiд почати з лiквiдацii твого язика, адже пiсля мозку саме йому належить роль виконавця. Завдяки йому й твоему вмiнню так добре ним манiпулювати ти переконав присяжних вiдповiсти «так» на всi поставленi запитання.

Завдяки йому ти показав лягавих святими людьми, вiдданими своему обов’язку; завдяки йому та нiкчемна iсторiя свiдка видавалася правдоподiбною. Завдяки йому дванадцять надутих iндикiв визнали мене найнебезпечнiшим чоловiком у Парижi. Якби в тебе не було такого брехливого, вправного й переконливого язика, що так умiло спотворюе людей, факти й речi, я б зараз сидiв на терасi Grand Cafе на Бiлiй площi, звiдки менi нiколи не варто було вибиратися. Отже, вирiшено: я вирву тобi язика. Але яким iнструментом?

Я ходжу й ходжу, аж у головi замакiтрюеться, але ми досi сидимо один проти одного, лицем до лиця… аж раптом гасне освiтлення, i крiзь фiльонку на вiкнi проникае слабке денне свiтло.

Як? Уже ранок? Я провiв нiч за помстою? Якi це були гарнi години! Як швидко минула ця така довга нiч!

Сидячи на лiжку, я прислухаюся. Анiшелесь. Абсолютна тиша. Час вiд часу з-за дверей долинае легеньке «цок». Це взутий у капцi, щоб не шумiти, вартовий пiднiмае металеву заслiнку, щоб зазирнути крiзь манюсiнький отвiр i побачити мене, хоча менi його не видно.

Це другий етап функцiонування машини, яку придумала Французька Республiка. Вона прекрасно функцiонуе, адже на першому етапi людина, яка могла б завдати клопоту, знищуеться. Та цього не досить. Ця людина не повинна вмерти надто швидко, не повинна вислизнути завдяки самогубству. Ця людина потрiбна машинi покарання. Що робитиме тюремна адмiнiстрацiя, якщо в’язнi зникнуть? Отож-бо й воно! Отже, за в’язнем треба наглядати. Вислати на каторгу, де завдяки йому житимуть iншi чиновники. Долинуло нове «цок», яке викликало в мене посмiшку.

Не псуй собi кровi, вишкребку. Я нiкуди вiд тебе не втечу. Принаймнi в спосiб, що тебе так лякае: самогубство.

Я прагну лише одного – жити далi, зберiгаючи якнайстараннiше здоров’я, i якнайшвидше вирушити в ту Французьку Гвiану, куди ви, Богу дякувати, зробивши дурницю, мене послали.

Старий тюремний наглядачу, який щомитi клацае засувкою, я знаю, що твоi колеги не хлопчики з церковного хору. Порiвняно з тамтешнiми тюремниками ти просто добрий дiдусь. Менi давно це вiдомо, адже коли у творця каторги Наполеона запитали: «Хто ж тих бандитiв охоронятиме?» – вiн вiдповiв: «Ще бiльшi мерзотники». Пiзнiше я констатував, що засновник каторги не брехав.

Клац, клац – посерединi дверей прочиняеться вiконце сантиметрiв двадцять на двадцять. З’являються кава й шматок хлiба вагою сiмсот п’ятдесят грамiв. Пiсля оголошення вироку права на ресторан я не маю, хоча за наявностi грошей можна купити цигарки й таку-сяку iжу в скромнiй iдальнi. Ще кiлька днiв – i не буде бiльше нiчого. Консьержерi – це передпокiй ув’язнення. З насолодою затягуюся Lucky Strike по 6,6 франкiв за пачку. Купив двi. Витрачаю наявнi кошти, бо iх усе одно заберуть на судовi витрати. У знайденiй у хлiбi записочцi Дега радить попроситись у дезiнфекцiйну камеру: «У сiрниковiй коробочцi знайдеш три вошi».

Вийнявши сiрники, знаходжу вошей, мiцненьких, при доброму здоров’i. Менi вiдомо, що треба робити. Показую iх наглядачевi, i вже назавтра вiн посилае мене з усiма лахами й матрацом у парилку, щоб винищити всiх паразитiв – окрiм нас, звiсно. Я справдi зустрiвся там з Дега. Наглядач туди не заходить. Ми наодинцi.

– Дякую, Дега. Завдяки тобi я отримав патрон.

– Вiн тебе не турбуе?

– Нi.

– Добре промивай його щоразу пiсля туалету.

– Авжеж. Гадаю, вiн цiлком водонепроникний, складенi гармошкою банкноти в чудовому станi. А я ношу його вже сiм днiв.

– Отже, вiн класний.

– Якi твоi плани, Дега?

– Прикинуся божевiльним. Не хочу iхати у Гвiану. Тут, у Францii, просиджу, можливо, рокiв вiсiм-десять. Маю де якi зв’язки, можу сподiватися на помилування, рокiв п’ять щонайменше.

– Скiльки тобi зараз?

– Сорок два.

– Божевiльний! Якщо ти вiдтарабаниш десять з п’ятнад цяти, вийдеш зовсiм старим. Боiшся мук?

– Так, каторги боюсь i не соромлюсь у цьому зiзнатися, Метелику. Бачиш, Гвiана – прокляте мiсце. Щороку вiсiмдесят вiдсоткiв смертей. Конвой прибувае за конвоем, у кожному вiд тисячi восьмисот до двох тисяч. Так i дивися, що пiдхопиш як не проказу, то жовту лихоманку чи дизентерiю, що не лiкуються, або туберкульоз, болотяну лихоманку чи iнфекцiйну малярiю. Якщо все це тебе омине, то дуже великi шанси, що тебе вб’ють, щоб заволодiти патроном, або загинеш при втечi. Повiр, Метелику, я кажу це не для того, щоб тебе вiдрадити, але повiр: я знав чимало чоловiкiв, що повернулись у Францiю, вiдбувши незначнi строки, по п’ять-сiм рокiв, i знаю, що розповiдаю. На вигляд вони як справжнi людськi руiни. Дев’ять мiсяцiв у роцi вони проводять по лiкарнях. Що ж до втечi, то це не так i просто, як багато хто собi уявляе.

– Я вiрю тобi, Дега, але вiрю й у себе, тож довго там не затримаюся, не сумнiвайся. Я моряк, я знаю море, i, будь певен, я не довго збиратимусь утiкати. Ти гадаеш, що зможеш вiдсидiти у в’язницi десять рокiв? Якщо й зменшать термiн на п’ять, що ще не певно, вважаеш себе здатним це витерпiти й не збожеволiти через повну iзольованiсть? Наразi я сиджу в цiй камерi сам-один, без книжок, без можливостi з неi вийти чи з кимось поговорити; двадцять чотири години щодня слiд множити не на шiстдесят, а на шiстсот секунд, i навiть тодi це буде далеко не повна правда.

– Можливо, але ти молодий, а менi сорок два.

– Скажи вiдверто, Дега, чого ти найбiльше боiшся? Чи не iнших каторжникiв?

– Чесно, саме так, Метi. Усi знають, що я мiльйонер, тож чому б мене не вбити, бо, можливо, я ношу в собi тисяч п’ятдесят чи сто.

– Слухай, пропоную угоду. Ти обiцяеш не втрачати голову, я – постiйно бути поруч з тобою. Ми пiдтримуватимемо один одного. Я сильний i спритний, з дитинства навчений битися, дуже добре володiю ножем. Тож щодо iнших каторжникiв не тривожся: нас не тiльки поважатимуть, нас боятимуться. Для втечi нам нiхто не потрiбен. У тебе е грошва, у мене також, я вмiю користуватися компасом i керувати човном. Чого ще тобi потрiбно?

Вiн дивиться менi просто в очi… Ми обнiмаемося. Угоду укладено.

Кiлькома хвилинами пiзнiше дверi розчиняються. Узявши свiй вузол, Дега йде у свiй бiк, я – у свiй. Нашi камери розташованi неподалiк одна вiд одноi, час вiд часу ми зможемо бачитись у перукаря, лiкаря чи в каплицi в недiлю.

Дега попався на справi з пiдробкою облiгацiй Мiнiстерства оборони. Один фальшивомонетник виготовляв iх дуже оригiнально. Вiн вiдбiлював п’ятсотфранковi бони й досконало друкував усi данi десятитисячних цiнних паперiв. Папiр був однаковий, тож банки й торговцi охоче iх приймали. Так тривало чимало рокiв, фiнансовий вiддiл прокуратури вже й не знав, що робити, доки на гарячому не пiймали такого собi Брiуле. Луi Дега жив собi спокiйнiсiнько в Марселi, володiючи баром, у якому щоночi збирався цвiт пiвденного злочинного свiту i який слугував для мiжнародних зустрiчей великих пройдисвiтiв, мандрiвникiв свiту.

1929 року вiн був мiльйонером. Якось увечерi в бар прийшла добре вбрана гарна молода жiнка. Вона хотiла бачити пана Луi Дега.

– Це я, мадам, слухаю вас. Прошу пройти в iншу кiмнату.

– Я дружина Брiуле. Вiн сидить у в’язницi в Парижi за продаж фальшивих облiгацiй. Я бачилася з ним у кiмнатi для побачень у Санте, вiн дав адресу бару, сказав пiти до вас i попросити двадцять тисяч франкiв на адвоката.

Отодi один з найбiльших пройдисвiтiв Францii Дега, вiдчувши небезпеку через появу жiнки, якiй вiдома його роль у справi облiгацiй, знайшов одну-едину вiдповiдь, якоi не слiд було озвучувати:

– Мадам, я не знаю вашого чоловiка; якщо ж вам потрiбнi грошi, iдiть на панель. З вашою вродою ви там заробите бiльше, нiж треба.

Обурена бiдолашна жiнка вибiгла в сльозах геть. І розповiла про це чоловiковi. Наступного дня роздратований Брiуле розповiв усе, що знав, слiдчому, офiцiйно звинувативши Дега в постачаннi фальшивих облiгацiй. Група з найбiльш вправних полiцейських Францii сiла Дега на хвiст. Мiсяцем пiзнiше Дега, спецiалiст iз пiдробки, гравер та одинадцять спiльникiв були в той самий час у рiзних мiсцях заарештованi й ув’язненi. Вони постали перед судом присяжних департаменту Сени, процес тривав чотирнадцять днiв. Кожного з обвинувачених захищав вiдомий адвокат. Брiуле жодного разу не змiнив своiх свiдчень. У результатi через нещаснi двадцять тисяч франкiв та дурнувату вiдповiдь найбiльший зубожiлий пройдисвiт Францii, який враз постарiв на десять рокiв, отримав п’ятнадцять рокiв каторжних робiт. Саме з цим чоловiком я й уклав угоду – угоду на життя i смерть.

До мене навiдався метр Реймон Юбер. Повна вiдсутнiсть ентузiазму. Я нiчим йому не дорiкнув.

Один, два, три, чотири, п’ять, поворот… Один, два, три, чотири, п’ять, поворот. Минуло багато часу в метаннi вiд вiкна до дверей камери. Закурюю, вiдчуваю, що я усвiдомлюю ситуацiю, я врiвноважений i здатний витерпiти будь-що. І обiцяю собi наразi не думати про помсту.

Залишимо прокурора там, де я зупинився, прикутим до ланцюга, закрiпленого за кiльце, що в стiнi, якраз навпроти мене, бо я ще не вирiшив, як змушу його здохнути.

Несподiвано лунае крик, пронизливий, пройнятий неймовiрним жахом, крик вiдчаю проникае крiзь дверi моеi камери. Що це? Наче крик людини пiд тортурами. Але ж тут не кримiнальна полiцiя. Дiзнатись, у чому рiч, неможливо. Цi нiчнi крики мене ошелешили. Якими ж сильними вони мають бути, щоб проникнути через оббитi дверi. Можливо, це якийсь божевiльний. Ним так легко стати в цих камерах, де до тебе нiчого не пробиваеться? Я голосно розмовляю сам iз собою, запитуючи: «Якого дiдька це тебе хвилюе? Думай про себе, тiльки про себе й свого нового союзника, про Дега». Нахиляюся, випростуюся й сильно б’ю себе в груди. Менi дуже боляче, отже, усе гаразд: м’язи рук прекрасно функцiонують. А ноги? «Можеш себе привiтати, адже ти на ногах бiльше шiстнадцяти годин i навiть не вiдчуваеш утоми».

Китайцi вигадали краплю води, що раз за разом падае на голову. Французи вигадали тишу. Лiквiдовують будь-який засiб вiдволiктися. Нi книжок, нi паперу, нi олiвця, вiкно з товстими гратами повнiстю зашите дошками, окремi неширокi отвори пропускають трiшки дуже розсiяного свiтла.

Страшенно вражений тим несамовитим криком, я, наче звiр, метаюся по камерi. І справдi почуваюся всiма покинутим i буквально заживо похованим. Я сам-один, i вiднинi долинути до мене може один лише крик.

Дверi вiдчиняються. На порозi старенький кюре. Ти не сам, ось перед тобою стоiть кюре.

– Добривечiр, сину мiй. Вибачай, що не прийшов ранiше, я був у вiдпустцi. Як ти?

Добрий старенький кюре невимушено заходить у камеру i, не вагаючись, сiдае на матрац.

– Звiдки ти?

– З Ардеша.

– Хто батьки?

– Мама померла, коли менi було одинадцять. Тато мене дуже любив.

– Ким вiн був?

– Учителем.

– Вiн живий?

– Так.

– Чому ж тодi ти говориш про нього в минулому часi, якщо вiн живий?

– Вiн живий, а я помер.

– О, не кажи так. Що ти зробив?

Блискавкою майнула думка, що казати про свою невинуватiсть смiшно, тож швидко вiдповiдаю:

– Полiцiя каже, що я вбив людину. Якщо вона так каже, це мае бути правдою.

– Торговця?

– Нi, сутенера.

– І за якусь iсторiю, що трапилась у злочинному свiтi, серед своiх, тебе засудили на довiчну каторгу? Нiчого не розумiю. Це було навмисне вбивство?

– Нi, просто вбивство.

– Це неймовiрно, бiдолашне дитя. Що я можу для тебе зробити? Хочеш помолитися зi мною?

– Даруйте, панотче кюре, я не маю нiякого релiгiйного виховання й не вмiю молитися.

– Бог любить усiх своiх дiтей, хрещених чи нi. Повторюй за мною кожне слово, гаразд?

У його очах стiльки лагiдностi, а округле обличчя випромiнюе стiльки доброти, що менi соромно вiдмовлятися, й, оскiльки вiн став на колiна, я укляк поруч.

– «Отче наш, що еси на небесах…»

Сльози накотилися менi на очi; помiтивши iх, добрий отець товстим пальцем пiдбирае на моiй щоцi велику сльозину, пiдносить ii собi до вуст i випивае.

– Твоi сльози, сину мiй, – найбiльша нагорода, яку Бог послав менi сьогоднi через тебе. Дякую.

Вiн пiдводиться й цiлуе мене в чоло.

Ми знову сидимо поруч на лiжку.

– Коли ти востанне плакав?

– Чотирнадцять рокiв тому.

– Чому саме чотирнадцять?

– У той день померла моя мама.

Вiн бере мою руку й каже:

– Прости тих, хто змусив тебе так страждати.

Я висмикую свою руку й мимоволi одним стрибком опиняюся посерединi камери.

– О нi, тiльки не це! Я нiколи iх не прощу. Хочете, я в чомусь зiзнаюся вам, отче? Щодня, щоночi, щогодини й щохвилини я тiльки те й роблю, що викомбiновую, коли i як звести зi свiту всiх тих людей, якi запроторили мене сюди.

– Ти так кажеш i в це вiриш, сину мiй. Ти ще молодий, дуже молодий. З вiком прийде вiдмова вiд покарання й помсти.

Мине тридцять чотири роки, i я думатиму, як вiн.

– Що я можу для тебе зробити? – перепитуе кюре.

– Порушити закон.

– Як саме?

– Пiти в камеру 37 i сказати Дега, щоб його адвокат подав прохання про переведення в центральну в’язницю в Канi, я зробив це вже сьогоднi. Треба швидко виiхати з Консьержерi в якусь центральну в’язницю, де формуються конвоi до Гвiани. Бо якщо ми пропустимо перший корабель, наступного доведеться чекати тут, у в’язницi, аж два роки. Пiсля зустрiчi з ним вам треба повернутися сюди, панотче кюре.

– Причина?

– Скажiмо, ви забули тут молитовник. Я чекаю вiдповiдi.

– А чому ти так квапишся iхати в таке жахливе мiсце, як каторга?

Я пильно дивлюся на кюре, справжнього комiвояжера Господа, i, впевнившись, що вiн не зрадить, кажу:

– Щоб швидше втекти, отче.

– Бог тобi допоможе, дитя мое, я певен, i ти почнеш нове життя, я це вiдчуваю. Я ж бачу, що в тебе очi хорошого хлопця, а душа шляхетна. Я пiду в тридцять сьому камеру. Чекай на вiдповiдь.

Вiн повернувся дуже швидко. Дега погодився. Кюре залишив молитовник до наступного дня.

Сьогоднi менi подаровано промiнь сонця, вiн осяяв усю мою камеру. Завдяки цьому святому чоловiковi.

Якщо Бог iснуе, чому вiн допускае, аби на землi жили такi рiзнi людськi iстоти? Прокурор, полiцейськi, полени, а ще кюре, кюре з Консьержерi.

Вiзит цього святого чоловiка мене пiдбадьорив i був корисним.

Результату наших прохань ми чекали недовго. Тижнем пiзнiше, о сьомiй ранку, ми семеро стоiмо в шерензi в коридорi Консьержерi. Охоронцi зiбрались у повному складi.

– Догола!

Усi повiльно роздягаються. Холодно, тiло вкрилося гусячою шкiрою.

– Покладiть речi перед собою. Поворот, крок назад!

Кожен опинився перед пакетом.

– Одягайтеся!

Сорочку з тонкого полотна, що була на менi кiлька митей тому, замiнила широка негнучка сорочка з цупкого полотна, а мiй гарний костюм – роба й штани з грубоi вовняноi тканини. Зникають i моi гарнi черевики, замiсть них – пара сабо на босу ногу. Досi ми були як нормальнi люди з виду. Дивлюся на шiстьох iнших – який жах! З особистiстю кожного скiнчено, за двi хвилини ми перетворилися на каторжникiв.

– Праворуч! Триматись у колонi! Уперед кроком руш!

У супроводi двох десяткiв охоронцiв ми виходимо у двiр, де нас по одному розсаджують по вузьких вiдсiках тюремного автобуса. Ми вирушаемо до Болье – центральноi в’язницi в Канi.




Кан. Центральна в’язниця


Одразу пiсля прибуття нас заводять у кабiнет начальника. Вiн чванливо сидить у крiслi за столом у стилi ампiр на подiумi висотою метр.

– Струнко! З вами говоритиме начальник.

– Засудженi, ви в мiсцi пересилки для в’язнiв, якi очiкують вiдправки на каторгу. Це тюряга. Абсолютна постiйна тиша, не чекайте нiчиiх вiзитiв, нi листiв. Або пiддатися, або зламатися. Вибирати мiж двома дверима: однi за гарноi поведiнки приведуть вас на каторгу, другi – на кладовище. У разi поганоi поведiнки таке: за найменшоi провини шiстдесят дiб карцеру на хлiбi й водi. Нiхто не витримав у карцерi два сидiння поспiль. Хто мае вуха, той почуе, бувайте.

Тодi звертаеться до П’ерро-придурка, виданого Іспанiею:

– Ваша професiя на волi?

– Тореадор, пане начальнику.

Розлютований вiдповiддю, начальник горлае:

– Заберiть цього чоловiка! Силою!

Четверо чи п’ятеро фараонiв миттево збивають тореадора з нiг i лупцюють кийками, швидко тягнучи геть. Долинають його крики:

– Сучi сини, п’ятеро на одного, та ще й iз палицями, виродки! – Іще: – А! – крик смертельно пораненого звiра, i все. Тiльки звук тертя чогось, що тягнуть по бетоннiй пiдлозi.

Пiсля такоi сцени той, хто чогось не зрозумiв, нiколи того не зрозумiе. Дега стоiть коло мене. Рухом пальця, одного лише пальця вiн торкаеться моiх штанiв. Я зрозумiв, що вiн хотiв сказати: «Будь обережним, якщо хочеш доiхати до каторги живим». За десять хвилин кожен з нас (окрiм П’ерро-придурка, якого кинули до пiдвалу в гидотний карцер) опиняеться в камерi дисциплiнарного вiддiлення центральноi в’язницi.

Нам з Дега пощастило: нашi камери поруч. Перед цим нас представили рудому одноокому монстровi пiд два метри на зрiст, з новеньким батогом з бичачих жил у правiй руцi. Це наглядач iз числа в’язнiв, який катуе за наказом справжнiх наглядачiв. Вiн уособлюе жах ув’язнених. Завдяки йому наглядачi мають переваги в тому, що можуть лупашити й шмагати людей, з одного боку, не стомлюючись, з другого, – не несучи вiдповiдальностi в разi смертi.

Пiзнiше, пiд час короткого перебування в лiкарнi, я почув iсторiю цього звiра в людськiй подобi. Начальника в’язницi можна було привiтати з вдалим вибором свого ката. Цей хлоп працював у каменоломнi й мешкав у невеликому мiстечку Фландрii. Одного дня вiн надумав пiти з цього свiту, порiшивши водночас свою дружину. Для цього скористався досить великою динамiтною шашкою. Лягае спати поруч iз дружиною, яка вiдпочивае, на третьому поверсi семиповерхового будинку. Дружина спить. Вiн запалюе цигарку й пiдпалюе шнур динамiтноi шашки, яку тримае в лiвiй руцi мiж iхнiми головами.

Гримить страшенний вибух. Результат: дружину довелося збирати просто ложкою, вона перетворилася буквально на фарш. Частина будинку обвалюеться, пiд завалами гине трое дiтей та сiмдесятирiчна старенька жiнка. Решта мешканцiв отримують бiльш-менш серйознi рани.

Сам Трiбуйяр утратив частину лiвоi кистi, вiд якоi залишилися тiльки мiзинець i половина великого пальця, та лiве око й вухо. А ще був досить серйозно поранений у голову, що призвело до трепанацii черепа. Пiсля засудження вiн виконуе обов’язки наглядача з числа в’язнiв у дисциплiнарних камерах-одиночках центральноi в’язницi. Цей напiвбожевiльний може на свiй розсуд розпоряджатися бiдолахами, що потрапляють у його парафiю.

Один, два, три, чотири, п’ять, поворот, один, два, три, чотири, п’ять, поворот… знову нескiнченне ходiння вiд стiни до дверей камери.

Лежати вдень заборонено. О п’ятiй ранку всiх будить пронизливий свисток. Треба встати, вмитися й ходити або сидiти на зафiксованiй на стiнi табуретцi. Не можна навiть прилягти. Вища мiра вигадливостi пенiтенцiарноi системи – лiжко пiднiмаеться й закрiплюеться на гачок у стiнi. Таким чином в’язень не може прилягти й за ним легше стежити.

Один, два, три, чотири, п’ять… чотирнадцять годин крокування. Аби досягти автоматизму такого постiйного крокування, треба навчитись опускати голову i, тримаючи руки за спиною, крокувати нi швидко, нi повiльно, витримуючи довжину кроку, й автоматично крутнутися в одному кiнцi камери на лiвiй нозi, в iншому – на правiй.

Один, два, три, чотири, п’ять… Порiвняно з Консьержерi камери освiтленi трохи бiльше, до слуху долинають зовнiшнi звуки, вони з дисциплiнарного вiддiлення, а деякi – iз села. Уночi чутно свист та спiв сiльськогосподарських працiвникiв, якi повертаються додому, повеселiлi пiсля гарноi дози сидру.

Я маю рiздвяний подарунок: через трiщину в дошках, якими забито вiкно, менi видно бiлi заснiженi поля й кiлька чорних дерев у свiтлi повного мiсяця. Наче типовий краевид на рiздвянiй листiвцi. Пiд поривами вiтру дерева позбулися снiгового покриву, тепер iх видно дуже чiтко. На загальному фонi вони схожi на великi темнi плями. Рiздво настае для всiх, навiть для частини в’язницi. Адмiнiстрацiя зробила зусилля й для пересильних каторжан: нам дозволили купити по два брусочки шоколаду. Саме брусочки, а не плитки. Цi два шматочки шоколаду «Егебель» i були моею вечерею у святвечiр 1931 року.

Один, два, три, чотири, п’ять… Караючий меч правосуддя перетворив мене на маятник, ходiння туди й назад по камерi – це весь мiй свiт. Математично вивiрено. Нiчого, абсолютно нiчого не повинно залишатись у камерi. Зокрема, засуджений не може вiдволiкатися на щось сторонне. Якби мене застукали на спогляданнi крiзь трiщину в дошках на вiкнi, то суворо покарали б. Напевно, вони мають рацiю, адже для них я лише живий труп. За яким правом можу собi дозволити насолоджуватися природним краевидом?

З’являеться метелик, вiн свiтло-блакитний, з вузьким чорним ободочком, неподалiк вiд нього, коло вiконного скла, гуде бджола. Що цi створiння тут шукають? Вони наче збожеволiли вiд зимового сонця, хiба що iм холодно й вони хочуть потрапити у в’язницю. Метелик узимку – це вiдродження життя. Як йому вдалося не загинути? Яка безумна смiливiсть – сюди наблизитися. На щастя, у наглядача немае крил, бо iм недовго залишилося б жити.

Той Трiбуйяр – жахливий садист, я передчував, що ми ще перетнемось. І, на жаль, не помилився. Наступного дня пiсля вiдвiдин тих двох чарiвних комах я сказав, що хворий. Я бiльше не можу, мене душить самотнiсть. Менi потрiбно побачити чиесь обличчя, почути чийсь голос, навiть неприемний, але голос, почути бодай щось.

Голий-голiсiнький у льодяному коридорi, обличчям до стiни, що не далi, як чотири пальцi вiд мого носа, я стою передостаннiм у шерензi з восьми осiб, чекаючи черги до лiкаря. Менi хотiлося побачити людей… Що ж, менi це вдалося! Наглядач пiдловлюе нас якраз тiеi митi, як я шепочу кiлька слiв Жуло, на прiзвисько Довбня. Реакцiя рудого дикуна страшна. Ударом кулака ззаду вiн майже оглушив мене: оскiльки я не чекав удару, то вдарився носом об стiну. Бризнула кров; пiдвiвшись пiсля падiння, я труснув головою, намагаючись збагнути, що трапилось. Оскiльки я зробив жест протесту, той колос тiльки того й чекав – ударом ноги в живiт збив мене на пiдлогу й взявся шмагати своiм батогом з бичачих жил. Витримати таке Жуло не може. І стрибае на нього, зав’язуеться бiйка; оскiльки Жуло зазнае поразки, наглядачi байдуже спостерiгають за бiйкою. Нiхто не зважае на мене, хоч я вже пiдвiвся. Оглядаюся в пошуках чогось, що може послужити зброею. Раптом помiчаю лiкаря, який нахилився над своiм крiслом, намагаючись роздивитися з оглядового кабiнету, що вiдбуваеться в коридорi, а ще – як на каструлi пiд тиском пари пiднiмаеться кришка. Здоровенна емальована каструля стоiть на вугiльнiй печi, яка обiгрiвае кабiнет лiкаря. Пара з неi, вочевидь, мае очищувати повiтря.

Я миттю стрибаю до плити, мiцно хапаю каструлю за ручки, якi обпiкають менi долонi, i одним махом вихлюпую кип’яток в обличчя наглядача-арештанта, який через бiйку з Жуло на мене не зважае. Жахливий крик вириваеться з горла цього типа. Йому добряче дiсталося. Вiн падае на землю й з великим зусиллям один за одним зривае iз себе три вовнянi светри. Коли настае черга третього, з ним злазить i шкiра. Комiр светра вузький, i при намаганнi його зняти вiддираеться шкiра з грудноi клiтки, частково з шиi й усiеi щоки, що прилипла до вовни. Обварилось i його едине око, тепер вiн геть слiпий. Нарештi вiн пiдводиться, бридкий, закривавлений, зi здертою шкiрою; Жуло цим користуеться й з усiеi сили ногою завдае йому удару в пах. Гiгант падае, як пiдкошений, блюе й пускае пiну. Вiн свое отримав. А нам боятися бiльше нiчого.

Двое наглядачiв, що спостерiгали за сценою, не настiльки самовпевненi, щоб на нас нападати. Вони подають знак тривоги, викликаючи пiдмогу. Охоронцi бiжать з усiх бокiв, i удари кийкiв сиплються на нас, наче град. Менi пощастило швидко знепритомнiти й уже нiчого не вiдчувати.

Отямлююся я двома поверхами нижче, абсолютно голим, у залитому водою карцерi. Поволi повертаеться й свiдомiсть. Рукою обмацую зболiле тiло. На головi щонайменше вiд дванадцяти до п’ятнадцяти гуль. Котра година? Невiдомо. Тут немае нi дня, нi ночi, нi свiтла. Чую удари об стiну, вони долинають здалеку.

Тут, тук, тук, тук, тук. Цi удари – своерiдний дзвiнок «телефону». Я маю двiчi постукати об стiну, якщо хочу отримати повiдомлення. Постукати, але чим? У темрявi не видно нiчого, чим би я мiг скористатися. Кулаками не можна: iхнi удари не досить чiткi. Я ступив убiк, де, як здавалося, могли бути дверi, бо там трiшки свiтлiше. Наштовхуюся на прути, яких не помiтив. Навпомацки визначаю, що карцер перегороджений решiткою, за якою на вiдстанi бiльше метра дверi i яка не дае змоги до них наблизитися. Отже, якщо до небезпечного арештанта хтось входить, той не може до нього дотягнутися, бо сам сидить у клiтцi. До нього можуть озиватися, його пiдтоплювати, кидати iсти й безкарно ображати. Перевага в тому, що його не можуть ударити, не наражаючи себе на небезпеку, адже для того, щоб його побити, треба вiдчинити решiтку.

Удари час вiд часу повторюються. Хто до мене добиваеться? Той хлопець заслуговуе на вiдповiдь, бо багато чим ризикуе. Пересуваючись карцером, я ледве не розбиваю собi пику. Вiдчуваю пiд ногою щось тверде й кругле. Пiднiмаю – дерев’яна ложка. Швидко ii пiдхоплюю й збираюся вiдповiдати. Притулившись вухом до стiни, чекаю знака. Тут, тук, тук, тук, тук, стоп, тук, тук. Я вiдповiдаю: тук, тук. Для того, хто стукае, цi два удари означають «Продовжуй, я приймаю». Стук поновлюеться: тук, тук, тук… швидко пробiгають лiтери алфавiту… абвггджзиiiйклм, стоп. Вiн зупиняеться на лiтерi «м». У вiдповiдь сильний удар – тук. Тепер вiн знае, що я зупинився на лiтерi «м», потiм слiдуе «е», далi «т», «i» тощо. Вiн каже: «Метi, як ти? Тобi добряче перепало, у мене зламана рука». Це Жуло.

Ми перемовляемося бiльше двох годин, не переймаючись тим, що нас пiймають, ми буквально шалiемо вiд можливостi обмiнюватися фразами. Я сповiщаю, що в мене все цiле, от тiльки повно гуль на головi, але обiйшлося без ран.

Вiн бачив, як мене за ногу волокли вниз, i каже, що моя голова щоразу стукалася, падаючи зi сходинки на сходинку. Вiн сам нi разу не знепритомнiв. Трiбуйяр, на його думку, серйозно обпечений, через контакт iз вовною його рани дуже глибокi, вiн не скоро видряпаеться.

Три швидкi удари з повтором означають «шухер». Я затих. І справдi, минуло кiлька митей, i дверi розчинилися. Почувся крик:

– До стiни, паскудо! Вiдiйди вглиб камери й стань струнко!

Це новий наглядач-в’язень.

– Мене справдi звати Баттон, тобто Кийок. Ім’я, як бачиш, вiдповiдае моему заняттю.

За допомогою великого корабельного лiхтаря вiн освiтлюе карцер i мое голе тiло.

– Тримай, одягайся. Стiй на мiсцi. Ось вода й хлiб. Не iж усе одразу, це тобi на цiлу добу.

Вiн кричить, як навiжений, а тодi пiдiймае лiхтар до обличчя. І я бачу, що вiн усмiхаеться, але без зла. Торкаеться пальцем вуст i вказуе на залишенi ним речi. Напевно, у коридорi стоiть наглядач, тож вiн вирiшив показати, що вiн менi не ворог.

І справдi, у пайцi хлiба я знаходжу великий шматок вареного м’яса, а в кишенi штанiв – оце так скарб! – пачку цигарок i запальничку з маленьким трутом. Такi подарунки тут вартi мiльйонiв. Двi сорочки замiсть однiеi, вовнянi кальсони, що сягають щиколоток. Я завжди пам’ятатиму цього Баттона. Усе це свiдчить, що вiн хоче менi вiддячити за усунення Трiбуйяра. До останнього випадку Баттон був лише помiчником наглядача-в’язня. Тепер завдяки менi став титулованим головним босом. Тобто своiм просуванням вiн завдячуе менi, тож демонструе свою вдячнiсть.

Оскiльки для того, щоб локалiзувати, звiдки долинае телефонний стукiт, потрiбно терпiння людини з племенi сiу, – а це може зробити тiльки наглядач-в’язень, оскiльки в’язничнi наглядачi ледачi, – ми з Жуло розважаемося досхочу, почуваючись у безпецi з боку Баттона. І цiлий день обмiнюемося телеграмами. Вiд нього я дiзнаюся, що вiд’iзд на каторгу неминучий через три-чотири мiсяцi.

Минае два днi, нас виводять з карцеру i, приставивши по два наглядачi, приводять у кабiнет начальника. Навпроти входу за столом сидять трое мужчин. Свого роду суд. Начальник виконуе обов’язки голови, заступник i наглядач – засiдателiв.

– А, от i ви, хлопцi! І що ж ви нам скажете?

Жуло дуже блiдий, у нього запухлi очi, його вочевидь лихоманить.

Вiн мусить сильно страждати через руку, зламану три днi тому.

Жуло тихо проказуе:

– У мене зламана рука.

– Гм, ви самi цього захотiли. Це вас навчить, як нападати на людей. Лiкар огляне вашу руку, коли прийде. Сподiваюся, десь за тиждень. Чекання мае подiяти на вас благотворно, можливо, бiль чогось-таки вас навчить. Ви ж не думаете, що я викличу лiкаря спецiально для подiбного на вас типа? Тож чекайте, коли в лiкаря центральноi в’язницi з’явиться час, щоб вас оглянути. Тимчасом прирiкаю обох на сидiння в карцерi до нового розпорядження.

Жуло дивиться менi просто в очi, немовби хоче сказати: «Цей гарно вбраний пан легко розпоряджаеться життям людей».

Я повертаю голову й дивлюся на начальника. Вiн гадае, що я хочу щось сказати. І запитуе:

– Таке рiшення вам теж не до смаку? Хочете щось заперечити?

Я вiдповiдаю:

– Анiчогiсiнько, пане начальнику! Лишень вiдчуваю потребу на вас плюнути, але цього не роблю, бо боюся забруднити слину.

Вiн настiльки здивований, що, не одразу збагнувши сказане, червонiе. Але старший наглядач розумiе. І кричить пiдлеглим:

– Заберiть його й всипте як слiд! Сподiваюся, за годину вiн приповзе молити про пощаду. Ми його видресируемо! Вiн менi взуття язиком вилизуватиме разом з пiдошвою. Рук не жалiти.

Двое наглядачiв заламують менi праву руку, двое – лiву. І ось я долiлиць на пiдлозi, iз заведеними за спину руками на рiвнi лопаток. Менi накладають кайданки iз зажимами, якi з’еднують лiвий вказiвний iз правим великим пальцем. Головний наглядач пiдводить мене, потягнувши, наче тварину, за волосся.

Не варто розповiдати, що вони зi мною зробили. Досить того, що я пробув у кайданках за спиною одинадцять днiв. Життям я завдячую Баттону. Вiн щодня кидав у мою клiтку належний шмат хлiба, але я не мiг його iсти без допомоги рук. Менi не вдавалося його вкусити, навiть затиснувши проти решiтки. Тож Баттон додатково кидав шматочки хлiба на один укус, iх було достатньо, щоб вижити. Ногою я згрiбав iх у купки, тодi лягав долiлиць i iв, як пес, старанно пережовуючи кожен шматочок, щоб нi крихти не пропало.

Коли на дванадцятий день кайданки зняли, виявилося, що сталь в’iлася в тiло, подекуди метал був укритий розпухлим м’ясом. Старший наглядач перелякався, тим паче, що я вiд болю знепритомнiв. Привiвши до тями, мене вiдвели в медпункт, де промили все перекисом водню. І за наполяганнями санiтара зробили протиправцевий укол. Моi руки наче задерев’янiли й нiяк не могли повернутись у нормальне положення. Пiсля бiльш нiж пiвгодинного розтирання камфорним спиртом я змiг випростати iх уздовж тiла.

Я спустився в карцер, побачивши одинадцять шматкiв хлiба; старший наглядач сказав:

– Тепер ти бенкетуватимеш! Дивно, ти не так уже й схуд пiсля одинадцятиденного голодування.

– Я пив багато води, начальнику.

– Он як, розумiю. Тепер iж досхочу, щоб вiдновити сили.

І пiшов собi.

Нещасний iдiот! Вiн так каже, бо впевнений, що впродовж одинадцяти днiв я нiчого не iв, i якщо я наiмся без мiри, то здохну через розлад шлунка. Нехай сам удавиться. Десь пiд вечiр Баттон передав менi тютюну й цигаркового паперу. Я курю, курю, випускаючи дим в отвiр для подачi тепла, якого, звiсно, нiколи немае. Вiн придався принаймнi для цього.

Трохи пiзнiше я викликаю Жуло. Вiн гадае, що я не iв одинадцять днiв, i радить iсти потроху. Я боюся сказати йому правду, боюсь, аби якась паскуда не перехопила й не розшифрувала телеграму. Його руку загiпсували, у нього чудовий настрiй, хвалить мене за стiйкiсть.

Каже, що вiдправка не забариться. Санiтар сказав йому, що ампули для щеплення каторжникiв перед вiдправкою вже прибули. Загалом iх привозять за мiсяць до вiд’iзду. І необережно запитуе мене, чи я зумiв зберегти патрон.

Так, урятував, але чого менi вартував порятунок свого статку, годi й описати. Анус вкритий болючими ранами.

Трьома тижнями пiзнiше нас виводять з камер. У чому справа? Нас ведуть у неймовiрний душ iз милом i гарячою водою. Я просто вiдроджуюся. Жуло смiеться, наче хлопчак, а П’ерро-придурок сяе вiд радостi.

Оскiльки нас вивели з карцеру, нам невiдомо, що вiдбуваеться. Перукар так нiчого й не вiдповiв на мое запитання, вимовлене крiзь ледь розтуленi губи:

– Що тут дiеться?

Незнайомець iз мерзенною пикою каже:

– Напевно, нас амнiстовано з карцеру. Можливо, вони бояться приiзду iнспектора. Головне – ми живi.

Кожного з нас ведуть у звичайну камеру. Опiвднi в мисцi гарячого вперше за сорок три днi супу я знаходжу шматочок дощечки. На нiй написано: «Вiд’iзд за тиждень. Щеплення завтра». Хто мiг ii послати?

Я цього так i не дiзнаюся. Вочевидь, хтось iз в’язнiв, який люб’язно захотiв нас попередити. Вiн знае: досить комусь одному повiдомити, щоб дiзналися геть усi. Напевно, це послання потрапило до мене цiлком випадково.

Я швиденько попереджаю стуком Жуло: «Передай далi». Телеграф працював усю нiч. Я ж заспокоiвся, виконавши свiй обов’язок.

Менi так добре в лiжку. Не хочу жодних клопотiв. І менi аж нiяк не свiтить повернутись у карцер. Сьогоднi менше, нiж будь-коли.




Зошит другий

Дорогою на каторгу





Сен-Мартен-де-Ре


Увечерi Баттон передае менi три цигарки «Голуаз» i записку: «Метелику, знаю, ти поiдеш, зберiгши гарний спогад про мене. Я наглядач-в’язень, але намагаюся завдавати якнайменше зла покараним. Я погодився на цю посаду, бо в мене дев’ятеро дiтей i я хочу якнайшвидше дочекатись амнiстii. Я спробую домогтися милостi, не чинячи багато зла. Прощавай. Удачi тобi. Конвой вирушае пiслязавтра».

Нас справдi збирають наступного дня групами по тридцять осiб у коридорi дисциплiнарного вiддiлення. Санiтари з Кана роблять нам щеплення вiд тропiчних хвороб. Три вакцини й два лiтри молока для кожного. Дега стоiть коло мене. Вiн замислений. Нiхто не дотримуеться жодних вимог тишi, адже нас не можуть посадити в карцер одразу пiсля щеплення. Ми пошепки перемовляемося пiд носом в охоронцiв, якi не наважуються щось казати в присутностi санiтарiв з мiста. Дега каже:

– Чи ж у них вистачить фургонiв, щоб усiх забрати за раз?

– Думаю, нi.

– Сен-Мартен-де-Ре далеко, i якщо вони возитимуть по шiсть десяткiв щодня, це займе днiв десять, лише тут нас близько шестисот.

– Головне – нам зробили щеплення. Це означае, що ми в списку й незабаром опинимося серед каторжникiв. Тримайся, Дега, перед нами новий етап. Розраховуй на мене, як я – на тебе.

Вiн дивиться на мене сяючими вiд задоволення очима, кладе свою руку на мою й повторюе:

– На життя й на смерть, Метi.

Розказати щось особливе про конвоювання не можу, хiба що те, що ми задихались у своiх закапелках у фургонi. Охоронцi вiдмовлялися впускати свiже повiтря, бодай привiдчинивши дверi. Пiсля прибуття в Ла-Рошель два нашi попутники виявилися мертвими вiд задухи.

Роззяви, якi зiбралися на набережнiй – Сен-Мартен-де-Ре – це острiв, i через протоку нас переправляють на човнi, – присутнi пiд час виявлення цих двох бiдолах. Але нiяк на нас не реагують, мiж iншим. Оскiльки ж жандарми мають здати нас у фортецю живими чи мертвими, вони завантажують трупи на борт разом з нами.

Переправа була недовгою, та ми змогли вволю подихати морським повiтрям. Я кажу Дега:

– Пахне втечею.

Вiн усмiхаеться. Жуло, який сидить поруч, зауважуе:

– Так. Пахне втечею. Я повертаюся туди, звiдки втiк п’ять рокiв тому. Я попався, як останнiй дурень, коли збирався пристукнути скупника, який здав мене на судi десять рокiв тому. Пропоную триматися разом, на Сен-Мартенi нас вiдбирають довiльно по десять чоловiкiв у кожну камеру.

Наш Жуло помилявся. Пiсля прибуття його та двох iнших викликали й вiдвели вбiк. Цi трое були втiкачами з каторги, яких знову пiймали у Францii й удруге повернули сюди.

У камерах – по десять душ у кожнiй – для нас розпочинаеться життя в очiкуваннi. Ми маемо право розмовляти, курити, нас дуже добре годують. Цей перiод небезпечний тiльки для патрона. Невiдь-чому тебе можуть викликати, роздягти догола й старанно обнишпорити спершу тiло до самих пiдошов, уже потiм одяг. «Одягайтесь!» – i ти повертаешся туди, звiдки прийшов. Камера, iдальня, двiр, де ми годинами ходимо колоною. Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми крокуемо групами по сто п’ятдесят в’язнiв. Хвiст колони довгий, стукiт дерев’яних черевикiв. Вимога абсолютноi тишi. Потiм звучить команда: «Розiйдись!» Усi сiдають на землю, групи формуються за соцiальними категорiями. Спершу тi, хто належить до злочинного свiту, для кого соцiальне походження не важливе: корсиканцi, марсельцi, тулузцi, бретонцi, парижани тощо. Є навiть один з Ардеша, це я. На користь Ардеша скажу, що в конвоi на тисячу дев’ятсот осiб нас усього двое: польовий сторож, який убив свою дружину, i я. Висновок: ардешцi – бравi хлопцi. Іншi групи формуються як попало, адже на каторгу потрапляють радше телепнi, нiж злочинцi. Цi днi очiкування називаються спостережними. За нами справдi спостерiгають з усiх бокiв.

Якось пополуднi, коли я грiвся на сонечку, до мене пiдiйшов чоловiк. В окулярах, невисокий, худий. Намагаюся його пригадати, але через наш арештантський костюм це складно.

– Ти Метелик? – У нього виразний корсиканський акцент.

– Так, чого тобi?

– Ходи-но в туалет, – каже вiн. І йде.

– Це хлопець iз Корсики, – зауважуе Дега. – Цiлком певно, бандит з гiр. Що йому вiд тебе треба?

– Зараз дiзнаюся.

Я йду в туалет, що посеред двору, i вдаю, що мочуся. Чоловiк поруч зi мною теж стоiть у такiй позi. І, не дивлячись на мене, каже:

– Я швагро Паскаля Матра. У кiмнатi побачень вiн сказав, що в разi потреби я вiд його iменi можу звернутися до тебе по допомогу.

– Так, Паскаль – мiй друг. Що ти хочеш?

– Я не можу бiльше носити патрон: у мене дизентерiя. І не знаю, кому можу довiритися, боюся, що вкрадуть або тюремнi наглядачi знайдуть. Благаю, поноси його кiлька днiв замiсть мене, Метелику.

Вiн показуе патрон, який значно бiльший за мiй. Я боюся, що вiн влаштовуе менi пастку й просить про це, щоб дiзнатися, чи е в мене свiй: якщо я скажу, що не певен, чи зможу носити два, вiн про це дiзнаеться. Тож холодно уточнюю:

– Скiльки там?

– Двадцять п’ять тисяч франкiв.

Не мовивши бiльше нi слова, я беру патрон, який, мiж iншим, дуже чистий, i просто на його очах засовую в анус, запитуючи себе, чи людина може втримати два. Звiдки менi знати. Пiдводжуся, застiбаю штани… Усе гаразд, мене нiчого не турбуе.

– Мене звати Іньяс Галганi, – каже вiн, перш нiж вийти. – Дякую, Метелику.

Я повертаюся до Дега i, вiдвiвши його вбiк, розповiдаю про пригоду.

– Не дуже важко?

– Нi.

– Тодi нi слова про це.

Ми намагаемося зав’язати контакт iз тими, хто вже втiкав, якщо вдасться, – з Жуло й Гiтту. Нам страшенно потрiбнi вiдомостi: як воно там, як ставляться, як зробити так, щоб залишитись удвох iз другом тощо. Несподiвано ми натрапляемо на цiкавого типа, це особливий випадок. Вiн корсиканець, що народився на каторзi. Батько працював там наглядачем i жив з його матiр’ю на островах Спасiння. Вiн народився на Королiвському островi, два iншi називалися Сен-Жозеф та острiв Диявола, тепер – от вона, доля! – повертаеться туди, але вже не як син наглядача, а як каторжник.

Вiн дiстав дванадцять рокiв за крадiжку зi зломом. Дев’ятнадцять рокiв, вiдкрите обличчя, чистий, ясний погляд. Ми з Дега одразу розумiемо, що бiдолаху пiдставили. Йому небагато вiдомо про злодiйське середовище, але вiн може виявитися корисним щодо якомога точнiших вiдомостей про те, що нас там чекае. Вiн розповiдае про життя на островах, де провiв чотирнадцять рокiв. Наприклад, ми дiзнаемося, що його нянькою на островах був каторжник, вiдомий крутий мужик, який спiймався на дуелi на ножах на Монмартрi за гарнi оченята Золотоi Каски.

Вiн дае нам цiннi поради: утiкати треба з материка, а не з островiв, iнакше втеча неможлива; а ще не варто потрапляти в список особливо небезпечних, бо з таким ярликом одразу пiсля прибуття в порт Сен-Лоран-дю-Маронi тебе iнтернують залежно вiд «заслуги» тимчасово або пожиттево. Загалом на островах iнтернують менше п’яти вiдсоткiв в’язнiв. Іншi залишаються на Великiй Землi. На островах клiмат здоровий, натомiсть Велика Земля, як розповiдав Дега, чисте паскудство, яке поступово виснажуе каторжанина рiзними хворобами, смертями, убивством тощо.

Ми з Дега сподiваемося, що на острови не потрапимо. Але в горлi в мене з’являеться клубок: а якщо мене вже занесли в списки особливо небезпечних? Маючи довiчне та ще iсторii з Трiбуйяром i директором, до бiди недалеко!

Якось поповзла чутка: у жодному разi не звертатись у медпункт, бо там отруюють усiх надто ослаблих i геть недужих, якi нездатнi перенести подорож. Напевно, вигадка. І справдi, парижанин Франсiс-Фарватер пiдтверджуе, що це байка. Так, один в’язень отруiвся, але його брат, який працюе в медпунктi, розповiв, що насправдi там трапилось.

Виходило, що пiд час вiйни самогубець, великий спец по сейфах, пограбував посольство Нiмеччини в Женевi чи в Лозаннi на користь французьких служб. Вiн роздобув дуже цiннi папери, якi вiддав французьким агентам. Задля цiеi операцii його випустили з в’язницi, де вiн трубив своi п’ять рокiв. Тож, починаючи з 1920 року, вiн жив спокiйно завдяки однiй-двом подiбним операцiям на рiк. Попавшись, вiн щоразу починав шантажувати Друге бюро, яке негайно втручалось. Однак цього разу щось не спрацювало. Вiн отримав двадцять рокiв i мав iхати з нами. Щоб пропустити вiдправку, вiн прикинувся хворим i потрапив у медпункт. Пiгулка цiанистого калiю – знову ж за словами Франсiсового брата – поклала край усьому. Сейфи й Друге бюро могли спати спокiйно.

Двiр в’язницi повниться рiзними iсторiями, однi – правдивi, iншi – вигаданi. У будь-якому разi ми iх слухаемо: так швидше минае час.

Коли я йду в туалет у дворi чи в камерi, через отi патрони Дега доводиться мене супроводжувати. Вiн стае попереду, щоб прикрити мене вiд надто допитливих поглядiв. Один патрон – i так цiла iсторiя, а в мене iх досi два, бо Галганi стае дедалi гiрше. І тут справжнiсiнька загадка: патрон, який я вставляю останнiм, щоразу виходить останнiм, а перший – першим. Як вони перевертались у мене в животi, годi й уявити, але було саме так.

Учора в перукарнi була спроба пiд час голiння вбити Клузiо. Два удари ножем коло серця. Вiн дивом вижив. Цю iсторiю я почув вiд одного з його друзiв. Вона кумедна, якось я ii розповiм. Це вбивство належало до сфери порахункiв. Той, кому воно не вдалося, шiстьма роками пiзнiше помер у Каеннi, наiвшись сочевицi з бiхроматом калiю. Вiн вiдiйшов у страшних муках. Санiтар, який асистував лiкаревi пiд час розтину, принiс шматок кишки сантиметрiв десять завдовжки. У нiй було сiмнадцять дiрок. Двома мiсяцями пiзнiше його вбивцю знайшли задушеним у лазаретi. Хто це зробив – невiдомо.

Минуло дванадцять днiв, як ми прибули в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця набита по зав’язку. Вартовi цiлодобово чатують на фортечному мурi.

У душi побилися два брати. Вони зчепилися, немов два пси, одного з них пiдселили в нашу камеру. Його звати Андре Байяр. Його не можна карати, каже вiн, бо це сталося з вини адмiнiстрацii: наглядачам наказано не допускати зустрiчi братiв пiд жодним приводом. Тим, хто знае iхню iсторiю, зрозумiло чому.

Андре вбив заможну стареньку жiнку, а його брат Емiль сховав украдене. Якось Емiль попався на крадiжцi й отримав три роки. Одного дня, сидячи в карцерi разом з iншими покараними злочинцями, вiн, розiзлившись на брата, який не надсилав грошей на цигарки, розколовся з погрозами, що Андре свое отримае, адже стареньку вбив саме вiн, Андре, а вiн, Емiль, сховав грошi. Отож, вийшовши з в’язницi, вiн нiчого йому не дасть. Хтось iз в’язнiв поквапився доповiсти про почуте директоровi в’язницi. Реакцiя не забарилась. Андре заарештували, i обох братiв засудили до смертноi кари. У блоцi для смертникiв у Санте iхнi камери були поруч. Кожен попросив про помилування. Емiль здобув його на сорок третiй день, Андре вiдмовили. Однак з гуманних мiркувань щодо Андре Емiля далi тримають у блоцi для смертникiв, тож обидва брати один за одним ходять щодня на прогулянку, постукуючи ланцюгами на ногах.

На сорок шостий день дверi камери Андре розчиняються о пiв на п’яту. Ось усi вони тут: директор, секретар суду й прокурор, що вимагав його голову. Настае час страти. Але якраз у мить, коли директор ступае наперед, збираючись заговорити, у камеру влiтае адвокат Андре, за ним – чоловiк, який вручае прокуроровi папiр. Усi виходять у коридор. Горло Андре охоплюе такий спазм, що вiн не може ковтнути слини. Щось неймовiрне, адже страту, що почалася, нiколи не вiдмiняють. Однак це так. Лише наступного дня пiсля тривожних запитань i роздумiв вiн дiзнаеться вiд адвоката, що напередоднi його страти Горгулов убив президента Думера. Але Думер помер не одразу. Адвокат усю нiч вистояв на чатах перед лiкарнею, попередивши мiнiстра юстицii, що, якщо президент помре ранiше вiд визначеного термiну страти (вiд четвертоi тридцять до п’ятоi), вiн вимагатиме ii вiдмiни через вiдсутнiсть голови уряду. Думер помер о четвертiй годинi двi хвилини. Часу вистачило на те, щоб попередити канцелярiю мiнiстерства й разом з чиновником, що мав при собi наказ про вiдтермiнування, впiймати таксi; йому не вистачило три хвилини, щоб не дати вiдчинити дверi камери Андре. Покарання обох братiв було пом’якшено й змiнено на довiчну каторгу. І справдi, у день виборiв нового президента адвокат прибув у Версаль й одразу пiсля обрання Альбера Лебрена подав йому прохання про помилування. Жоден президент не вiдмовлявся пiдписати перше прохання про помилування.

– Лебрен пiдписав, – завершив Андре, – i ось, хлопче, я тут, живий i здоровий, збираюся iхати у Гвiану.

Я дивлюся на цього врятованого вiд гiльйотини чоловiка й думаю, що, попри все, що менi довелося витримати, це не можна порiвняти з муками, яких довелося зазнати йому.

Проте я нiколи до нього не пiдходив. Мене нудило вiд однiеi тiльки думки, що вiн убив бiдолашну стареньку, щоб ii обiкрасти. Вiн, мiж iншим, вродився щасливчиком. Пiзнiше на островi Святого Жозефа вiн уб’е свого брата. Чимало в’язнiв бачитимуть це на власнi очi. Стоячи на скелi, Емiль ловив вудкою рибу й нi про що iнше не думав. Гуркiт дуже високих хвиль заглушував будь-який iнший шум. Андре пiдкрався до брата ззаду з триметровою бамбуковою палицею в руках i штовхнув його в спину, через що той втратив рiвновагу. Те мiсце кишiло акулами. Емiль швидко став для них черговою поживою. Коли на вечiрнiй перевiрцi виявили, що вiн вiдсутнiй, його внесли в списки зниклих пiд час спроби втечi. І бiльше про це не говорили. Очевидцями цiеi сцени стали чотири чи п’ять каторжникiв, якi збирали кокосовi горiхи на верхньому плато. Про це дiзналися, звiсно, всi, окрiм наглядачiв. Нiхто з ними про це не говорив.

Завдяки «гарнiй поведiнцi» Андре полегшили умови утримання, i на Сен-Лоран-дю-Маронi вiн мав привiлейований статус. Йому надали невеличку окрему камеру. Якось вiн, не подiливши щось з iншим каторжником, пiдступно заманив того до себе в камеру й убив прямо ударом у серце. Був виправданий, бо буцiмто вчинив так з метою самооборони. Коли ж каторгу було вiдмiнено, його помилували знову за «добру поведiнку».

Сен-Мартен-де-Ре переповнений в’язнями. Двi геть вiдмiннi категорii: вiд восьми сотень до тисячi каторжникiв та дев’ятсот засланих. До каторжникiв належать тi, що вчинили щось серйозне чи принаймнi були звинуваченi у вчиненнi тяжкого злочину. Сiм рокiв примусових робiт – найменш тяжка форма покарання, далi все береться за зростанням аж до довiчного. Той, кого помилували вiд смертноi кари, автоматично засуджений на довiчне. Засланi – зовсiм iнша категорiя. Досить мати три-сiм судимостей, щоб опинитися серед засланих. Слiд визнати, що всi вони невиправнi злодюжки, i суспiльство мае вiд них захищатися. Однак те, що цивiлiзований народ обирае додаткове покарання засланням, – рiч ганебна. Бувають дрiбнi невиправнi злодюжки, якi часто попадаються, яких засилають – що в моi часи означало те саме, що пожиттевий вирок, – i якi за все свое злодiйське життя не вкрали й десяти тисяч франкiв. У цьому й полягае найбiльше безумство французькоi цивiлiзацii. Народ не мае права мститися чи вiдкидати надто швидко людей, якi завдають суспiльству клопоту. Цих людей треба радше лiкувати, нiж карати в такий нелюдський спосiб.

Минае сiмнадцять днiв нашого перебування на Сен-Мартен-де-Ре. Ми знаемо, як називаеться корабель, що доправить нас на каторгу, – «Ла Мартиньер». Вiн забере тисячу вiсiмсот сiмдесят в’язнiв. Сьогоднi вранцi у дворi фортецi збирають вiсiм-дев’ять сотень каторжникiв. Близько години ми стоiмо, заповнивши прямокутник подвiр’я шеренгами по десять осiб у кожнiй. Нарештi брама розчиняеться, i ми бачимо людей у зовсiм iнакшому одностроi, нiж наша сторожа. Вони добре одягненi, на них однострiй вiйськового крою з блакитноi тканини. Вони не схожi нi на жандармiв, нi на солдатiв. У кожного широкий ремiнь, на якому висить кобура. З неi виглядае рукоятка зброi. Усього чоловiк вiсiмдесят. На декому вiдзнаки. Шкiра видублена сонцем, вони рiзного вiку, вiд тридцяти п’яти до п’ятдесяти рокiв. Старшi привiтнiшi вiд молодших, якi зверхньо випинають груди, демонструючи власну значущiсть. Очiльникiв цих людей супроводжують директор Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерii, три-чотири лiкарi в колонiальному одязi й два священики в бiлих сутанах. Полковник жандармерii бере в руки рупор i пiдносить до вуст. Ми чекаемо на «Струнко!» – нiчого подiбного. Вiн кричить:

– Усiм слухати дуже уважно! З цiеi митi ви пiдкоряетеся органам Мiнiстерства юстицii, що представляють Пенiтенцiарне управлiння Французькоi Гвiани, адмiнiстративним центром якоi е мiсто Каенна. Майоре Барро, передаю вам вiсiмсот шiстнадцять присутнiх тут в’язнiв, ось iхнiй список. Прошу перевiрити, що всi тут присутнi.

Одразу ж починаеться перекличка: «Такий-то присутнiй, присутнiй тощо». Це тривае двi години, усе в порядку. Далi ми стаемо очевидцями обмiну пiдписами мiж двома адмiнiстрацiями на маленькому, спецiально принесеному сюди столику.

Тепер мегафон у руках майора Барро, у якого стiльки ж вiдзнак, що й у полковника, але золотих, а не срiбних, як у жандармiв.

– Етапники, вiдтепер вас кликатимуть саме так: етапник такий-то чи номер такий-то, вам його нададуть. З цiеi митi ви пiдлягаете спецiальним законам каторги, ii розпорядку й внутрiшнiм судам, якi за потреби ухвалять належнi щодо вас рiшення. За рiзнi здiйсненi на каторзi порушення цi автономнi суди можуть вас засудити, починаючи з ув’язнення й закiнчуючи смертною карою. Звичайно, дисциплiнарнi покарання – в’язниця й позбавлення волi з обов’язковим примусом до працi – вiдбуваються в рiзних мiсцях, що належать адмiнiстрацii. Працiвники, яких ви бачите перед собою, називаються наглядачами. Звертаючись до них, ви маете казати: «Пане наглядачу». Пiсля обiду кожен з вас отримае морський мiшок з одягом каторжника. Там усе передбачено, у вас не повинно бути iнших речей. Завтра ви пiднiметеся на «Ла Мартиньер». Ми попливемо разом. Не впадайте у вiдчай через вiд’iзд, на каторзi вам буде краще, нiж в ув’язненнi у Францii. Зможете розмовляти, грати, спiвати й курити, вам нiчого боятися поганого до вас ставлення за умови гарноi поведiнки. Прошу дочекатися прибуття на каторгу, щоб вирiшити особистi претензii. Пiд час плавання мае бути залiзна дисциплiна, мусите самi це розумiти. Якщо хтось iз вас вiдчувае не досить сил для здiйснення подорожi, звернiться в медпункт, де вас оглянуть вiйськовi медики, якi супроводжують конвой. Бажаю гарноi подорожi.

Церемонiю завершено.

– Що скажеш, Дега?

– Друже Метелику, бачу, що я не помилявся, коли казав, що найбiльшою небезпекою, яку доведеться долати, е iншi в’язнi. Фраза «Прошу дочекатися прибуття на каторгу, щоб вирiшити особистi претензii» багато про що говорить. Скiльки ж там жертв i навмисних убивств!

– Не переймайся цим, покладися на мене.

Я знаходжу Франсiса-Фарватера й запитую:

– Твiй брат i досi працюе санiтаром?

– Так, вiн не в’язень, а засланець.

– Зв’яжися з ним якомога швидше й попроси дати бiстурi[4 - Малий нiж хiрурга; скальпель.]. Якщо потрiбнi грошi, скажи скiльки, я заплачу.

Двома годинами пiзнiше в мене був бiстурi з ручкою з дуже мiцноi сталi. Єдиний недолiк – трохи завеликий, зате це була грiзна зброя.

Я розмiстився поблизу туалету в центрi двору й послав за Галганi, щоб вiддати йому патрон, хоча в цьому кипучому мурашнику з восьми сотень людей, що снують величезним подвiр’ям, знайти його нелегко. З часу прибуття я не бачив нi Жуло, нi Гiтту, нi Сюзiнi.

Перевага життя в загалi полягае в тому, що ти живеш, розмовляеш, належачи до новоi спiльноти, якщо це утворення можна назвати спiльнотою. Стiльки треба сказати, вислухати й зробити, що бракуе часу для того, щоб думати. Констатуючи, наскiльки минуле розмиваеться й переходить у другий ряд порiвняно з життям щоденним, думаю, пiсля прибуття на каторгу майже забуваеш, ким ти був, чому та як ти там опинився, щоб перейматися тiльки одним – утекти. Я помилявся, бо найбiльш поглинаючою й найважливiшою справою е, зокрема, намагання вижити. Де вже там до лягавих, суддiв, присяжних, представникiв судовоi влади, моеi дружини, батька, друзiв? Вони всi живi, кожен займае свое мiсце в моему серцi, однак серед тiеi лихоманки перед вiд’iздом, перед великим стрибком у невiдомiсть, серед нових знайомств вони начебто стають не такими важливими, як ранiше. Та це просто враження. Коли я захочу, у ту мить, як мiй мозок захоче висунути визначену для кожного шухлядку, вони всi знову будуть присутнi.

Ось i Галганi, якого ведуть, бо навiть з такими величезними лiнзами вiн мало що бачить. Але видаеться вже значно кращим. Вiн пiдходить до мене й мовчки тисне руку.

– Хочу повернути тобi патрон, – кажу я. – Тобi вже краще, ти можеш сам його носити й берегти. Тримати його пiд час подорожi надто вiдповiдально для мене, i хто знае, чи бачитимемо ми один одного й чи не розкидають нас пiсля прибуття? Тож тобi краще забрати його зараз.

Галганi дивиться на мене очима нещасноi людини.

– Ходiмо в туалет, я тобi його поверну.

– Нi, я не хочу, залиш його собi, дарую, вiн твiй.

– Чому це раптом?

– Не хочу, щоб через нього мене пристукнули. Краще жити без грошей, нiж через них здохнути. Залишаю його тобi, бо чого б це ти мав ризикувати життям, зберiгаючи мою грошву? А так, якщо й ризикуватимеш, то задля власноi вигоди.

– Ти боiшся, Галганi? Тобi вже погрожували? Здогадуються, що ти заряджений?

– Так, мене невiдступно пасуть трое арабiв. Тому я й не пiдходив до тебе, щоб вони не здогадалися, що ми контактуемо. Щоразу, як я йду в туалет, удень чи вночi, один iз цих арабiв неодмiнно поруч зi мною. Я демонстративно, без жодних натякiв, показував, що в мене нiчого немае, та, попри все, вони не припиняють стеження. І думають, що мiй патрон носить хтось iнший, хто – невiдомо, тому й не вiдступають, щоб уловити момент, коли вiн повернеться до мене.

Я дивлюся на Галганi й зауважую, що вiн страшенно переляканий постiйним переслiдуванням. І запитую його:

– У якому кутку двору вони тусуються?

Вiн вiдповiдае:

– Коло кухнi й пральнi.

– Гаразд, побудь тут, я зараз. Хоча нi, ходи зi мною.

Разом з ним прямую до арабiв. Я вийняв бiстурi з головного убору, його лезо в рукавi, а ручка в долонi. І справдi, вони там, на мiсцi. Їх четверо: три араби й корсиканець, званий Жiрандо. Я все одразу зрозумiв: корсиканець, якого вiдшили урки, розповiв iм про Галганi. Вiн, напевно, знае, що Галганi – свояк Паскаля Матра, тож не може бути без патрона.

– Як справи, Мокране?

– У нормi, Метелику. А в тебе?

– Нi, арабе, у мене паскудно. Я прийшов до вас, щоб сказати, що Галганi – мiй друг. Хай би що з ним трапилося, першим, кому дiстанеться, будеш ти, Жiрандо; потiм прийде черга iнших. Сприймайте це, як хочете.

Мокран пiдводиться. Вiн майже мого зросту, десь метр сiмдесят чотири, i так само широкоплечий. Моi провокацiйнi слова його зачепили, вiн ладен кинутись у бiйку; я швидко виймаю з рукава блискучо-новенький бiстурi й, мiцно тримаючи його в pуцi, кажу:

– Спробуй смикнися – прирiжу, як пса.

Дезорiентований тим, що я озброений там, де нас постiйно обшукують, вражений моею поведiнкою й довжиною зброi, вiн каже:

– Я пiдвiвся для розмови, а не для бiйки.

Я знаю, що це неправда, але для мене краще, щоб вiн не втратив обличчя перед своiми друзями. І пропоную елегантний вихiд.

– Гаразд, оскiльки ти пiдвiвся для розмови…

– Я не знав, що Галганi – твiй друг. Гадав, що це якийсь простак; i ти ж розумiеш, Метелику, оскiльки ми без копiйки, нам треба бабло, щоб влаштувати втечу.

– Атож, це нормально. Маеш право боротися за свое життя, тiльки знай, що тут зась. Пошукай деiнде.

Вiн простягае менi руку, я ii тисну. Ух! Я вдало виплутався, бо фактично, якби я вбив цього хлопця, то завтра нiкуди не поiхав би. Лише пiзнiше я спохопився, що припустився помилки. Галганi повертаеться зi мною. Я йому кажу:

– Нiкому нi слова про цей випадок. Не хочу, щоб отець Дега мене вилаяв.

Намагаюся переконати Галганi забрати патрон, а вiн на те:

– Завтра, перед вiдплиттям.

Наступного дня вiн так гарно зачаiвся, що на корабель я зайшов з двома патронами.

Того вечора нiхто з одинадцяти осiб, що живуть у цiй камерi, нi пари з вуст. Адже в усiх на думцi бiльш-менш одне: це останнiй день на французькiй землi. Кожного бiльшою чи меншою мiрою охопив смуток через те, що доводиться назавжди покидати Францiю, набуваючи попереду невiдому землю з невiдомим способом життя.

Дега мовчить. Вiн сидить поруч зi мною коло затягнутих решiткою дверей у коридор, звiдки доходить трохи свiжого повiтря. Я буквально розчавлений. Ми отримали настiльки суперечливi вiдомостi про те, що нас чекае, що вже й не знаю, радiти менi, сумувати чи впасти у вiдчай.

Усi, з ким я сиджу в цiй камерi, належать до злочинного свiту. Окрiм, власне, корсиканця, який народився на каторзi. Усi цi чоловiки перебувають в аморфному станi. Серйознiсть i значущiсть моменту наче замурували iм вуста. Сигаретний дим випливае з камери, мовби хмарка, яку витягуе в коридор, тож, якщо не хочеш, щоб випалювало очi, сiдати треба нижче тiеi хмарки. Нiхто не спить, хiба що Андре Байяр, що виправдано, адже вiн уже втрачав життя. Решта для нього наче несподiваний рай.

Перед очима швидко прокручуеться фiльм про мое життя: дитинство в сiм’i, де всi люблять одне одного, освiченi, з гарними манерами, шляхетнi; польовi квiти, жебонiння струмкiв, смак горiхiв, персикiв i слив, якими нас щедро обдаровуе сад; пахощi мiмози, яка щовесни квiтнула перед дверима, зовнiшнiй вигляд будинку, його iнтер’ер разом зi звичками моiх рiдних – усе це миттю промайнуло перед моiми очима. Це звуковий фiльм, де я чую голос моеi бiдолашноi матерi, яка так мене любила, а тодi батька, як завжди, лагiдного й доброзичливого, i гавкiт батьковоi мисливськоi собаки Клари, яка викликае мене iз саду, щоб погратися; дiвчатка й хлопчики з мого дитинства, учасники наших розваг у найкращi моменти мого життя, – я переглядаю цей фiльм, хоча й не планував його дивитися, показ чарiвного лiхтаря, що його моя пiдсвiдомiсть запалила всупереч моiй волi, напов нивши чарiвним зворушенням цю нiч очiкування перед стриб ком у велике невiдоме майбутнього.

Час пiдбити пiдсумки. Отже, менi двадцять шiсть рокiв, я в прекраснiй формi, ношу в собi п’ять тисяч шiстсот франкiв своiх i двадцять п’ять тисяч Галганi. Зi мною Дега, у якого е десять тисяч. Напевно, я можу розраховувати на сорок тисяч, бо якщо Галганi нездатний захистити цю суму тут, то на борту корабля чи на Гвiанi це ще менш iмовiрно. Вiн це розумiе, тому й не прийшов за своiм патроном. Отже, я можу розраховувати на цi грошi, звiсно, забравши iз собою Галганi; вiн мае ними скористатись, адже грошi його, а не моi. Я використаю iх задля його добра, але й сам скористаюся ними безпосередньо. Сорок тисяч франкiв – велика сума, тож я зможу легко пiдкупити помiчникiв, тих, хто вiдбувае каторгу й хто звiльнився, та наглядачiв.

Пiдсумок позитивний. Одразу пiсля прибуття треба тiкати разом з Дега й Галганi, це едине, на чому я маю повнiстю зосередитися. Торкаюся бiстурi – приемно вiдчувати холод його сталевоi рукоятки. Те, що я маю таку небезпечну зброю, надае менi впевненостi. Його кориснiсть було доведено в iнцидентi з арабами. О третiй ранку в’язнi склали перед решiткою камери одинадцять туго набитих морських мiшкiв з грубоi тканини, до кожного прикрiплена бiрка. Менi вдаеться розгледiти одну, що звисае крiзь решiтку. Читаю: «К… П’ер, тридцять рокiв, метр сiмдесят три, сорок другий розмiр. Взуття – сорок перший, номер у вiдомостi – Х…» К… – це П’ерро-придурок з Бордо, засуджений у Парижi за вбивство на двадцять рокiв примусових робiт.

Вiн хороший хлопець, людина злочинного середовища, прямий i справедливий, я добре його знаю. Бiрка свiдчить, наскiльки доскiпливою й добре органiзованою е адмiнiстрацiя, яка керуе каторгою. Так краще, нiж у казармi, де речi видають на око. Тут усе описано, i кожен отримае одяг свого розмiру. Через клапан на поверхнi мiшка помiчаю, що це однострiй бiлого кольору з вертикальними червоними смужками. З таким убранням пройти непомiченим навряд чи вдасться.

Я свiдомо намагаюся змусити свiй мозок викликати в пам’ятi образи присяжних, суддiв, прокурора тощо. Вiн категорично вiдмовляеться пiдкорятися, вiд нього вдаеться отримати тiльки нормальнi образи. І я розумiю, що для того, щоб iнтенсивно, як було насправдi, пережити сцени в Консьержерi й Болье, треба залишатися наодинцi, на самотi. Я констатую це з полегшенням i розумiю, що колективне життя, яке свiтить менi попереду, зумовить iншi потреби, iншi реакцii та плани.

П’ерро-придурок пiдходить до решiтки й питае:

– Як ти, Метi?

– А ти?

– Бачиш, я завжди мрiяв дiстатися до Америки, та, оскiльки я гравець, менi не вдавалося назбирати грошей, щоб заплатити за мандрiвку. Лягавi вирiшили подарувати менi безкоштовну поiздку. Це ж добре, що тут скажеш, чи не так, Метi?

Вiн говорить природно, у його словах жодного фанфаронства. Вiдчуваеться, що вiн цiлком упевнений у собi.

– Безкоштовна подорож до Америки за рахунок лягавих справдi мае своi переваги. Я волiю вирушити на каторгу, нiж вiдмантачити п’ятнадцять рокiв у французькiй одиночцi.

– Залишилося дiзнатися кiнцевий результат, П’ерро. Хiба нi? Сказитись у камерi чи померти вiд фiзичноi немочi в карцерi якоiсь тюряги у Францii ще гiрше, нiж вiдкантуватися вiд прокази чи жовтоi лихоманки – така моя думка.

– Моя також, – каже вiн.

– Глянь, П’ерро, ось твоя бiрка.

Вiн нахиляеться, уважно роздивляеться й читае, старанно вимовляючи кожне слово:

– Менi кортить переодягтися, так хочеться розкрити мiшок i одягнутися, менi ж нiчого не скажуть. Зрештою, цi речi призначенi для мене.

– Облиш, почекай, доки скажуть. Навiщо тобi зараз неприемностi, П’ере? Менi потрiбен спокiй.

Вiн розумiе й вiдходить вiд решiтки.

Луi Дега дивиться на мене.

– Це остання нiч, малий. Завтра ми покинемо нашу гарну краiну.

– У нашiй такiй гарнiй краiнi вiдсутне справедливе правосуддя, Дега. Можливо, ми пiзнаемо iншi краiни, якi порiвняно з нашою будуть не такими гарними, але матимуть значно гуманнiшу манеру ставитися до тих, що припустилися помилки.

Я й гадки не мав, наскiльки майбутне покаже, що я мав рацiю. І знову тиша.




Вiд’iзд на каторгу


О шостiй ранку сум’яття. В’язнi принесли нам каву, потiм приходять чотири наглядачi. Сьогоднi вони в бiлому, з револьвером при боцi. Гудзики бездоганно бiлих кiтелiв виблискують. В одного три золотi шеврони у виглядi лiтери “V” на лiвому рукавi, на плечах – нiчого.

– Етапники, виходите парами в коридор. Кожен мае знайти призначений для нього мiшок, прiзвище написано на бiрцi. Вiзьмiть мiшок i станьте попiд стiною спиною до стiни, поскладавши мiшок перед собою.

На те, щоб вишикуватись, поставивши мiшок перед собою, знадобилося хвилин двадцять.

– Роздягнiться, складiть своi речi на блузи й зав’яжiть рукави… Дуже добре. Гей, ти, збери пакети й склади iх у камеру… Одягнiться, натягнiть труси, нижню сорочку, штани в смужку, блузу в смужку, шкарпетки й черевики… Чи всi одяглися?

– Так, пане наглядачу.

– Гаразд. Вовняний светр виймаеться з мiшка, якщо пiде дощ або щоб уберегти себе вiд холоду. Мiшки на лiве плече!.. Колоною по двое за мною руш!

Той, що з шевронами, попереду, двое з бокiв, четвертий наглядач у хвостi, наша маленька колона прямуе на подвiр’я. Менш як за двi години вiсiмсот десять каторжникiв стоять у строю. Викликають сорок осiб, серед яких ми з Дега й три колишнi втiкачi – Жуло, Галганi й Сантiнi. Цi сорок осiб шикуються по десять у ряду. На чолi колони, яка формуеться, збоку кожного ряду йде наглядач. Нi ланцюгiв, нi кайданкiв. На вiдстанi трьох метрiв перед нами задкують десять жандармiв. Вони стежать за нами, тримаючи гвинтiвки в руках, кожного жандарма скеровуе iнший, тримаючись за кобуру.

Велика брама цитаделi розчиняеться, колона крокуе повiльно. У мiру того, як ми виходимо з фортецi, до конвою долучаються жандарми з рушницею або кулеметом у руках, вони йдуть поряд приблизно на вiдстанi двох метрiв. Збоку жандарми стримують величезний натовп роззяв, якi прийшли подивитися на вiд’iзд на каторгу. На пiвдорозi до пристанi з вiкон одного з будинкiв долинае тихий свист крiзь зуби. Я пiдводжу голову й бачу у вiкнi свою дружину Ненетт i друга Антуана Д. Дружина Дега Паула i його друг Антуан Жiлеттi стоять в iншому вiкнi. Дега також iх помiтив – ми крокуемо, не зводячи очей з вiкон весь час, наскiльки це можливо. Я востанне бачу свою дружину та свого друга Антуана, пiзнiше вiн загине пiд час бомбардування в Марселi. Оскiльки всi мовчать, пануе абсолютна тиша. Нi в’язень, нi наглядач, нi жандарм, нi публiка не порушують цей справдi гiркий момент, коли всi розумiють, що цi тисяча вiсiмсот чоловiкiв зараз назавжди зникнуть з нормального життя.

Розпочинаеться пiдйом на борт. Ми, сорок перших осiб, проходимо вглиб трюму, у клiтку з товстими прутами. На нiй картонка. Я читаю: «Зал № 1, 40 осiб дуже спецiальноi категорii. Постiйна посилена пильнiсть». Кожному видають пiдвiсне лiжко. Повно кiлець для його пiдвiшування. Хтось мене обiймае, це Жуло. Йому все це знайоме, адже десять рокiв тому вiн уже здiйснив таку подорож. І знае, що i як. Вiн каже:

– Швидше йди сюди. Почепи мiшок на кiльце, де повiсиш лiжко. Це мiсце коло двох зачинених iлюмiнаторiв, але в морi iх вiдчинять, тут буде легше дихати, нiж будь-де в цiй клiтцi.

Я знайомлю його з Дега. Ми розмовляемо, коли до нас пiдходить якийсь чоловiк. Жуло рукою перегороджуе йому шлях зi словами:

– Нiколи сюди не пiдходь, якщо хочеш дiстатися на каторгу живим. Зрозумiв?

– Так, – вiдповiдае той.

– І знаеш чому?

– Так.

– Тодi щезни.

Хлопець вiдходить. Дега неприховано тiшиться цим проявом сили:

– З вами двома я можу спати спокiйно.

Жуло вiдповiдае:

– З нами ти можеш почуватися тут безпечнiше, нiж на вiллi з вiдчиненим вiкном на березi моря.

Подорож тривала вiсiмнадцять днiв. Один-единий випадок: якось уночi всi прокинулися вiд крику. Одного хлопа знайшли мертвим з великим ножем, що стирчав мiж лопатками. Удар було нанесено знизу вгору, нiж пронизав лiжко, а тодi чоловiка. Нiж, небезпечна зброя, мав бiльше двадцяти сантиметрiв завдовжки. Двадцять п’ять чи тридцять наглядачiв спрямували на нас своi револьвери та гвинтiвки й наказали:

– Усiм роздягнутися наголо, швидше!

Усi роздяглись. Я розумiю, що нас зараз обшукають. Кладу бiстурi пiд праву ногу, намагаюся спиратися бiльше на лiву, бо залiзо ранить пiдошву. Нога повнiстю приховуе бiстурi. Усередину заходять чотири наглядачi, якi починають обшукувати взуття й одяг. Перед тим, як зайти, вони залишили свою зброю iззовнi, дверi клiтки за ними зачинили, але тi, що iззовнi, пильно стежать за нами, тримаючи зброю напоготовi. «Перший, хто ворухнеться, – покiйник», – чуемо голос командира. Пiд час обшуку виявили три ножi, два загостренi стропильнi цвяхи, штопор i золотий патрон. Шiсть зовсiм голих чоловiкiв виводять на палубу. З’являеться начальник конвою, майор Барро, з ним два колонiальнi лiкарi й капiтан корабля. Коли охоронцi вийшли з нашоi клiтки, усi, не чекаючи наказу, одяглися. Я пiдiбрав бiстурi.

Наглядачi вiдiйшли вглиб палуби. У центрi Барро, iншi коло трапа. Навпроти них вряд шiсть голих чоловiкiв навитяжку.

– Це належить йому, – сказав фараон, який проводив обшук, узявши нiж i вказуючи на власника.

– Точно, мiй.

– Гаразд, – каже Барро. – Вiн подорожуватиме в камерi над машинним вiддiленням.

Кожен, на кого вказуе наглядач, визнае себе власником чи то цвяха, чи штопора, чи ножа. Кожен голяка пiднiмаеться трапом у супроводi двох фараонiв. На пiдлозi лежать нiж i золотий патрон, коло них – усього один чоловiк. Вiн молодий, йому двадцять три – двадцять п’ять рокiв, гарна статура, щонайменше метр вiсiмдесят, атлет iз блакитними очима.

– Це твое, так? – уточнюе фараон, тримаючи золотий патрон.

– Так, мiй.

– Що в ньому? – питае майор Барро, який бере його в руки.

– Триста англiйських лiврiв, двiстi доларiв i два дiаманти по п’ять каратiв.

– Що ж, поглянемо.

Вiн вiдкривае патрон. Оскiльки всi скупчилися довкола нього, нам нiчого не видно, тiльки чутно його слова:

– Точно. Як тебе звати?

– Сальвiдiа Ромео.

– Ти iталiець?

– Так, пане.

– За патрон не каратимемо, за нiж – так.

– Перепрошую, нiж не мiй.

– Припини, я його знайшов у твоему черевику, – каже фараон.

– Я повторюю: нiж не мiй.

– Отже, я брешу?

– Нi, помиляетеся.

– Тодi чий? – перепитуе майор Барро. – Якщо нiж не твiй, вiн мусить комусь та належати.

– Вiн не мiй, це все.

– Якщо не хочеш сидiти в карцерi, де ти засмажишся, бо вiн над котлами, кажи, чий це нiж.

– Не знаю.

– Ти надi мною насмiхаешся? Нiж знайшли у твоему черевику, а ти не знаеш, чий вiн? Вважаеш мене iдiотом? Або вiн твiй, або ти знаеш, хто його туди поклав. Вiдповiдай.

– Вiн не мiй, i не менi казати чий. Я не донощик. Невже я схожий на наглядача-стукача?

– Охороно, надягнiть на цього типа кайданки. Ти дорого заплатиш за цей прояв недисциплiнованостi.

Обидва офiцери, капiтан корабля й начальник конвою, перемовляються. Капiтан корабля вiддае розпорядження старшинi другоi статтi, який пiднiмаеться нагору. Минае трохи часу – з’являеться матрос-бретонець, справжнiй велетень, з вiдром води, вочевидь, морськоi, i товстою, як зап’ясток, мотузкою. Юнака ставлять на колiна й прив’язують до останньоi сходинки. Матрос намочуе мотузку у вiдрi i, не кваплячись, з усiеi сили б’е бiдолаху по сiдницях, нирках i спинi. Жодного стогону не зриваеться з його вуст, по сiдницях i боках тече кров. У цiй могильнiй тишi з нашоi камери вириваеться крик:

– Банда мерзотникiв!

Цього досить, щоб закричали геть усi:

– Убивцi! Негiдники! Паскуди!

Чим бiльше нам погрожують вiдкрити вогонь, якщо ми не замовкнемо, тим гучнiше ми репетуемо, аж раптом капiтан кричить:

– Пустiть пару!

Матроси вiдкручують вентилi, i струменi пари б’ють так сильно, що в одну мить усi долiлиць розпласталися на пiдлозi. Викиди пари припадали на груди. Нас охопила панiка. Ошпаренi не наважувалися кричати, усе тривало не бiльше хвилини, але тероризувало геть усiх.

– Сподiваюся, ви зрозумiли, упертюхи? За найменшоi непокори я вмикаю пару. Зрозумiло? Встаньте!

Сильно попеклося лише три людини. Їх вiдвели в медпункт. Бичованого вкинули до нас. Шiстьма роками пiзнiше вiн помре пiд час утечi зi мною.

Упродовж вiсiмнадцяти днiв подорожi ми маемо досить часу, щоб дiзнатися чи бодай скласти уявлення про каторгу. Усе буде зовсiм не так, як гадалося, хоча Жуло намагався, як мiг, усе розказати. Наприклад, ми знаемо, що Сен-Лоран-дю-Маронi – це село на вiдстанi ста двадцяти кiлометрiв вiд моря, розташоване на рiчцi Маронi. Жуло пояснюе:

– У цьому селi стоiть в’язниця, центр каторги. У цьому центрi проходить подiл на категорii. Засланих одразу вiдправляють у мiсце заслання Сен-Жан за сто п’ятдесят кiлометрiв звiдси. Каторжникiв на мiсцi дiлять на три категорii.

Найнебезпечнiших назвуть одразу пiсля прибуття й розведуть по камерах у дисциплiнарному вiддiленнi, де вони сидiтимуть до вiдправлення на острови Спасiння. Там iх iнтернують тимчасово або довiчно. Цi острови лежать за п’ятсот кiлометрiв вiд Святого Лаврентiя й за сто кiлометрiв вiд Каенни. І називаються: Королiвський, найбiльший – Святого Йосифа, де каторжники вiдбувають покарання, i найменший з-помiж них – Диявола. Каторжникiв, за рiдкiсними винятками, на Дияволi немае. Там мiсце для полiтичних каторжникiв.

До другоi категорii потрапляють небезпечнi: вони залишаться на Святому Лаврентii й будуть виконувати городнi та польовi роботи. Щоразу, як виникае проблема, iх посилають у табори суворого режиму: «Лiсовий табiр», «Шарвен», «Каскад», «Червона бухта», «42-й кiлометр», котрий iще називають табором смертi.

Далi категорiя нормальних: iх використовують для роботи в адмiнiстрацii, на кухнi, для прибирання села й табору та на iнших роботах: майстерня, бондарня, малярнi роботи, кузня, електрика, матрацна майстерня, пральня тощо.

Отже, час Х – це момент прибуття: якщо викликають i ведуть у камеру, отже, тебе iнтернують на острови, позбавивши тим самим будь-якоi надii на втечу. Єдиний шанс урятуватися вiд цього – швидко поранитися, розпороти колiно чи живiт, щоб потрапити в шпиталь i вже звiдти втекти. За будь-яку цiну треба постаратися уникнути островiв. Ще одна надiя: якщо корабель, який мае везти iнтернованих на острови, не готовий до подорожi, треба витягти грошi й дати санiтаровi. Той зробить укол терпентину у зв’язку чи внесе змочену в уринi волосину пiд шкiру, щоб викликати запалення. Або ж дасть подихати сiркою i скаже лiкаревi, що в тебе температура до 40 градусiв. Упродовж отих кiлькох днiв за будь-яку цiну слiд потрапити в лiкарню.

Якщо не викличуть i залишать з усiма iншими в бараках у таборi, е час, аби щось зробити. У такому разi не варто шукати заняття в таборi. Треба заплатити бухгалтеровi, щоб отримати в селi мiсце смiттяра, пiдмiтальника чи працiвника в столярнiй майстернi цивiльного пiдприемця. Виходячи на роботу за межi в’язницi й щовечора повертаючись у табiр, людина мае досить часу, щоб налагодити зв’язок зi звiльненими каторжниками, якi мешкають у селi, або з китайцями, щоб тi пiдготували тобi втечу. Слiд уникати таборiв довкола села: там усi досить швидко загинаються; у деяких таборах нiхто не витримуе бiльше трьох рокiв. У густих заростях людина мае нарiзати кубiчний метр дерева за день.

Усi цi цiннi вiдомостi Жуло втовкмачуе нам упродовж усiеi подорожi. Сам вiн усе продумав. Адже знае, що йому зготовано шлях прямо в карцер, бо його повертають пiсля втечi. Тож у патронi вiн заховав малесенький складаний кишеньковий ножичок. Пiсля прибуття вiн його вийме й розрiже колiно. А спускаючись iз корабля, на очах у всiх упаде з драбини. Сподiваеться, що його одразу вiдведуть прямо в лiкарню. Власне, саме так i станеться.




Сен-Лоран-дю-Маронi


Наглядачi по черзi змiнюються, щоб переодягнутися. Кожен з них повертаеться в бiлому вбраннi з колонiальною каскою замiсть кепi на головi. Жуло каже: «Прибуваемо». Страшенно спекотно, бо iлюмiнатори вже задраiли. Крiзь них видно буш[5 - Заросла, необроблена земля.]. Отже, це Маронi. Вода каламутна. Зеленiе дивовижний первiсний лiс. Наполоханi сиреною пароплава, у небо злiтають птахи. Ми пливемо дуже повiльно, тож можемо докладно роздивитися густу розкiшну темно-зелену рослиннiсть. З’являються першi дерев’янi будиночки, вкритi цинковими листами. Чорношкiрi чоловiки й жiнки стоять перед дверима своiх домiвок i дивляться на пароплав, що iх минае. Вони вже звикли спостерiгати, як розвантажуеться людська поклажа. І не роблять жодних вiтальних жестiв за його проходження. Три сигнали сирени й шум гвинтiв дають знати, що ми прибуваемо, а тодi всi машини затихають. Можна почути, як пролiтае муха.

Нiхто нi слова. Жуло розкривае ножик i розрiзае штанину на колiнi, розпускаючи ii по шву. Колiно вiн мае поранити тiльки на палубi, щоб не залишити кривавий слiд. Наглядачi вiдчиняють дверi клiтки й ставлять нас про трое. Ми – Жуло мiж мною й Дега – у четвертому ряду. Ми пiднiмаемося на палубу. Друга пополуднi палюче сонце заливае мою поголену голову й слiпить очi. Коли ми вишикувалися на палубi, нас ведуть до трапа. Колона трiшки затримуеться; коли першi ступають на трап, я притримую мiшок Жуло на своему плечi; маючи обидвi руки вiльними, вiн натягуе шкiру на колiнi i, встромивши нiж, одним рухом розсiкае тiло на сiм-вiсiм сантиметрiв. Передае нiж менi й сам тримае свiй мiшок. Коли ж ми ступаемо на трап, вiн падае й котиться вниз. Його пiднiмають i, побачивши рану, кличуть санiтарiв з ношами. Сценарiй вдався, як вiн i планував: двое чоловiкiв вiдносять його на ношах у лiкарню.

Розмаiта юрба з цiкавiстю нас роздивляеться. Чорнi, мулати, iндiйцi, китайцi, вiдпадки бiлих (очевидно, бiлi звiльненi каторжани) оглядають кожного, хто ступае на суходiл i шикуеться в колону. З iншого боку – наглядачi, добре вбранi цивiльнi, жiнки в лiтнiх туалетах, дiтлахи, усi з колонiальними касками на головах. Вони також роздивляються новоприбулих. Коли нас набираеться зо двi сотнi, конвой рушае з мiсця. Ідемо хвилин десять i опиняемося перед дуже високою брамою з товстих брусiв, на якiй напис: «В’язниця Сент-Лоран-дю-Маронi. Вмiщуе 3000 осiб». Брама розчиняеться, i ми заходимо шеренгами по десять. «Раз-два, раз-два, кроком руш!» За нашим прибуттям спостерiгають численнi каторжники. Вони повилазили на вiкна чи на великi каменi, щоб краще бачити.

Коли ми опиняемося посеред двору, лунае крик:

– Стiй! Мiшки на землю. Роздайте iм капелюхи!

Кожному видають солом’яний капелюх, що вкрай потрiбно: двое чи трое вже зазнали сонячного удару. Ми з Дега обмiнюемося поглядом, бо наглядач iз шевронами взяв у руки список. Пригадуеться те, що казав Жуло. Вони викликають Гiтту:

– Тут!

Вiн iде в супроводi двох наглядачiв. Сузiнi – те саме, Гiрасоль – та ж мулька.

– Жуль Пiньяр!

– Жуль Пiньяр (це Жуло) поранився, його вiдправили в лiкарню.

– Гаразд.

Це тi, кого iнтернують на острови, наглядач продовжуе:

– Слухайте уважно. Кожен, кого я назву на iм’я, виходить iз шеренги з мiшком на плечi i йде шикуватися перед отим жовтим бараком № 1.

Такий-то тут тощо. Ми з Дега й Карр’е опиняемось у шеренгах перед бараком. Дверi розчиняються, i ми заходимо в прямокутне примiщення завдовжки близько двадцяти метрiв. Посерединi – прохiд завширшки два метри; праворуч i лiворуч – сталевi прути, що тягнуться з одного кiнця примiщення в iнший. Мiж прутами й стiною натягнутi смуги цупкоi тканини, якi служать лiжками-гамаками, на кожному по покривалу. Кожен вибирае собi мiсце. Я, Дега, П’ерро-придурок, Санторi й Гранде розмiстилися поруч один з одним, одразу формуються групи. Я проходжу в глибину примiщення: праворуч – душовi, лiворуч – туалети, вода вiдсутня. Притулившись до прутiв на вiкнах, ми спостерiгаемо за подiлом iнших прибулих. Ми – Луi Дега, П’ерро-придурок i я – сяемо вiд радостi: нас не iнтернують, адже ми в загальному бараку. Інакше нас розвели б по камерах, як пояснював Жуло. Усi задоволенi аж до моменту, коли о п’ятiй вечора, коли все закiнчено, Гранде зауважуе:

– Дивно, у цьому конвоi не назвали жодного iнтернованого. Дуже дивно. Тим краще.

Гранде вiдомий тим, що обiкрав сейф в одному полiцейському вiддiлку, над чим смiялась уся Францiя.

У тропiках немае нi сутiнкiв, нi свiтанку. Змiна дня й ночi вiдбуваеться раптово, в одну й ту саму годину впродовж усього року. Нiч западае несподiвано о шостiй тридцять вечора. О шостiй тридцять два старi каторжники приносять гасовi лампи, якi пiдвiшують на гаках попiд стелею i якi дають дуже мало свiтла. Три четвертих примiщення залишаеться в цiлковитiй темрявi. О дев’ятiй усi вже сплять, адже пiсля того, як спричинене приiздом збудження затихло, чамрiеш вiд спеки. Жодного повiву повiтря, усi роздягаються до трусiв. Я лежу мiж Дега i П’ерро-придурком, ми трохи шепочемось i засинаемо.

Наступного ранку труба звучить, коли ще темно. Усi встають, умиваються й одягаються. Нам дають каву й шматок хлiба. До стiни прикрiплено полицю, де можна покласти хлiб, торбу та решту речей. О дев’ятiй заходять два наглядачi й один молодий каторжник, одягнений у бiлий одяг без смуг. Обидва фараони – корсиканцi й розмовляють корсиканською з каторжниками-земляками. Санiтар тимчасом прогулюеться примiщенням. Порiвнявшись зi мною, вiн каже:

– Це ти, Метi? Не впiзнаеш?

– Нi.

– Я Сьерра, алжирець, ми були знайомi в Парижi, у Данте.

– Авжеж, тепер упiзнаю. Але ж тебе забрали у двадцять дев’ятому, нинi тридцять третiй, а ти досi тут?

– Так, звiдси так швидко не вибираються. Прикинься хворим. А це хто?

– Дега, мiй друг.

– Тебе також записую на прийом. У тебе, Метi, дизентерiя. А в тебе, старий, напад астми. Чекаю на прийомi об одинадцятiй, треба поговорити.

Вiн iде далi, голосно гукаючи: «Хто тут хворий?» Пiдходить до тих, хто пiдняв пальця, i записуе. Коли проходить коло нас iще раз, разом з ним iде старий засмаглий наглядач.

– Метелику, знайомся, це мiй начальник, санiтар-наглядач Бартiлонi. Пане Бартiлонi, цей i цей моi друзi, про яких я вам казав.

– Гаразд, Сьерро, владнаемо все пiд час вiзиту, покладiться на мене.

За нами прийшли об одинадцятiй. Хворих усього дев’ятеро.

Ми пiшки перетинаемо табiр мiж казармами. Пiдiйшовши до новiшого та единого пофарбованого в бiлий колiр барака з червоним хрестом, заходимо й опиняемося в залi очiкування, де близько шести десяткiв осiб. У кожному кутку по два наглядачi. Виходить Сьерра, на ньому бездоганно бiлий халат лiкаря. Вiн каже:

– Ви, ви i ви, заходьте.

Ми заходимо в кiмнату, одразу видно, що це кабiнет лiкаря. Вiн розмовляе iспанською з трьома старими чоловiками. Одного з них я одразу впiзнаю: це Фернандес, який убив трьох аргентинцiв у паризькiй кав’ярнi «Мадрид». Обмiнявшись iз ним кiлькома словами, Сьерра заводить його в кабiнет, який веде в зал, i пiдходить до нас.

– Дай я тебе обiйму, Метi. Радий буду стати в пригодi тобi й твоему друговi: вас обох мають iнтернувати… О, дай доказати! Тебе, Метелику, – довiчно, тебе, Дега, – на п’ять рокiв. У вас е грошi?

– Так.

– Тодi дайте менi по п’ятсот франкiв за кожного, i завтра вранцi вас буде госпiталiзовано, тебе – з дизентерiею. Ти ж, Дега, постукай уночi у дверi або, ще краще, нехай постукае хтось iз вас, покличе фараона й вимагае санiтара, посилаючись на те, що Дега задихаеться. Решта – моя справа. Маю лише одне прохання до тебе, Метелику: якщо надумаеш пiти, попередь мене, щоб я був при цьому присутнiм. У лiкарнi за сто франкiв з кожного за тиждень вас зможуть протримати мiсяць. Треба дiяти швидко.

Фернандес виходить з туалету й на наших очах кладе Сьеррi п’ятсот франкiв. Я туди заходжу, вийшовши, простягаю йому не тисячу, а пiвтори тисячi франкiв. Вiн вiдмовляеться брати зайвi п’ятсот франкiв. Я не хочу наполягати. Вiн каже:

– Це бабло для фараона. Я нiчого не хочу для себе. Ми ж друзi, так?

Наступного дня Дега, Фернандес i я опиняемось у величезнiй лiкарнянiй камерi. Дега забрали серед ночi. Санiтаром у палатi е тридцятип’ятирiчний чоловiк на iм’я Шаталь. Вiн отримав вiд Сьерри iнструкцii щодо нас трьох. Коли прийде лiкар, вiн покаже йому результати аналiзу на амеби, де я буду переповнений дизентерiйними амебами. За десять хвилин до його вiзиту вiн пiдпалить дрiбку сiрки й дасть Дега подихати газом, накинувши на голову рушник. У Фернандеса роздуло щоку: вiн уколов шкiру щоки зсередини й з годину дихав дуже глибоко. І робив це так старанно, що набряк майже закрив його око. Камера розмiщена на другому поверсi будiвлi, тут близько сiмдесяти хворих, багато хто лежить з дизентерiею. Запитую в санiтара, де Жуло. Вiн вiдповiдае:

– У будiвлi навпроти. Хочеш йому щось переказати?

– Так. Скажiть йому, що Метелик i Дега тут, нехай пiдiйде до вiкна.

Санiтар входить i виходить iз примiщення, коли йому заманеться. Для цього йому треба стукнути у дверi, якi вiдчиняе араб. Це вертухай – каторжник, який допомагае наглядачам. Праворуч i лiворуч вiд дверей з рушницями на колiнах сидять на стiльцях три наглядачi. Решiтками на вiкнах служать залiзничнi рейки, i я запитую себе, як iх можна перепиляти. Умощуюся коло вiкна.

Мiж нашою будiвлею й будiвлею, у якiй перебувае Жуло, садочок, у якому повно гарних квiтiв. У вiкнi з’являеться Жуло, у руцi дощечка з написом «БРАВО». За годину санiтар приносить листа вiд Жуло. Вiн пише: «Я намагаюся перейти у твою кiмнату. Якщо не вдасться, спробуйте перебратись у мою. Отже, вас iнтерновано? Не втрачайте мужностi, ми iх зробимо». Нас дуже зблизив iнцидент у центральнiй в’язницi в Болье, де ми багато перетерпiли разом. Жуло майстерно орудував палицею, тому його прозвали людиною з довбнею. Вiн посеред дня пiд’iжджав до ювелiрноi крамницi якраз тодi, як на вiтринi в коробочках були виставленi найгарнiшi прикраси. Авто, за кермом якого сидiла iнша людина, зупинялося, не заглушуючи двигуна. Жуло швидко виходив з машини з величезною довбнею в руках, сильним ударом розбивав вiтрину, згрiбав якнайбiльше коробочок i повертався в авто, яке зривалося на повнiй швидкостi. Пiсля успiшних нападiв у Лiонi, Анде, Турi й Гаврi вiн о третiй пополуднi напав на велику ювелiрну крамницю в Парижi, де набрав коштовностей десь на мiльйон франкiв. Вiн нiколи не розповiдав, чому i як його вирахували. Був засуджений на двадцять рокiв, через чотири роки втiк. Заарештували його знову, як розповiдав, уже в Парижi: вiн шукав скупника краденого, щоб помститися, бо той не передав його сестрi великоi суми, яку заборгував. Скупник помiтив його на вулицi, на якiй мешкав, i виказав полiцii. Жуло схопили, на каторгу його привезли разом з нами.

Минае тиждень, як ми в лiкарнi. Учора я вiддав Шаталю двiстi франкiв, це тижнева плата за наше перебування в лiкарнi за двох. Щоб нас поважали, ми дiлимося тютюном з тими, у кого його немае. Один шiстдесятирiчний марселець-каторжник на iм’я Карора здружився з Дега. Вiн його порадник. І кiлька разiв на день повторюе, що, якщо вiн мае багато грошей i якщо про це дiзнаються в селi (про гучнi справи тут дiзнаються з французьких газет), йому краще не втiкати, бо звiльненi його вб’ють, щоб забрати патрон. Престарiлий Дега дiлиться зi мною розмовами зi старим Каророю. Я марно намагаюся довести Дега, що старий, цiлком певно, невдаха, оскiльки сидить тут двадцять рокiв; вiн мене не слухае. Розповiдi старого дуже впливають на Дега, i менi дедалi важче пiдтримувати його вiру в себе i в мене.

Я передаю Сьеррi записку з проханням прислати до мене Галганi. Це виявилося нескладно. Наступного дня Галганi вже в лiкарнi, але в примiщеннi без грат. Як передати йому патрон? Я кажу Шаталю, що менi вкрай необхiдно поговорити з Галганi, i даю зрозумiти, що йдеться про пiдготовку втечi. Вiн каже, що може привести його на п’ять хвилин точно опiвднi. У момент змiни охорони вiн заведе його на веранду, щоб поговорити зi мною крiзь вiкно, зовсiм без платнi. Опiвднi Галганi стоiть коло вiкна, я вiддаю патрон просто йому в руки. Вiн стоiть передi мною й плаче. Двома днями пiзнiше я отримую вiд нього журнал з п’ятьма банкнотами по тисячi франкiв та одним словом: «Дякую».

Шаталь, який вiддавав менi журнал, бачив грошi. Вiн нiчого не каже, але я хочу чимось йому вiддячити. Вiн вiдмовляеться. Я йому кажу:

– Ми хочемо звiдси забиратися. Хочеш пiти з нами?

– Нi, Метелику, я вже маю домовленiсть i пробуватиму втекти тiльки через п’ять мiсяцiв, коли звiльниться мiй компаньйон. Утечу буде краще органiзовано, i так буде певнiше. Оскiльки ти iнтернований, то я розумiю, чому ти квапишся, але звiдси з такими решiтками вибратися дуже складно. На мою допомогу не розраховуй, я не хочу ризикувати своiм мiсцем. Я спокiйно чекатиму тут свого друга.

– Усе гаразд, Шаталю. У життi треба бути щирим, бiльше я про це не говоритиму.

– Однак, – додае вiн, – я можу передавати записки й виконувати доручення.

– Дякую, Шаталю.

Уночi ми чули автоматнi черги. На ранок довiдалися, що втiк чоловiк з довбнею. Нехай Бог йому допоможе, вiн був хорошим другом. Очевидно, трапилася нагода й вiн нею скористався. Тим краще для нього.

П’ятнадцятьма роками пiзнiше, у 1948-му, я опинився на Гаiтi, куди в товариствi венесуельського мiльйонера приiхав вести переговори з президентом «Казино» з проводу контракту для проведення iгор. Одного вечора, коли ми виходили з кабаре, де пили шампанське, одна з дiвчат, якi були з нами, чорна, як вуглина, але вихована в традицiях провiнцiйноi французькоi родини, каже:

– Моя бабуся, яка е жрицею вуду, живе зi старим французом. Вiн утiк з Каенни, двадцять рокiв живе з нею й весь час п’е, його звати Жуль Марто.

Марто, тобто Довбня! Я одразу тверезiю.

– Негайно вези мене до своеi бабусi, Зайченя.

Вона наказуе щось мiсцевою говiркою водiевi таксi, яке мчить дуже швидко. Ми минаемо яскраво освiтлений нiчний бар: «Стоп!» Я заходжу в бар, щоб купити пляшку «Перно», двi – шампанського й двi – мiсцевого рому. «Поiхали». І ось ми на березi моря перед симпатичним бiлим будиночком пiд червоною черепицею. Морськi хвилi майже накочуються на порiг. Дiвчина стукае й стукае, у дверях з’являеться зовсiм сива висока темношкiра жiнка. На нiй довга, до п’ят сорочка. Обидвi жiнки розмовляють мiсцевою говiркою, тодi старша каже:

– Заходьте, пане, будьте як удома.

Карбiдна лампа освiтлюе дуже чисту кiмнату, у якiй безлiч птахiв i риб.

– Ви хочете бачити Жуло? Зачекайте, вiн зараз пiдiйде. Жулю, Жулю! До тебе прийшли.

До кiмнати заходить босоногий старий чоловiк у пiжамi в голубу смужку, яка менi нагадуе одяг каторжникiв.

– І хто ж це мiг до мене прийти в таку пору, Снiжко моя? Метелик! Не може бути!

Вiн мене обiймае й каже:

– Пiдсунь ближче лампу, Снiжко, щоб я роздивився пику свого друзяки. Нi, це таки справдi ти, хлопче? Це таки ти! Ласкаво прошу! Дах, дрiбка грошей, що в мене е, внучка моеi дружини – усе твое. Ти тiльки розповiдай.

Ми випили «Перно», шампанське, ром. Жуло час вiд часу спiвае.

– Ми таки iх зробили, га? Це ж була не просто пригода. Я пройшов через Колумбiю, Панаму, Коста-Рику, Ямайку, i ось уже майже двадцять рокiв, як я тут, щасливий зi своею Снiжкою, найкращою з усiх жiнок, якi можуть трапитися чоловiковi в життi. Ти коли iдеш? Ти тут надовго?

– Нi, на тиждень.

– Що ти тут робиш?

– Хочу купити гру в «Казино», безпосередньо в президента.

– Друже, менi хотiлося б, аби ти на все життя залишився тут зi мною, у цьому селищi вуглекопiв, але, якщо ти зав’язав контакт iз президентом, нi про що не домовляйся з цим типом, вiн накаже тебе знищити, якщо твiй бiзнес виявиться прибутковим.

– Дякую за пораду.

– А ти, Снiжко, приготуй свiй бал вуду, але «не для туристiв». Найсправжнiсiнький зi справжнiх для мого друга.

За iнших обставин я розкажу вам про той знаменитий бал «не для туристiв».

Отже, Жуло втiк, а я, Дега й Фернандес усе ще чекаемо. Час вiд часу я, нiби мiж iншим, придивляюся до рейок на вiкнах. Це справжнi залiзничнi рейки, тут нiчого не зробиш. Залишаються тiльки дверi. Їх цiлодобово охороняють три озброенi наглядачi. Пiсля втечi Жуло охорону посилили. Обходи почастiшали, лiкар уже не такий привiтний. Шаталь приходить тiльки двiчi на день, щоб зробити уколи й помiряти температуру. Минае другий тиждень, я знову плачу двiстi франкiв. Дега говорить про все, тiльки не про втечу. Учора вiн побачив мiй бiстурi й запитав:

– Ти досi його тримаеш? Навiщо?

Я вiдповiдаю сердито:

– Щоб захистити твою й свою шкуру в разi потреби.

Фернандес не iспанець, а аргентинець. Вiн непоганий чоловiк, справжнiй поцiновувач пригод, але на нього також впливають балачки старого Карори. Одного разу я чую, як вiн каже Дега:

– Бачу, що життя на островах здоровiше, не таке, як тут, i там не жарко. А в цьому примiщеннi так i дивися, що пiдхопиш дизентерiю, адже мiкробiв можна набратися, всього лише сходивши в туалет.

У цiй палатi на сiмдесят осiб щодня вiд дизентерii помирае одна, а то й двi людини. Зауважмо цiкавий момент: усi вони помирають десь пiсля обiду або ввечерi. Жоден хворий не помирае вранцi. Чому? Загадка природи.

Сьогоднi вночi я мав з Дега розмову. Я сказав, що iнколи вночi араб-вертухай мае необережнiсть входити в палату й заглядати пiд покривала до важкохворих, якi накриваються з головою. На нього можна напасти, натягти його одяг (ми всi маемо тiльки сорочку й сандалi, нiчого бiльше). Переодягнувшись, я вийду, вирву в одного зi здивованих охоронцiв зброю, нацiлю ii на них, змушу зайти в камеру й там iх замкну. Потiм ми перестрибнемо через лiкарняну стiну з боку Маронi, стрибнемо у воду й попливемо, вiддавшись на волю течii. А там побачимо. Грошi в нас е, купимо човен i iжу, щоб рушити в море. Обидва категорично вiдкидають цей план i навiть його критикують. Я вiдчуваю, що в них опустилися руки, менi страшенно прикро, а днi минають.

За два днi буде три тижнi, як ми тут. У нас залишилося максимально десять-п’ятнадцять днiв, щоб випробувати удачу. Сього днi пам’ятний день, 21 листопада 1933 року. У камеру заходить Жоан Клузiо, чоловiк, якого намагались убити на Сен-Мартенi в перукаря. У нього заплющенi очi, вiн майже не бачить, очi запливли гноем. Дочекавшись, доки вийде Шаталь, я пiдходжу до нього. Вiн швиденько каже, що бiльше двох тижнiв тому iнтернованих вiдправили на острови, а його от забули. Три днi тому йому про це повiдомив один рахiвник. Вiн засунув в очi по рициновiй зернинi й завдяки загноенню очей опинився в лiкарнi. Вiн переповнений рiшучостi тiкати. І каже, що готовий на все, навiть на вбивство, якщо доведеться, аби лишень утекти. У нього е три тисячi франкiв. Пiсля промивання очей теплою водою вiн усе бачить. Я дiлюся з ним своiм планом про втечу, вiн йому подобаеться, але каже, що до охоронцiв краще вийти вдвох, якщо можливо, навiть утрьох. Можна вiдкрутити нiжки лiжка й, озброiвшись ними, вивести охоронцiв зi строю. Вiн вважае, що охоронцi, навiть побачивши мене з гвинтiвкою в руках, не повiрять, що зможу вистрiлити, i можуть покликати iнших фараонiв, якi стоять на сторожi в iншому павiльйонi, звiдки вирвався Жуло, вiн не далi, як за двадцять метрiв вiд нас.




Зошит третiй

Перша спроба





Утеча з лiкарнi


Того вечора я перехопив Дега, потiм Фернандеса. Дега каже, що в цей план не вiрить, вiн хоче заплатити велику суму, якщо потрiбно, щоб з нього зняли iнтернування. І просить мене написати Сьеррi про цю пропозицiю, щоб з’ясувати, чи таке взагалi можливо. Того ж самого дня Шаталь вiдносить записку й повертаеться з вiдповiддю: «Не плати нiкому за те, щоб зняли iнтернування, цю мiру визначено у Францii, i нiхто, навiть директор в’язницi, не може ii з нас зняти. Якщо втратили надiю щодо лiкарнi, можете спробувати вибратися наступного дня пiсля вiд’iзду пароплава, який iде на острови й називаеться «Мана».

Перед вiдплиттям на острови нас на тиждень посадять у вiддiлення з камерами; так, можливо, буде краще для втечi, як iз примiщення нашого перебування в лiкарнi. Окрiм того, Сьерра пропонуе, якщо я хочу, прислати колишнього каторжника, з яким можна домовитися про пiдготовку човна, що чекатиме нас за лiкарнею. Вiн тулонець на iм’я Ісус, власне, вiн i пiдготував утечу лiкаря Бугра два роки тому. Щоб з ним зустрiтися, я маю потрапити в рентген-кабiнет, розмiщений у спецiально обладнаному павiльйонi. Павiльйон у межах лiкарнi, але колишнi в’язнi можуть пройти туди з фальшивим направленням на рентген у такий-то день. Сьерра радить вийняти патрон, iнакше лiкар може його помiтити, глянувши нижче легень. Я пишу йому записку з проханням направити Ісуса на рентген i домовитись iз Шаталем, аби той послав i мене.

– Домовлено на дев’яту ранку пiслязавтра, – попередив мене Сьерра того самого вечора.

Наступного дня Дега просить випустити його з лiкарнi, те саме робить i Фернандес. «Мана» вiдпливла вранцi. Вони сподiваються втекти з таборових камер, я бажаю iм удачi, але своiх планiв не змiнюю.

Я зустрiвся з Ісусом. Це колишнiй старий каторжник, худий, як трiска, з неймовiрно засмаглим обличчям, спотвореним двома жахливими рубцями. Одне око постiйно сльозиться, коли вiн на вас дивиться. Темний тип, недобрий погляд. Вiн не викликае жодноi довiри, пiзнiше виявиться, що я мав рацiю. Ми швидко перемовляемося:

– Я можу пiдготувати човен для чотирьох, максимум – п’ятьох людей, дiжку води, продукти, каву й тютюн; три лопатоподiбнi весла, порожнi мiшки з-пiд борошна, голку та нитки, щоб ти сам зшив вiтрило й клiвер; компас, сокиру, нiж, п’ять лiтрiв тафii[6 - Гвiанський ром.] за двi з половиною тисячi франкiв. Мiсячнi ночi закiнчаться через три днi. Отже, якщо ти згоден, через чотири днi я впродовж тижня щоночi чекатиму тебе на рiчцi в каное з одинадцятоi вечора до третьоi ночi. Щойно настане перша фаза мiсяця, я бiльше не чекатиму. Човен стоятиме точно навпроти рогу лiкарняноi стiни вниз за течiею. Тож iдiть уздовж стiни, бо, доки ти не на човнi, тобi його не побачити й за два метри.

Я йому не вiрю, однак згоджуюся.

– Бабло? – каже Ісус.

– Передам через Сьерру.

Ми розходимося, не поручкавшись. Фiгова домовленiсть.

О третiй годинi Шаталь iде в табiр, вiдносить Сьеррi бабло – двi з половиною тисячi франкiв. Я собi кажу: «Можу це дозволити завдяки Галганi, бо тут забагато ризику. Хоч би вiн не перевiв тi двi з половиною тисячi на тафiю!»

Клузiо просто сяе: вiн вiрить у себе, у мене i в план. Його тривожить лише одне: араб-вертухай заходить у палату хоч i часто, але не щоночi, причому рiдко коли пiзно. Ще одна проблема: кого вибрати третiм, щоб запропонувати втечу. Є один корсиканець зi злодiйськоi тусовки Нiцци, його звати Б’яджi. На каторзi вiн з 1929 року, а в палатi посиленого режиму перебувае тому, що вбив одного типа, доки тривае розслiдування справи. Ми з Клузiо мiркуемо, чи варто й коли до нього звернутись, аж до нас пiдходить вiсiмнадцятирiчний, вродливий, наче дiвчина, ефеб. Його звати Матюретт, за вбивство таксиста йому присудили смертний вирок, потiм з огляду на вiк – сiмнадцять рокiв – помилували. Їх було двое – шiстнадцяти й сiмнадцяти рокiв, на судi присяжних кожен iз цих хлопчакiв замiсть взаемних звинувачень заявляв, що саме вiн убив таксиста, хоча той отримав усього одну кулю. Така поведiнка на процесi викликала до них симпатiю у всiх каторжан.

Дуже жiночний Матюретт пiдходить до наc i манiрно просить прикурити. На додачу я дарую йому чотири цигарки й коробку сiрникiв. Вiн дякуе, томно всмiхнувшись, i ми його вiдпускаемо. Раптом Клузiо каже:

– Ми врятованi, Метi. Араб заходитиме стiльки, скiльки й коли захочемо, вiн у нас у кишенi.

– Тобто?

– Усе просто: ми поговоримо з малим Матюреттом, щоб вiн закохав араба в себе. Ти ж знаеш: араби люблять молоденьких. Тож спонукати його зайти в камеру для любовного побачення вночi зовсiм нескладно. Малий нехай поманiжиться, скаже, що боiться, що iх побачать, з тим, щоб араб зайшов у потрiбний нам час.

– Довiрся менi.

Я йду до Матюретта, вiн зустрiчае мене з манливою усмiшкою. Гадае, що захопив мене своею першою кокетливою усмiшкою. Я одразу пояснюю:

– Ти помиляешся, iди в туалет.

Вiн пiдкоряеться, i вже там я все йому пояснюю.

– Якщо ти перекажеш кому бодай слово з того, що зараз почуеш, я тебе прикiнчу. Так ось: чи ти мiг би зробити так, так i так за грошi? За скiльки? Просто як послугу? Чи хочеш iти з нами?

– Я хочу йти з вами, ти не проти?

Ми домовились i поручкались.

Вiн iде спати, я також, перемовившись кiлькома словами з Клузiо. О восьмiй вечора Матюретт сiдае коло вiкна. Араба не доводиться кликати, той пiдходить сам i заводить неголосну розмову. О десятiй Матюретт лягае спати. Ми спимо впiвока з дев’ятоi години. Араб заходить у примiщення й починае обхiд, знаходить труп. Стукае у дверi, за якийсь час двое носильникiв забирають покiйного. Ця смерть стане нам у пригодi, виправдавши появу араба в будь-яку пору ночi. Наступного дня за нашою порадою Матюретт – призначае йому побачення об одинадцятiй вечора. Вертухай заходить у цей час, проходить коло лiжка хлопця, смикае його за ногу, щоб розбудити, i прямуе в туалет. Матюретт – за ним. Минае чверть години, араб виходить з туалету i, не затримуючись, зникае за вхiдними дверима. Одразу ж за ним виходить Матюретт i, не кажучи нi слова, лягае спати. Наступного дня те саме, тiльки опiвночi. Усе, як задумали: араб прийде тодi, коли скаже наш хлопець.

27 листопада 1933 року, пiдготувавши для зняття двi нiжки вiд лiжка, якi мають послужити кийками, я чекаю о четвертiй пополуднi записки вiд Сьерри. Санiтар Шаталь приходить без записки, але каже усно:

– Франсуа Сьерра сказав, щоб я тобi передав, що Ісус чекае тебе в умовленому мiсцi. Удачi.

О восьмiй вечора Матюретт каже арабовi:

– Приходь пiсля опiвночi, тодi ми зможемо довше побути вдвох.

Араб пообiцяв прийти пiзнiше. Точно опiвночi ми напоготовi. Араб заходить чверть на першу, проходить просто до лiжка Матюретта, смикае за ноги й прямуе до туалету. За ним прямуе Матюретт. Я висмикую нiжку свого лiжка, яка тихо дзенькае, вискочивши з паза. У Клузiо анiшелесь. Я маю стати за дверима туалету, а Клузiо – йти до дверей, щоб привернути його увагу. Минае двадцять хвилин, а далi все вiдбуваеться дуже швидко. Араб виходить з туалету i, побачивши Клузiо, здивовано запитуе:

– Чого це ти стовбичиш посеред кiмнати в таку пору? Іди спати.

І в цей момент зазнае сильного удару по потилицi й безгучно падае. Я швидко напинаю його одяг, взуваю його черевики, ми затягуемо араба пiд лiжко; перед тим, як його туди заштовхнути, я ще раз б’ю його по потилицi. Вiн свое отримав.

Нiхто з вiсiмдесяти душ у палатi не ворухнувся. Я швидко прямую до дверей, Клузiо й Матюретт – за мною, обидва в сорочках, я стукаю у дверi. Наглядач вiдчиняе, я нацiлюю зброю в голову того, хто вiдчинив. Той, що навпроти, упускае свою рушницю: вочевидь, заснув. Вiн не встигае вiдреагувати, я його вирубаю. Моi не закричали; перед тим, як упасти, охоронець Клузiо скрикуе: «Ох!» Обидва оглушенi мною охоронцi так i сидять на стiльцях, третiй розпростерся на пiдлозi. Ми затамовуемо подих. Нам здаеться, що те «Ох!» почули геть усi. Вигук справдi був досить голосним, але нiхто не реагуе. Ми не затягуемо iх у палату, а рушаемо, прихопивши три рушницi. Клузiо попереду, хлопчина посерединi, я за ним, ми спускаемося сходами, ледве освiтленими лампою. Клузiо викинув нiжку, я все ще тримаю свою в лiвiй руцi, у правiй – рушниця. Унизу нiчого. Довкола темна, як чорнило, нiч. Треба добре вдивитися, щоб розгледiти стiну, що спускаеться до рiчки; ми швидко прямуемо до неi. Коло стiни я нахиляюся. Спираючись на мою спину, Клузiо вилазить на мур, сiдае верхи й витягае Матюретта, потiм мене. Ми зiстрибуемо в темiнь по iнший бiк стiни. Клузiо невдало падае в ямку й забивае ногу. Ми з Матюреттом стрибаемо вдало. Одразу пiдводимося. Спроба Клузiо встати виявляеться безуспiшною, вiн каже, що зламав ногу. Я залишаю Матюретта з Клузiо, бiжу до рогу, намацуючи рукою стiну. Темiнь така, що, дiставшись краю стiни, я цього не зауважую й, оскiльки моя рука провалюеться в порожнечу, падаю долiлиць. Вiд рiчки долинае голос:

– Це ви?

– Так. Ісус?

– Так.

Вiн на пiвсекунди запалюе сiрника. Помiтивши, де вiн, я шугаю у воду й дiстаюся до човна. Їх там двое.

– Залазь першим. Хто це?

– Метелик.

– Гаразд.

– Ісусе, треба повернути трохи назад: мiй друг зламав ногу, стрибаючи зi стiни.

– Бери весло й налягай.

Три весла занурюються у воду, i легеньке суденце швидко долае сотню метрiв, що вiддiляють нас вiд мiсця, де вони мають бути, бо нiчогiсiнько не видно. Я гукаю:

– Клузiо!

– На Бога, помовч! – каже Ісус. – Пузаню, черкни запальничкою.

Спалахнули iскри, вони iх помiтили. Клузiо по-лiонськи свистить мiж зубами: це свист, який шуму не створюе, але його добре чути. Здаеться, що свистить змiя. Вiн свистить безупинно, скеровуючи нас до них. Пузань вилазить, бере Клузiо на руки й кладе в човен. Потiм пiднiмаються Матюретт i Пузань. Нас п’ятеро, вода на два пальцi не доходить до краю човна.

– Не рухайтеся без попередження, – каже Ісус. – Годi гребти, Метелику, поклади весло на колiна. Вiдштовхуйся, Пузаню!

Пiдхоплений течiею човен швидко вiдносить нас у темiнь.

Коли за кiлометр минаемо в’язницю, слабко освiтлену старенькою динамо-машиною, ми вже на серединi рiчки й летимо з неймовiрною швидкiстю, вiддавшись на волю течii. Пузань уже не гребе. Один тiльки Ісус, притиснувши свое весло до стегна, пiдтримуе рiвновагу човна. Вiн його не пiдштовхуе, тiльки скеровуе.

Нарештi заговорив Ісус:

– Тепер можна говорити й курити. Як на мене, усе вдалося. Ти певен, що ви нiкого не вбили?

– Не думаю.

– А нехай тобi бiс! Ти мене надурив, Ісусе! – гнiваеться Пузань. – Ти сказав, що це простенька втеча без будь-яких проблем, тодi як це втеча iнтернованих, наскiльки менi вдалося зрозумiти.

– Так, вони iнтернованi, Пузаню. Я не хотiв тобi цього казати, щоб ти не вiдмовився допомогти, а менi так потрiбна була ще одна людина. Не переймайся ти так. Якщо нас загребуть, я вiзьму всю вiдповiдальнiсть на себе.

– І це правильно, Ісусе. За ту сотню франкiв, яку ти менi заплатив, я не хочу ризикувати своею головою, якщо хтось загинув, нi отримати пожиттеве, якщо хтось поранений.

Я кажу:

– Пузаню, я подарую тисячу франкiв вам обом.

– Тодi все гаразд, хлопче. Справедливо. Дякую, там, у селi, ми загинаемося вiд голоду, гiрше бути на волi, нiж засудженим. Засудженi принаймнi щодня мають що жерти та одяг.

– Як ти, друже, – питае Ісус у Клузiо, – дуже болить?

– Можна терпiти, – вiдповiдае Клузiо. – Що ж ми робитимемо, Метелику, з моею поламаною ногою?

– Побачимо. Куди ми прямуемо, Ісусе?

– Я заховаю вас у бухтi за тридцять метрiв вiд виходу в море. Ви там пробудете тиждень, доки не затихнуть пошуки фараонами та мисливцями на людей. Нехай думають, що цiеi ночi ви пройшли по Маронi й вийшли у вiдкрите море. Мисливцi за людьми ходять на каное без моторiв, вони найнебезпечнiшi. Якщо вони опиняться недалеко вiд мiсця перебування, фатальними можуть стати розведений вогонь, розмова, кашель. Фараони ходять на моторках, завеликих для входу в бухту, де черкатимуть по дну.

Починае свiтати. Було близько четвертоi ранку, коли пiсля тривалих пошукiв ми нарештi натрапляемо на прикмету, вiдому тiльки Ісусовi, i буквально входимо в буш. Човен приминае невисоку рослиннiсть, яка одразу пiсля нас пiднiмаеться, утворюючи дуже густу захисну завiсу. Треба справдi бути чарiвником, щоб знати, чи досить води пiд човном, аби вiн мiг пройти. Ми входимо, розсуваючи на нашому шляху гiлля й понад годину проникаючи щораз глибше. Аж раптом опиняемося у своерiдному каналi й зупиняемося. Берег чистий, укритий зеленою травою, дерева височезнi, i о шостiй ранку свiтло не проникае крiзь iхнi крони. Пiд цiею iмпозантною сферою лунають крики безлiчi невiдомих нам тварин. Ісус каже:

– Тут вам доведеться просидiти тиждень. Я приiду сьомого дня й привезу харчi.

З густих чагарникiв вiн витягуе невелику пiрогу метрiв два завдовжки. У нiй два весла. На цьому суденцi вiн i повернеться в Сен-Лоран, скориставшись припливом.

А тепер слiд зайнятися Клузiо, який лежить на березi. Вiн досi в сорочцi, з голими ногами. Сокирою ми обтесуемо сухi гiлки, роблячи з них дощечки. Пузань смикае ступню, на обличчi Клузiо виступають великi краплi поту, у якийсь момент вiн каже:

– Стоп! Так болить значно менше – напевно, кiстка стала на мiсце.

Ми накладаемо дощечки, як шину, i обв’язуемо новою конопляною мотузкою з човнових запасiв. Йому стае легше. Ісус купив чотири пари штанiв, чотири сорочки й чотири вовнянi куртки, якi видають засланим. Матюретт i Клузiо одягаються, я залишаюся в одязi араба. Настала черга рому. Ми взялися за другу пляшку вiдтодi, як почалась утеча, вiн зiгрiвае. Немилосердно кусають москiти: доводиться пожертвувати пачкою тютюну. Ми занурюемо його в пляшкову диню й намащуемо нiкотиновим соком обличчя, руки й ступнi. Куртки вовнянi й чудово тримають тепло в цiй пронизливiй сиростi.

Пузань каже:

– Ми вже пiдемо. Як щодо обiцяноi тисячi?

Я вiдходжу вбiк i швидко повертаюсь iз новенькою тисячною банкнотою.

– До побачення! Тиждень сидiть на мiсцi, – каже Ісус. – Ми приiдемо на сьомий день. Восьмого вирушите в море. Тимчасом зробiть вiтрило й клiвер, наведiть у човнi лад, кожна рiч повинна мати свое мiсце, закрiпiть штирi стерна, яке не поставлено. Якщо мине десять днiв, а ми не приiдемо, отже, нас заарештували в селi. Оскiльки гостроти цiй справi надае напад на охоронцiв, це буде кривавий шухер.

З iншого боку, Клузiо каже, що не покинув рушницi пiд стiною, а перекинув через стiну, не знаючи, що рiчка зовсiм близько; рушниця, цiлком певно, впала у воду. Ісус вважае, що це добре: так ii не знайдуть, i мисливцi на людей подумають, що ми озброенi. Оскiльки вони найнебезпечнiшi, то з цього боку боятися нiчого, адже вони мають лише револьвер i тесак, тож, думаючи, що ми озброенi рушницями, бiльше не ризикуватимуть. До побачення, до побачення. Якщо нас вистежать i нам доведеться покинути човен, маемо йти вгору за течiею струмка до сухого бушу, прямуючи на пiвнiч за допомогою компаса. Є великий шанс, що через два-три днi ми вийдемо до табору смертi «Шарвен». Там доведеться комусь заплатити, щоб попередив Ісуса, що ми в такому-то мiсцi. Колишнi каторжники вiдчалюють. Минае кiлька хвилин, нiчого не чутно й не видно.

День у бушi настае дуже своерiдно. Здаеться, нiби ми перебуваемо пiд аркадами, на якi сонце падае згори i якi жодного променя не пропускають униз. Стае душно. Ми втрьох – Матюретт, Клузiо i я – залишилися самi. Наша перша реакцiя – смiх: усе пройшло, як по маслу. Одна незручнiсть – зламана нога Клузiо. Вiн запевняе нас, що тепер, коли ii взято в дерев’янi шини, вона не болить. Ми просто зараз можемо приготувати собi каву. Ми справдi розводимо вогонь i випиваемо по великiй квартi чорноi кави, пiдсмаченоi цукром-сирцем. Смакота. З учорашнього вечора ми витратили стiльки енергii, що не маемо сил нi поглянути на речi, нi оглянути човен. Подивимося пiзнiше. Ми вiльнi, вiльнi, вiльнi. Минуло рiвно тридцять сiм днiв, як ми прибули на каторгу. Якщо втеча увiнчаеться успiхом, мое довiчне ув’язнення виявиться недовгим. І я вголос запитую:

– Пане голово, наскiльки тривалим е довiчне ув’язнення у Францii? – І заливаюся смiхом. Матюретт, у якого також довiчне, смiеться разом зi мною.

– Про перемогу спiвати рано, – зупиняе нас Клузiо. – До Колумбii дуже далеко, а цей човник, видовбаний з обгорiлого дерева, навряд чи годиться, щоб вийти на ньому в море.

Я не вiдповiдаю, бо, чесно кажучи, до останнього моменту вiрив, що цей човен – усього лише пiрога, що мае доставити нас до справжнього судна, на якому можна вийти в море. Зрозумiвши, що помилявся, я не наважився щось там казати, щоб не бентежити своiх супутникiв. Окрiм того, оскiльки Ісус поводився так, начебто все нормально, я не хотiв подати виду, що не знаю, якi човни зазвичай використовують для втечi.

Перший день ми провели в розмовах, водночас знайомлячись iз невiдомим для нас бушем. Мавпи й невеличкi, схожi на бiлок iстоти виробляють над нами неймовiрнi кульбiти. Прийшло пити й купатися стадо пекарi – рiзновид диких свиней. Їх не менше двох тисяч. Вони заходять у бухту й плавають, зриваючи навислi коренi. Хтозна-звiдки взявся кайман i зловив за лапу порося, яке верещить, як рiзане, i тодi всi свинi нападають на каймана, залазять на нього, намагаючись укусити в кутиках його величезноi пащеки. Вiд кожного удару крокодилового хвоста праворуч i лiворуч у повiтря злiтае якесь порося. Одне вже прибите й плавае черевцем догори. Супутники одразу ж його з’iдають. Бухта почервонiла вiд кровi. Сцена тривала двадцять хвилин, крокодил тiкае у воду. Бiльше ми його не бачили.

Ми добре виспались i вранцi зробили каву. Я зняв куртку, щоб помитися великим шматком марсельського мила, яке знайшов у човнi. Узявши мiй бiстурi, Матюретт так-сяк голить мене, потiм Клузiо. У нього самого борода не росте. Коли я пiднiмаю куртку, щоб одягтися, з неi спадае величезний волохатий чорно-фiолетовий павук. Волосинки дуже довгi, на iхнiх кiнчиках маленькi блискучi кульки. Вiн важить щонайменше грамiв п’ятсот, дуже великий, я з вiдразою його розчавлюю. Ми вийняли з човна всi речi, з дiжкою води включно. Вода мае фiолетовий вiдтiнок: напевно, Ісус всипав забагато марганцiвки, щоб вона не псувалася. У герметично закоркованих пляшках сiрники й трут. Компас виявляеться учнiвським, вiн тiльки вказуе пiвдень, пiвнiч, схiд i захiд без жодних подiлок. Оскiльки щогла не перевищуе двох з половиною метрiв, ми зшиваемо мiшки з-пiд борошна у формi трапецii, для мiцностi обшивши по краях мотузкою. Я роблю невеличкий клiвер у формi рiвнобедреного трикутника: вiн мае допомагати тримати нiс човна над водою.

Ставлячи щоглу, я помiчаю, що дно човна дуже немiцне: отвiр, у який входить щогла, геть сточений i зношений. Коли я вкручую болти, щоб закрiпити петлi для тримання стерна, вони входять у днище, наче в масло. Човен трухлявий. Цей паскудник Іcуc посилае нас на певну смерть. Згнiтивши серце, я показую все це iншим, не маючи права це вiд них приховувати. Що робити? Коли Ісус прийде, змусимо його знайти безпечнiший човен. Для цього заберемо в нього зброю, i я, взявши iз собою нiж i сокиру, поiду з ним у селище за iншим човном. Це дуже ризиковано, але не настiльки, як вийти в море в цiй домовинi. З продуктами все бiльш-менш нормально: бутель олii в плетiнцi й наповненi борошном з манiоки пляшки. З усiм цим можна пливти далеко.

Цього ранку перед нами розiгрався дивний спектакль: банда мавп iз сiрими мордами билася з мавпами з чорними волохатими мордами. У процесi бiйки Матюретт отримав шматком гiлки по головi й мае тепер велику, як горiх, гулю.

Минае п’ять днiв i чотири ночi, вiдколи ми тут. Цiеi ночi дощ лив як з вiдра. Ми ховалися пiд листям диких бананiв. Вода стiкала по iхнiй блискучiй поверхнi, i ми залишилися сухими, тiльки ноги промокли. Уранцi за кавою я думаю про те, наскiльки злочинним виявився Ісус. Скориставшись нашою недосвiдченiстю, вiн спихнув нам цей трухлявий човен. Виграючи п’ятсот чи тисячу франкiв, вiн посилае на певну смерть трьох людей. І запитую себе, чи не слiд його прикiнчити, коли змушу дiстати новий човен.

Крики сойки розбурхують усю нашу невеличку компанiю, вони такi рiзкi й неприемнi, що я кажу Матюретту взяти тесак i пiти глянути, що там дiеться. Минае п’ять хвилин, вiн повертаеться й подае знак iти за ним. Ми опиняемося в мiсцi десь за пiвтори сотнi метрiв вiд човна, i я бачу чудесного фазана або водоплавного птаха, удвiчi бiльшого за великого пiвня. Вiн потрапив у сильце й тепер висить, пiдвiшений за одну ногу на гiлцi. Ударом тесака я стинаю йому голову, щоб вiн припинив своi нестямнi крики. Прикидаю вагу: щонайменше кiлограмiв п’ять. У нього такi самi, як i в пiвня, шпори. Ми вирiшуемо його з’iсти, але, помiркувавши, доходимо висновку, що ту петлю хтось та поставив, отже, мають бути iншi. Ходiмо подивимося. Ми повертаемося на мiсце й виявляемо прецiкаву рiч: справжнiй перелаз висотою до тридцяти сантиметрiв, сплетений з листя й лiан, на вiдстанi приблизно десяти метрiв вiд бухти. Перелаз тягнеться паралельно до води, з невеликими отворами то там, то сям, у яких шматками гiлок замасковано ласо з латунного дроту, кiнець якого прив’язаний до подвiйноi гiлки куща. Я одразу збагнув, що, ударившись об перелаз, тваринка йде вздовж нього, намагаючись пройти далi. Натрапивши на отвiр, вона ступае в нього, але нога зачiпаеться за дрiт i запускае в дiю гiлку. І тодi тварина висить у повiтрi, доки за нею не прийде власник пасток.

Таке вiдкриття нас стурбувало. Перелаз був доглянутим, отже, недавнiм, iснувала небезпека, що нас викриють. Не можна розпалювати вогонь удень, а вночi мисливець не повинен приходити. Ми вирiшуемо органiзувати чергування, щоб спостерiгати за пастками. Човен заховали пiд листям, весь матерiал – у бушi.

Наступного дня я заступаю на вахту о десятiй. Минулоi ночi ми з’iли того фазана чи пiвня. Бульйон нас неймовiрно пiдкрiпив, а м’ясо, навiть варене, було неймовiрно смачним. Кожен виiв по двi миски. Отож я заступив на чергування, але зацiкавився чорними великими мурахами з манiоки, якi носять великi шматочки листкiв у величезний мурашник, i забув про своi обов’язки. Вони сягають до пiвтора сантиметра в довжину й мають високi лапки. Кожна тягне величезнi шматочки листкiв. Іду за ними до рослини, яку вони обдирають, i виявляю добре органiзований процес. Це передусiм мурахи-листорiзки, якi тiльки те й роблять, що готують матерiал. Вони швидко дрiбнять величезне листя, схоже на листя бананового дерева, неймовiрно спритно рiжучи його на однаковi шматочки, якi падають на землю. Унизу ланцюжок з мурах такого самого виду, хоча й трiшки вiдмiнних. У них збоку коло щелепи сiра смужка. Вони стоять пiвколом i наглядають за носiйками. Останнi приходять ланцюжком праворуч, до мурашника добираються лiвим боком. Вони швидко набирають вантаж i шикуються в чергу, однак час вiд часу трапляеться збiй. Тодi втручаються мурашки-полiцейськi, якi пiдштовхують кожну з трудiвниць на належне iй мiсце. Нiяк не можу збагнути, якоi серйозноi помилки припустилася одна трудiвниця, але ii вивели з рядiв, одна мурашка-жандарм стяла iй голову, друга – перерiзала тулуб посерединi. Полiцейськi зупинили двох трудiвниць, тi поклали свою листяну ношу, вирили лапками ямку, у неi поховали три частини мурашиного тiла – голову, грудну клiтку й тiло – i засипали землею.




Голубиний острiв


Я настiльки захопився спогляданням за цим маленьким свiтом i стеженням за солдатами, щоб побачити, чи iхнiй нагляд поширюеться до самого входу в мурашник, що був неймовiрно здивований, коли почув голос, який наказав:

– Не рухайся, iнакше ти покiйник. Обернись.

Я побачив чоловiка з оголеним торсом у шортах кольору хакi, взутого в червонi шкiрянi чоботи. У руках двостволка. Середнього зросту, кремезний, з бронзовою засмагою. Голомозий, на обличчi – блакитна маска-татуювання. Посерединi чола – татуювання таргана.

– Зброя е?

– Нi.

– Ти один?

– Нi.

– Скiльки вас?

– Трое.

– Веди мене до своiх друзiв.

– Не можу: в одного з них рушниця – я не хочу, щоб тебе вбили, не довiдавшись про твоi намiри.

– Отакоi! Тодi не смикайся й говори тихо. Ви тi трое, що втекли з лiкарнi?

– Так.

– Хто з вас Метелик?

– Я.

– Що ж, можу тобi сказати, що твоя втеча спричинила величезну бучу в селi! Половину звiльнених заарештовано, вони зараз у жандармерii.

Вiн пiдходить до мене й, опустивши дуло рушницi вниз, подае руку.

– Мене звати Бретонець-маска, чув про мене?

– Нi, але бачу, що ти не мисливець за людьми.

– Твоя правда, тут я ставлю пастки на гоко. Одного, напевно, зжер тигр чи, може, ви.

– Ми.

– Хочеш кави?

З мiшка-заплiчника вiн дiстае термос, наливае менi, п’е сам. Я пропоную пiти до моiх друзiв. Вiн iде й сiдае поруч з нами. І тихенько смiеться, як я його розiграв з рушницею. І каже:

– Я повiрив, бо нiхто з мисливцiв на людей не захотiв вирушати на вашi пошуки: усi знають, що ви забрали iз собою рушницi.

Вiн розказуе, що вже двадцять рокiв живе у Гвiанi, звiльнений п’ять рокiв тому. Йому сорок п’ять рокiв. Колись здуру зробив татуювання маски на обличчi, тепер у Францii йому робити нiчого. Вiн обожнюе буш i живе суто з того, що той дае: шкiра змiй, трохи тигрiв, колекцiя метеликiв, зокрема полювання на живого гоко – птицю, яку ми спожили. Вона коштуе вiд двохсот до двохсот п’ятдесяти франкiв. Я пропоную за нього заплатити, вiн обурено вiдмовляеться. Ось що вiн нам розказуе:

– Ця дика птиця – це пiвень бушу. Вiн, звiсно, нiколи не бачив нi курки, нi пiвня, нi людини. Я ловлю одного з них, несу в село й продаю тому, хто мае курятник, на нього там великий попит. Увечерi, коли смеркне, його, не пiдрiзаючи крил i взагалi нiчого не роблячи, запускають у курник, уранцi вiдчиняють дверi – вiн уже стоiть попереду й немовби перелiчуе курей i пiвнiв, що виходять на подвiр’я. Потiм iде за ними, iсть, як усi, але пильно дивиться навсiбiч: унизу, вгорi, у навколишнiх заростях. Вiн незрiвнянний сторожовий пес. Увечерi стае на дверцятах i невiдомо як, але, помiтивши вiдсутнiсть однiеi чи кiлькох особин, iде iх шукати. І незалежно вiд того, пiвень це чи курка, жене iх додому, сильно клюе дзьобом, щоб навчилися повертатися вчасно. Вiн убивае щурiв, змiй, землерийок, павукiв, сороконiжок, а помiтивши в небi хижака, змушуе всю птицю ховатися в травi, сам стоiть на сторожi. І вже нiкуди з цього курника не йде.

І таку надзвичайну птицю ми з’iли, як звичайнiсiнького пiвня.

Бретонець-маска каже, що Ісус, Пузань та ще тридцятеро звiльнених ув’язнено в жандармерii на Святому Лаврентii, де намагаються з’ясувати, чи хтось iз них не тинявся довкола будiвлi, з якоi ми вибралися. Араб сидить у карцерi жандармерii. Його iзолювали, бо звинувачують у змовi. Два завданi йому удари слiдiв не залишили, тодi як у наглядачiв е невеликi гулi на головi.

– Мене не зачiпали, бо всi знають, що я нiколи не беру участi в органiзацii втечi.

Вiн каже, що Ісус – негiдник. Коли я розповiдаю про човен, вiн хоче його побачити. Глянувши на нього, не стримуе вигуку:

– Та вiн посилае вас на смерть, цей мудак! Ця пiрога нiколи не зможе втриматися на морi бiльше години. Упавши з першоi трiшки бiльшоi хвилi, вона розлетиться надвое. Не здумайте на нiй виходити, це самогубство.

– Що ж нам робити?

– Грошi в тебе е?

– Так.

– Тодi скажу, що слiд робити, ба бiльше – допоможу, ти на це заслуговуеш. Допоможу тобi просто так, щоб ви з товаришами перемогли. Вам нiзащо не можна в село. Для того, щоб дiстати гарне суденце, треба йти на Голубиний острiв. На цьому островi перебувае близько двох сотень прокажених. Наглядачiв там немае, нiхто зi здорових людей туди не потикаеться, навiть лiкар. Щодня о восьмiй годинi човен привозить харчi на добу, сирi продукти. Лiкарняний санiтар передае ящик з медикаментами двом санiтарам, так само прокаженим, якi й доглядають хворих. На острiв не приiздять нi охоронцi, нi мисливцi за людьми, нi кюре. Прокаженi живуть у маленьких хижках, якi вони самi збудували. Мають один спiльний зал, де збираються. Розводять курей i качок, щоб доповнити звичний рацiон. Офiцiйно вони не можуть нiчого продавати за межi острова, тож потайки торгують з островами Святого Лаврентiя, Святого Івана й китайцями з Альбiни Голландськоi Гвiани. Усi небезпечнi злочинцi. Вони рiдко вбивають один одного, але чинять чимало злодiянь пiд час таемних вилазок з острова, куди повертаються, переховуючись вiд покарання за цi проступки. Для вилазок мають кiлька човнiв, вкрадених у сусiдньому селi. Володiння човном вважають найбiльшим злочином. Охоронцi стрiляють по будь-якiй пiрозi, що причалюе чи вiдпливае вiд Голубиного острова. Тож прокаженi затоплюють своi човни, навантажуючи iх камiнням; коли виникае потреба в суднi, пiрнають i виймають камiння – човен спливае на поверхню. На островi повно всякого люду всiх рас та з усiх регiонiв Францii. Висновок: твоя пiрога придатна тiльки для плавання по Маронi, i то – увага – не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба знайти iнший човен, найкраще мiсце для цього – Голубиний острiв.

– Як це зробити?

– Слухай. Я проведу тебе рiчкою до мiсця, звiдки видно острiв. Сам ти його не знайдеш або переплутаеш. Вiн лежить на вiдстанi пiвтори сотнi кiлометрiв вiд гирла, тож доведеться повертатися назад. Вiд Сен-Лорана до нього п’ятдесят кiлометрiв. Я пiдвезу тебе якнайближче до нього, потiм пересяду на свою пiрогу, яку вiзьмемо на буксир; на островi маеш дiяти сам.

– Чому ти не хочеш пiти на острiв разом з нами?

– Боже збав! – вигукнув Бретонець. – Я всього лише раз ступив на причал, куди офiцiйно прибувае човен вiд адмiнiстрацii. Це був ясний день, i того, що я там побачив, менi вистачило. Вибачай, Метi, нiколи в життi ноги моеi не буде на тому островi. На додачу я не зможу приховати вiдрази, перебуваючи поряд з ними, розмовляючи чи домовляючись. Тож вiд мене буде бiльше шкоди, нiж користi.

– Коли рушаемо?

– Як смеркне.

– Котра зараз година, Бретонцю?

– Третя.

– Пiду трохи посплю.

– Нi, ти маеш усе завантажити й розподiлити у своему човнi.

– Та нi. Я поiду на порожньому човнi й повернуся за Клузiо, який залишиться тут i стерегтиме манатки.

– Це неможливо: ти нiколи не вiднайдеш цього мiсця навiть удень. А з’являтися вдень на рiчцi абсолютно неможливо. Полювання на вас не припинено. Рiчка досi для вас небезпечна.

Настав вечiр. Вiн пiшов за своiм човном, який ми прив’язали до корми нашого. Клузiо розмiстився коло Бретонця, який узявся за рульове весло, Матюретт – посерединi, я – на носi. Ми з потугою вибираемося з бухточки, i, коли дiсталися до рiчки, зовсiм стемнiло. Величезне багряно-червоне сонце палахкотiло на видноколi з боку моря. Безлiч вогнiв величезного феерверка нiби змагаються один з одним щодо iнтенсивностi, намагаючись запалати червонiшим серед червоних, жовтiшим серед жовтих, мiнячись рiзнобарв’ям вiдтiнкiв там, де кольори змiшуються. Кiлометрiв за двадцять виразно видно гирло цiеi величноi рiки, яка лине до моря, виблискуючи рожево-срiбними блискiтками.

Бретонець каже:

– Вiдплив завершуеться. За годину вiдчуемо приплив, ми ним скористаемося, щоб пiднятися вгору по Маронi, i так само, без зусиль, пiд його поштовхами, досить швидко доберемося до острова.

Раптово западае нiч.

– Уперед, – командуе Бретонець. – Греби активнiше, щоб дiстатися середини рiчки. Не курити.

Весла занурюються у воду, ми досить швидко линемо наперерiз течii – шух, шух, шух. Вловивши ритм, ми з Бретонцем гребемо дуже синхронно, Матюретт також стараеться. Чим ближче до середини рiчки, тим сильнiше вiдчуваеться сила припливу. Ми мчимо швидко, натиск мiцнiшае щопiвгодини. Приплив могутнiшае й прискорюе рух нашого човна. Минае шiсть годин, нам уже зовсiм близько до острова, ми йдемо прямо на нього: це велика пляма майже посерединi рiчки, трiшки правiше.

– Ось вiн, – тихо каже Бретонець.

Нiч не така вже й непроглядна, але помiтити нас на вiддалi нелегко через туман над поверхнею рiчки. Ми пiдходимо ближче. Коли обриси прибережних скель стають чiткiшими, Бретонець перестрибуе у свiй човен, швидко вiдв’язуе його вiд нашого й неголосно просто каже:

– Щасти вам, хлопцi!

– Дякуемо.

– Нема за що.

Позбувшись керування Бретонцем, повернутий боком човен несе просто на острiв. Я намагаюся його вирiвняти й розвернути, це менi не вдаеться, i пiд тиском течii ми на три чвертi врiзаемося просто в рослиннiсть, що нависае над водою. Попри моi намагання гальмувати веслом, ми влiтаемо так стрiмко, що, якби замiсть гiлок i листя дерев там була скеля, човен розлетiвся б на друзки i ми все утратили б: iжу, спорядження тощо. Матюретт стрибае у воду, пiдтягуе човна, i ось ми вже пiд великим жмутком рослин. Вiн тягне й тягне, нарештi ми прив’язуемо нашого човна. Випиваемо по ковтку рому, я видряпуюся на берег, залишивши обох друзiв у човнi.

З компасом у руцi я пробираюся крiзь кущi, заламуючи по дорозi гiлки й залишаючи там-сям стьожки з мiшка для борошна, якi я пiдготував завчасу. Я помiчаю свiтло, раптом розрiзняю голоси й бачу три солом’янi хижки. Іду вперед, та, оскiльки не знаю, як учинити, вирiшую дати про себе знати. Запалюю цигарку. Щойно мигнув вогник, на мене з гавкотом кидаеться маленький песик, вiн стрибае, намагаючись укусити мене за ногу. «Хоч би той пес не був прокаженим, – думаю я. – Ідiоте, собаки не хворiють на проказу».

– Хто там? Вiдповiдай. Це ти, Марселю?

– Це утiкач.

– Чого ти сюди прийшов? Нас обiкрасти? Гадаеш, тут е щось зайве.

– Нi, менi потрiбна допомога.

– Безкоштовно чи за грошi?

– Стули пельку, Сово!

З хижок виходять чотири тiнi.

– Пiдходь повiльно, друже, б’юсь об заклад, що ти той чоловiк з рушницею. Якщо вона з тобою, поклади ii на землю, тут тобi нiчого боятися.

– Так, це я, але я без рушницi.

Я пiдходжу ближче, ось i вони, темно, i я не можу роздивитися iхнi обличчя. Бездумно простягаю руку, нiхто зi мною не ручкаеться. Трохи запiзно розумiю, що такi жести тут нi до чого: вони не хочуть мене заразити.

– Ходiмо в хижку, – пропонуе Сова.

Примiщення освiтлюе олiйна лампа, що стоiть на столi.

– Сiдай.

Я сiдаю на сплетений iз соломи стiлець без спинки. Сова запалюе ще три олiйнi лампи, одну з них ставить на стiл якраз передi мною. Чад вiд гнота лампи з кокосовою олiею пахне вкрай вiдразливо. Я сиджу, вони вп’ятьох стоять, iхнiх облич менi не видно. Мое добре освiтлене лампою, яка стоiть якраз передi мною, чого вони й хотiли досягти. Голос, який наказав Совi стулити писок, промовляе:

– Вугре, запитай у спiльному домi, чи вони хочуть його бачити. З вiдповiддю не гайся, особливо якщо Туссен згоден. Тут ми не маемо чого тобi запропонувати попити, друже, хiба що хочеш випити яйце-друге.

Вiн ставить передi мною плетений кошичок з яйцями.

– Нi, дякую.

Один з них сiдае праворуч, дуже близько коло мене, i я вперше бачу обличчя прокаженого. Це жахливо, я докладаю зусиль, щоб не вiдвернутися й не виказати своiх почуттiв. Нiс – кiстку i м’ясо – повнiстю з’iла проказа, на його мiсцi просто посеред обличчя дiрка. Я висловився правильно: не двi, а одна завбiльшки з двофранкову монету. Правий кутик нижньоi губи також з’iдено, з опалих ясен стирчать три дуже довгi жовтi зуби, якi впираються в голу кiстку верхньоi щелепи. У нього лише одне вухо. Вiн кладе на стiл забинтовану руку, праву. Двома единими пальцями лiвоi тримае товсту й довгу сигару, яку цiлком певно скрутив сам з листка напiвдостиглого тютюну, бо вона зеленкувата. Повiка е тiльки на правому оцi, на лiвому вона вiдсутня, видно глибоку рану, що тягнеться вiд ока до верхньоi лiнii лоба, гублячись у густому сивому волоссi.

Вiн дуже хрипко каже:

– Ми допоможемо тобi, хлопче. Тут не варто залишатися, щоб не стати таким, як я, я цього не хочу.

– Дякую.

– Мене звати Жан Безстрашний, я з передмiстя. Колись, прибувши на каторгу, я був гарнiшим, здоровiшим i сильнiшим за тебе. Ось що стало зi мною за десять рокiв.

– Тебе не лiкують?

– Лiкують. Менi стало краще, коли почали отримувати уколи олii чаульмугри. Дивися.

Вiн повертае голову й показуе лiвий бiк.

– Тут пiдсихае.

Мене охоплюе почуття глибокого спiвчуття, i я пiднiмаю руку, щоб торкнутися його лiвоi щоки, продемонструвати свою дружню прихильнiсть; вiн рiзко вiдхиляеться й каже:

– Дякую, що захотiли торкнутися мене, але нiколи не торкайтеся хворого, не iжте й не пийте з його посуду.

Це було едине обличчя прокаженого, яке я бачив, бо йому вистачило мужностi витримати мiй погляд.

– То де той хлопець?

На порозi розчинених дверей видно тiнь невисокого, трiшки вищого за карлика чоловiка.

– Туссен та iншi хочуть його бачити.

Жан Безстрашний пiдводиться й велить iти за ним. Ми всi виходимо в нiч: четверо чи п’ятеро – попереду, я – поруч iз Жаном Безстрашним, iншi – позаду. Коли трьома хвилинами пiзнiше ми виходимо на еспланаду, молодик слабко освiтлюе цей своерiдний майданчик. Це пласка частина острова. Посе рединi – будинок. Два вiкна освiтленi. Перед дверима на нас чекае зо два десятки чоловiкiв, ми йдемо до них. Коли ми пiдходимо до дверей, усi вiдступають убiк, щоб нас пропустити. Це прямокутна зала метрiв десять завдовжки й приблизно чотири завширшки. Своерiдний камiн з чотирьох однакових величезних каменiв, де палае вогонь. Залу освiтлюють двi керосиновi штормовi лампи. На табуретцi сидить чоловiк без вiку з блiдим обличчям. За ним – iще п’ять чи шiсть осiб. У нього чорнi очi, вiн каже:

– Я Туссен Корсиканець. Ти, напевно, Метелик?

– Так.

– На каторзi новини поширюються швидко, так само швидко, як ти дiеш. Куди ти подiв рушницю?

– Ми викинули ii в рiчку.

– Де саме?

– Навпроти лiкарняноi стiни, якраз там, де зiстрибнули.

– Тож ii можна забрати?

– Думаю, так: вода там неглибока.

– Звiдки знаеш?

– Нам довелося зайти у воду, бо ми переносили в човен свого пораненого друга.

– Що з ним?

– Зламав ногу.

– І що ви зробили?

– Я приклав розщепленi гiлки з двох бокiв i зробив щось на зразок бандажа на нозi.

– Йому боляче?

– Так.

– Де вiн?

– У човнi.

– Ти сказав, що прийшов по допомогу. Що потрiбно?

– Човен.

– Ти хочеш, щоб тобi дали човна?

– Так, у мене е грошi, я заплачу.

– Гаразд. Я продам тобi свого, вiн чудовий i зовсiм новий, минулого тижня я вкрав його в Альбiнi. Це не човен, це лайнер. Бракуе однiеi деталi – кiля. Але ту балку ми поставимо за двi години. А так у нього е все, що потрiбно: стерно зi штурвалом, чотириметрова щогла iз залiзного дерева й новеньке лляне вiтрило. Скiльки даси?

– Скажи менi свою цiну, я не знаю вартостi речей тут.

– Три тисячi франкiв, якщо вони в тебе е, якщо немае, то завтра поiдеш за рушницею, в обмiн на неi матимеш човна.

– Нi, я краще заплачу.

– Гаразд, домовилися. Неси каву, Блохо!

Блоха – той недомiрок-карлик, який за мною приходив, – прямуе до дошки, що закрiплена на стiнi над вогнем, бере блискучий новий чистий казанок, з пляшки наливае в нього каву й ставить на вогонь. За якусь мить знiмае чавунець, наливае каву в кiлька кварт, що стоять коло каменiв. Туссен нахиляеться й передае кварти чоловiкам, що сидять за ним. Блоха простягае менi казанок зi словами:

– Пий, не бiйся, цей казанок тiльки для гостей. Нiхто з хворих з нього не п’е.

Я беру казанок, надпиваю й ставлю його на колiно. У цей момент помiчаю, що до казанка прилип палець. Я починаю усвiдомлювати, аж тут Блоха каже:

– Отакоi, знову палець загубив! Де ж вiн у чорта подiвся?

– Ось вiн, – кажу я йому, показуючи на казанок. Вiн вiдривае палець i кидае його у вогонь, а тодi повертае менi казанок зi словами:

– Можеш пити, у мене суха лепра. Я розпадаюся на частини, але не гнию, я не заразний.

Пахне горiлим м’ясом. Напевно, палець присмалило.

Туссен каже:

– Тобi доведеться пробути тут до вечора, коли настане вiдплив. Іди попередь друзiв. Занесiть пораненого в хижку, заберiть усе, що е в човнi, i затопiть його. Допомоги чекати нiзвiдки, самi знаете чому.

Я поквапився до своiх приятелiв, ми беремо Клузiо й несемо його в хижку. Годиною пiзнiше все зiбрано, спорядження з пiроги складено. Блоха просить подарувати йому човен та одне весло. Я вiддаю, вiн затопить його у вiдомому йому мiсцi. Нiч минае швидко. Ми втрьох лежимо в хижцi на нових покривалах, якi нам прислав Туссен. Їх принесли в мiцних паперових упаковках. Випроставшись на покривалi, я переповiдаю Клузiо й Матюретту деталi всього, що сталося зi мною з моменту прибуття на острiв, та про домовленiсть iз Туссеном. Клузiо, не подумавши, ляпае дурницю:

– Отже, втеча обiйшлася в шiсть тисяч п’ятсот франкiв. Я вiддам тобi половину, Метелику, тобто три тисячi, якi в мене е.

– Ми тут не для того, щоб торгуватися. Доки в мене е грошва, я заплачу. Потiм побачимо.

Нiхто з прокажених до нас не заходить. Свiтае. Приходить Туссен.

– Добридень. Можете спокiйно вийти. Тут вас нiхто не потурбуе. На кокосовiй пальмi на найвищому пагорбi острова сидить чоловiк, який стежить за появою човнiв охорони на рiчцi. Наразi нiкогiсiнько. Доки там майорить бiла ганчiрка, отже, усе чисто. Якщо вiн щось помiтить, то спуститься попередити. Можете назбирати плодiв папаi й поiсти.

Я цiкавлюся:

– Як наш кiль, Туссене?

– Ми зробимо його з дверей лазарету. Це важке змiiне дерево. Двох дощок буде досить. Ми вже затягли човен на плато пiд прихистком ночi. Ходiмо подивимося.

Пiдходимо. Це чудовий човен до п’яти метрiв завдовжки, зовсiм новий, двi банки, в однiй отвiр для щогли. Вона важка, нам з Матюреттом довелося поморочитися, доки ми ii перекинули. Вiтрило й такелаж новенькi. На бортах вкручено кiльця для крiплення потрiбних предметiв, скажiмо, дiжки води. Ми беремося до роботи. Опiвднi кiль, який тягнеться вiд корми до носа, мiцно закрiплено довгими гвинтами й чотирма скобами, що в мене були.

Обступивши нас колом, прокаженi мовчки спостерiгають за нашою роботою. Туссен пiдказуе, як слiд робити, ми дослухаемося. На обличчi Туссена, яке нормальне на вигляд, не видно жодноi рани, але коли вiн розмовляе, стае помiтно, що рухаеться тiльки одна, лiва половина. Вiн сам про це говорить i додае, що в нього суха проказа. Його торс i права рука так само паралiзованi, вiн побоюеться, що невдовзi паралiзуе й праву ногу. Праве око завмерло, немовби скляне, вiн ним бачить, але не може рухати. Я не називаю жодного iменi прокажених. Можливо, тi, хто iх любив чи знав, нiколи не довiдаються, що вони так жахливо розкладалися живими.

Працюючи, я весь час розмовляю з Туссеном. Нiхто бiльше не озиваеться. Лише раз, коли я, бажаючи мiцнiше закрiпити кiль, хочу взяти петлi, якi вони виламали з лазаретних меблiв, один з них каже:

– Зачекай, не бери. Я порiзався, коли виривав одну з них, там залишилася кров, хоч я iх i протер.

Один з прокажених полив iх ромом i двiчi запалив.

– Тепер можеш брати, – каже чоловiк.

Доки ми працюемо, Туссен каже одному прокаженому:

– Ти тiкав кiлька разiв, розкажи докладно Метеликовi, що треба робити, оскiльки всi трое тiкають уперше.

Той одразу пояснюе:

– Вiдплив сьогоднi ввечерi дуже раннiй. Приплив починаеться о третiй годинi. Коли смеркне, годинi о шостiй, ти матимеш дуже сильну течiю, яка менш як за три години вiднесе тебе приблизно за сотню кiлометрiв у напрямку виходу з гирла. Десь о дев’ятiй маете зупинитись. І, добре прив’язавшись до дерева в бушi, перечекати шестигодинний приплив, це буде о третiй ночi. Рушати в цей час не варто: течiя буде заслабка. О пiв на п’яту ранку постарайся дiстатися середини рiчки. У тебе буде пiвтори години до настання свiтанку, щоб пройти п’ятдесят кiлометрiв. Цi пiвтори години – це твiй шанс. О шостiй, коли сходить сонце, маеш вийти в море. Навiть якщо сторожа тебе помiтить, вона не зможе переслiдувати, бо до пiщаноi смуги пiдiйде якраз тодi, коли розпочнеться приплив: перейти мiлину вони не зможуть, а ти вже будеш за нею. Отой кiлометр випередження, який ти мусиш мати тодi, як тебе помiтять, – це твое життя. На цьому човнi тiльки одне вiтрило. Що було на твоему каное?

– Вiтрило й клiвер.

– Це важкий човен, вiн може витримати два клiвери, один – трикутний вiд носа човна до низу щогли, другий, стаксель, – надувний на краю судна, щоб добре пiднiмався нiс. Виходь пiд усiма вiтрилами носом проти морських хвиль: море завжди неспокiйне в естуарii. Нехай для бiльшоi стiйкостi твоi друзi ляжуть на дно, а ти мiцно тримай штурвал у руках. Мотузку, яка тримае вiтрило, до ноги не прив’язуй, а пропусти через спецiально передбачене кiльце й тримай тiльки з петлею на руцi. Якщо вiдчуеш, що сила вiтру жене велику хвилю й ти можеш лягти на бiк, ризикуючи перекинутися, не вагайся, вiдпусти все, тодi побачиш, що твiй човен вiдновить рiвновагу. Якщо таке трапиться, не зупиняйся, не зважай на вiтрило, намагайся просуватися вперед, використовуючи силу вiтру, з косим парусом i стакселем. І тiльки в спокiйних водах у тебе з’явиться час потроху скрутити вiтрило, притягнути його на борт i рушити далi, знову пiднявши. Ти знаеш дорогу?

– Нi. Знаю тiльки, що Венесуела й Колумбiя лежать на пiвнiчному заходi.

– Усе так, але вважайте, щоб вас не викинуло на берег. Голландська Гвiана, що навпроти, повертае втiкачiв, Британська Гвiана також. Тринiдад – нi, але зобов’язуе тебе покинути краiну через два тижнi. Венесуела повертае, змусивши попрацювати рiк-два на будiвництвi дорiг.

Я слухаю дуже уважно. Вiн розповiдае, що час вiд часу сам намагаеться звiдси вибратися, та оскiльки вiн прокажений, його одразу ж вiдсилають. Зiзнаеться, що жодного разу не доходив далi вiд Джорджтауна в Британськiй Гвiанi. Його проказу помiтно тiльки на стопах, де вiдпали всi пальцi. Вiн ходить босонiж. Туссен просить повторити всi висловленi поради, i я безпомилково все повторюю. Тодi Жан Безстрашний запитуе:

– Скiльки часу вiн мае йти до вiдкритого моря?

Я вiдповiдаю першим:

– Я три днi йтиму норд-норд-ост. З урахуванням припливу це дае норд-норд, четвертого дня я поверну норд-вест, що дасть чiтко захiдний напрямок.

– Молодець, – похвалив прокажений. – Минулого разу я витримав норд-вест усього два днi й опинився в Британськiй Гвiанi. Ідучи три днi на пiвнiч, ти пройдеш пiвнiчнiше Тринiдаду чи Барбадосу, а там одразу, не зоглянувшись, проминеш Венесуелу й потрапиш у Кюрасао чи Колумбiю.

Жан Безстрашний питае:

– За скiльки ти продав човна, Туссене?

– За три тисячi, – вiдповiдае Туссен. – Гадаеш, дорого?

– Нi, я запитую не для цього. Просто хочу знати. Ти можеш заплатити, Метелику?

– Так.

– У тебе ще залишилися грошi?

– Нi, це все, що в нас е, якраз три тисячi, якi мае мiй друг Клузiо.

– Я вiддаю тобi свiй револьвер, Туссене, – пропонуе Жан Безстрашний. – Хочу допомогти хлопцям. Скiльки за нього даеш?

– Тисячу, – каже Туссен. – Я також хочу iм допомогти.

– Дякуемо за все, – каже Матюретт, дивлячись на Жана Безстрашного.

– Дякуемо, – каже Клузiо.

Менi стае соромно за свою брехню, i я кажу:

– Нi, я не можу цього прийняти. Чого раптом?

Вiн дивиться на мене й каже:

– Зараз поясню. Три тисячi франкiв – значна сума, однак навiть тодi Туссен втрачае двi тисячi: вiн вiддае вам чудовий човен. Тож немае причин, аби я також чогось для вас не зробив.

Те, що вiдбуваеться пiсля цього, неймовiрно зворушливе: Сова кладе на землю шапку, i прокаженi починають кидати в неi банкноти й монети. Вони пiдходять звiдусiль i щось та кидають. Із сорому можна згорiти! Але я вже не можу сказати, що в нас iще залишилися грошi! Що ж робити, Господи, наскiльки ницим е мiй учинок порiвняно з такою шляхетнiстю?

– Будь ласка, не треба робити такоi пожертви!

Скалiчений – двi культi без пальцiв – темношкiрий з Томбукту каже:

– Грошi для нас не е засобом iснування. Бери, не соромся. Грошi в нас для гри або для жiнок-прокажених, якi час вiд часу приiздять з Альбiни.

Ця фраза приносить менi полегшення й не дае зiзнатися, що в мене ще залишилися грошi.

Прокаженi зварили двi сотнi яець. Вони принесли iх у ящику з червоним хрестом. Уранцi в ньому привезли для них денну норму лiкiв. А ще – двi живi черепахи (кiлограмiв по тридцять кожна, iх мiцно прив’язали панцирами донизу), листя тютюну, двi пачки сiрникiв та гнота, мiшок рису кiлограмiв на п’ятдесят, два мiшки деревного вугiлля, примус iз медпункту та заплетений бутиль керосину. Уся ця нещасна спiльнота непокоiться за нас, кожен хоче сприяти успiху нашого задуму. Так, немовби це iхня втеча. Човен витягли недалеко вiд мiсця, де ми причалили. Порахували грошi, зiбранi в шапку: вiсiмсот десять франкiв. Я маю дати Туссеновi всього тисячу двiстi. Клузiо вiддае менi свiй патрон, я вiдкриваю його перед усiма. У ньому одна банкнота на тисячу франкiв i чотири по п’ятсот. Я вiддаю Туссену тисячу п’ятсот франкiв, вiн повертае менi триста, потiм каже:

– Ось, вiзьми револьвер, це подарунок. Ви все поставили на карту заради цiеi справи; шкода, якщо в останню мить усе лусне тiльки тому, що у вас немае зброi. Сподiваюся, тобi не доведеться нею скористатися.

Я не знаю, як висловити свою вдячнiсть Туссеновi й усiм iншим. Санiтар пiдготував невеличку аптечку: вата, спирт, аспiрин, бинт, йод, кiлька ножиць i лейкопластир. Один прокажений принiс двi гарно обтесанi дощечки й двi пов’язки Вельпо, новi, в упаковцi. Вiн просто iх простягае, щоб змiнити шину Клузiо.

О п’ятiй годинi розпочинаеться дощ. Жан Безстрашний каже:

– Вам дуже пощастило. Вас не зможуть побачити, можете вирушати просто зараз i виграти добрих пiвгодини. Так ви будете ближче до гирла, щоб рушити о пiв на п’яту ранку.

Я запитую:

– Як я знатиму, котра година?

– Орiентуйся по припливу й вiдпливу.

Човен спускають на воду. Це аж нiяк не наша пiрога. З усiм вантажем i нами трьома на борту вiн бiльш нiж на сорок сантиметрiв вивищуеться над водою. Загорнена у вiтрило щогла лежить на днi, адже ii треба поставити тiльки при виходi в море. Ми приладнали стерно iз запобiжним брусом i румпелем, а також подушку з лiан, аби я мiг сiсти. За допомогою ковдр ми влаштували затишну нiшу для Клузiо, який не захотiв змiнювати свою пов’язку. Вiн лежить мiж мною й дiжкою з водою. Матюретт також сiдае на дно, але в носовiй частинi. У мене одразу з’являеться вiдчуття захищеностi, якого доти не було в нашому каное.

Дощ не припиняеться, я маю йти по серединi рiчки з легким ухилом лiворуч, до голландського узбережжя.

Жан Безстрашний каже:

– Прощавайте, швидше вiдчалюйте!

– Удачi! – Туссен сильно штовхае човен ногою.

– Дякую, Туссене, дякую, Жане, безмежно дякую геть усiм!

Ми зникаемо дуже швидко, пiдхопленi вiдпливом, який розпочався двi з половиною години тому й неймовiрно швидко набирае сили.

Дощ не вщухае, на вiдстанi десяти метрiв нiчого не розгледiти. Оскiльки нижче е два невеличкi острови, Матюретт нахиляеться й пильно вдивляеться вперед, щоб не наштовхнутися на iхнi скелi. Сутенiе. На якусь мить нам перешкоджае дерево, яке разом з нами спускаеться рiчкою, на щастя, значно повiльнiше. Невдов зi ми з нього виборсуемося й мчимо зi швидкiстю щонайменше тридцять кiлометрiв на годину. Куримо, п’емо ром. Прокаженi дали нам шiсть обплетених пляшок з-пiд к’янтi, але налили в них рому. Дивна рiч: нiхто з нас не заводить мови про страшне калiцтво, побачене в багатьох прокажених. Єдина тема розмов – iхня доброта, щедрiсть, вiдкритiсть; нам так пощастило познайомитись iз Бретонцем, який доправив нас до Голубиного острова. Дощ дедалi ряснiший, я промок до нитки, але нашi вовнянi куртки, навiть мокрi, дуже добре тримають тепло. Нам не холодно. Пiд дощем заклякла тiльки рука, яка лежить на стернi.

– Зараз ми йдемо зi швидкiстю бiльше сорока кiлометрiв на годину, – каже Матюретт. – Як думаеш, скiльки часу минуло вiдтодi, як ми вiдпливли?

– Зараз скажу, – втручаеться Клузiо. – Хвилинку. Три години п’ятнадцять хвилин.

– Ти збожеволiв? Звiдки знаеш?

– Щойно ми вiдчалили, я почав рахувати й кожнi триста секунд вiдрiзав клаптик картону. У мене тридцять дев’ять клаптикiв. Кожний означае п’ять хвилин. Отже, ми спускаемося впродовж трьох годин п’ятнадцяти хвилин. Якщо я не помилився, то хвилин за п’ятнадцять-двадцять спуск припиниться й нас понесе туди, звiдки ми прибули.

Я повертаю стерно праворуч, ставлячи човен навкоси, щоб пiдiйти до берега з боку Голландськоi Гвiани. Ми ще не причалили до бушу, як течiя зникла. Ми не спускались i не пiднiмались. Дощ не вщухае. Ми не куримо, не розмовляемо, спiлкуемося пошепки: «Бери весло й налягай». Я сам гребу веслом, затиснувши стерно правою ногою. Ми м’яко входимо в буш, пiдтягуемося за гiлки й ховаемося пiд iхнiм прихистком. Ми в мороку завдяки довколишнiй рослинностi. Рiчка сiра, вкрита туманом. Якби не приплив i вiдплив, годi й розiбрати, де тут море, а де рiчка.




Вихiд у вiдкрите море


Приплив триватиме шiсть годин. Пiвтори години доведеться чекати вiдпливу, тож можу годин сiм поспати, хоча й дуже збуджений. Мушу поспати, бо, коли ми вийдемо в море, хто знае, коли менi це вдасться? Я лягаю мiж дiжкою й щоглою, Матюретт напинае ковдру мiж лавочкою й дiжкою, i в такому укриттi я сплю, як бабак. Нiщо не порушуе мого глибокого сну: нi мрii, нi дощ, нi незручна поза. Я сплю, сплю, аж доки мене не будить Матюретт:

– Метi, гадаемо, вже час або близько того, вiдплив почався давненько.

Човен розвернуто до моря, пальцi вiдчувають швидкiсть течii. Дощ ущух. У свiтлi мiсячного сяйва метрiв на сто попереду видно рiчку, яка несе траву, дерева, якiсь чорнi фiгури. Я намагаюся розгледiти межу мiж рiчкою та морем. Там, де ми стоiмо, вiтру немае. Чи ж е вiн посерединi рiчки? Чи сильний? Ми виступаемо з-пiд зеленого укриття вперед, човен усе ще прив’язаний ковзкою петлею за великий корiнь. Вдивляючись у видноколо, я розрiзняю берег, кiнець рiчки й початок моря. Ми спустилися трохи нижче, нiж думали, здаеться, до гирла менше десяти кiлометрiв.

Ми прикладаемося до рому. Я раджуся: поставимо щоглу вже тут? Так, ми зводимо щоглу, вона добре входить у пiдп’ятник та отвiр у банцi. Я пiднiмаю вiтрило, не розгортаючи його, воно закручене довкола щогли. Матюретт готовий пiдняти за моею командою косе вiтрило й стаксель. Аби розпустити вiтрило, досить просто вивiльнити линву, яка втримуе його довкола щогли. Цей маневр я робитиму зi свого мiсця. Уперед – Матюретт попереду з лопатоподiбним веслом, я на кормi з iншим. Вiд берега, до якого нас притискае течiя, треба вiдчалити рiзко й швидко.

– Приготувалися. Уперед, Господи, поможи!

– Господи, поможи, – повторюе Клузiо.

– У руки твоi ввiряю себе, – каже Матюретт.

І ми рушаемо, дружно налягаючи на весла; я занурюю весло глибоко й гребу з усiх сил, Матюретт робить так само. Ми вiдчалюемо дуже легко. Ще не вiдiйшли й на двадцять метрiв вiд берега, як нас вiдносить метрiв на сто вниз. Вiтер раптом сильнiшае й виштовхуе човен на середину рiчки.

– Пiднiмай косе вiтрило та клiвер i добре iх закрiпи!

Вiтер напинае вiтрила, човен стае дибки, наче кiнь, i летить, як стрiла. Напевно, ми вийшли пiзнiше, нiж нам здавалося, бо рiчка раптово освiтлюеться, наче вдень. На вiдстанi приблизно двох кiлометрiв чiтко видно французький берег праворуч i за кiлометр голландський. Просто перед нами бiлi баранцi на гребенях океанських хвиль.

– А бодай тебе! Ми помилилися щодо часу! – вигукуе Клузiо. – Гадаеш, устигнемо вийти?

– Не знаю.

– Глянь, якi високi хвилi, iхнi гребенi бiлi! Невже почався вiдплив?

– Неможливо, я бачу предмети, якi спускаються по водi.

Матюретт продовжуе:

– Ми не встигнемо вийти, ми не дiйдемо туди вчасно!

– Стули писок i сиди поруч з мотузками вiтрила й клiвера. Ти також помовч, Клузiо!

Паф… паф… По нас стрiляють з карабiна. Я чiтко локалiзовую другий пострiл. Це не охоронцi, кулi летять з боку Голландськоi Гвiани. Я розпускаю вiтрило, воно надуваеться так сильно, що ще трiшки – i зiрвало б мене з мiсця, потягнувши закручену на зап’ястi мотузку. Човен нахиляеться бiльш як на сорок п’ять градусiв. Я намагаюся зловити якнайбiльше вiтру; це нескладно, бо його аж забагато. Паф… паф… паф… потiм тиша. Тепер нас вiдносить ближче до французького берега, цiлком очевидно, саме тому пострiли припинилися.

Ми мчимо iз запаморочливою швидкiстю завдяки вiтру, що ладен усе змести на своему шляху. Ідемо так швидко, що втрапляемо на середину eстуарiю, ще кiлька хвилин – i ми опинилися б на французькому березi. Видно, як до нас бiжать люди. Я м’яко повертаю човен вiд берега, якомога м’якше, з усiх сил налягаючи на мотузку вiтрила. Пряме вiтрило просто передi мною, косе та клiвер виконують маневр самостiйно. Човен розвертаеться на три чвертi, я вiдпускаю вiтрило, i ми виходимо з естуарiю завдяки поштовхам вiтру в спину. Уф, удалося! Десятьма хвилинами пiзнiше перша морська хвиля намагаеться стати нам на завадi, ми легко ii долаемо; звук легкого ковзання човна по рiчцi змiнюеться на глухе «гух-гух-гух». Утiм високi хвилi ми долаемо з легкiстю хлопчака, який граеться в довгоi лози. Гух-гух, човен пiднiмаеться й спускаеться по хвилях без вiбрування й поштовхiв. Один лише шурхiт корпусу вiд падiння з хвилi вниз.

– Ура! Ура! Ми вийшли! – репетуе на веcь голос Клузiо.

І, щоб осяяти перемогу нашоi енергii над силами природи, милосердний Господь посилае нам неймовiрний схiд сонця. Хвилi накочуються одна на одну з однаковим ритмом. Чим далi ми в морi, тим вони нижчi. Вода брудна, з мулом. Навпроти нас, на пiвночi, вона геть чорна, далi змiнюеться на бiрюзову. Менi не потрiбно дивитися на компас; маючи сонце за плечем праворуч, я веду човен прямо зi значно меншим креном, хоча вiтер дме так само, трохи попускаю мотузку вiд вiтрила, воно наполовину наповнене, але не натягнуте. Це початок великоi пригоди.

Клузiо пiдводиться. Вiн хоче висунути голову й корпус, щоб добре бачити. Матюретт допомагае йому примоститися навпроти; зiпершись спиною на дiжку, вiн скручуе цигарку, розкурюе й подае менi, ми всi втрьох куримо.

– Налий-но тафii, щоб замочити вихiд у море! – каже Клузiо.

Матюретт наливае чималеньку порцiю в три металевi кварти, ми цокаемося.

Матюретт сидить поруч зi мною, ми дивимося один на одного. Їхнi обличчя сяють вiд щастя, мое, напевно, так само. Клузiо мене запитуе:

– Куди прямуете, капiтане, будьте такi ласкавi?

– У Колумбiю, якщо Боговi буде завгодно.

– Боговi буде завгодно, дiдько!

Сонце стрiмко пiдiймаеться, ми швидко сохнемо. Лiкарняна сорочка перетворюеться на арабський бурнус. Вона не дае головi перегрiтися й оберiгае вiд сонячного удару. Море схоже на блакитний опал, воно котить триметровi, дуже довгi хвилi, якi забезпечують комфортну мандрiвку. Вiтер так само сильний, i ми швидко вiддаляемося вiд берега, який, коли я час вiд часу обертаюся, розмиваеться на видноколi. Чим далi ми вiд цiеi зеленоi маси, тим бiльше вона розкривае нам прихованi сторони своеi рельефностi. Я якраз вдивляюся в острiв, аж раптом хвиля, яку ми прорiзали не носом, а прийняли на борт, повертае мене до порядку та вiдповiдальностi як за життя товаришiв, так i свое власне.

– Я приготую рису, – каже Матюретт.

– Я потримаю плитку, – пропонуе Клузiо, – а ти – чавунець.

Балон з керосином добре закрiплений на носi човна, де курити заборонено. Тушкований на олii рис пахне дуже смачно. Ми iмо його гарячим, розмiшавши з двома банками сардин. На додачу смачна кава.

– Ковточок рому?

Я вiдмовляюся: надто спекотно. До того ж я не охочий до спиртного. Клузiо щомитi крутить i прикурюе менi цигарки. Перший снiданок на борту вдався. Орiентуючись за сонцем, припускаемо, що зараз десята ранку. Ми лише п’ять годин у морi, однак вiдчуваеться, що вода пiд нами дуже глибока. Хвилi поменшали, ми йдемо без проблем, човен навiть не кидае. Стоiть чудова днина. Я усвiдомлюю, що вдень немае потреби постiйно стежити за компасом. Час вiд часу фiксую сонце щодо стрiлки компаса, а далi керуюся нею – це легко. Вiдблиски сонця слiплять очi. Я жалкую, що не роздобув пари темних окулярiв. Несподiвано Клузiо каже:

– Менi так пощастило, що я зустрiв тебе в лiкарнi!

– Ти не единий, менi теж пощастило, що ти там опинився. – Я думаю про Дега й Фернандеса… Якби вони сказали «так», були б тут з нами.

– Хтозна, – зауважив Клузiо. – Тобi було б складно заманити араба в палату тодi, коли потрiбно.

– Так, Матюретт дуже багато нам допомiг, я вельми тiшуся, що вiн з нами, бо вiн вiдданий, хоробрий i вправний.

– Дякую, – каже Матюретт, – дякую вам обом, що, незважаючи на мiй юний вiк, ви менi повiрили. Я завжди намагатимуся бути на висотi.

– Менi так хотiлося б, щоб тут був i Франсуа Сьерра, i Галганi, – додаю я.

– Сам бачиш, як усе повернулося, Метелику: це виявилося неможливим. Якби Ісус був порядним i надав нам гарний човен, ми могли б зачекати iх у схованцi. Ісус допомiг би iм утекти, i ми вирушили б разом. Зрештою, вони тебе знають i розумiють: якщо ти за ними нiкого не прислав, отже, не мiг.

– До речi, Матюретте, яким робом ти опинився в лiкарнянiй палатi, що перебувае пiд особливим наглядом?

– Я не знав, що мене мають iнтернувати. І пiшов до лiкаря, бо в мене болiло горло й хотiлося пройтися. Побачивши мене, лiкар сказав: «Судячи з твоеi картки, ти пiдлягаеш iнтернуванню. За що?» – «Не знаю, лiкарю. А що означае iнтернований?» – «Нi, нiчого. У лiкарню». Отак я й опинився в лiкарнi.

– Вiн хотiв тобi допомогти, – кидае Клузiо.

– Хто його знае, чим вiн керувався, той док. Тепер, напевно, думае: «Мiй протеже з ангельським личком не такий уже й дурко, якщо зумiв утекти».

Ми теревенимо про рiзнi дурницi. Я кажу:

– Хтозна, чи ми зустрiнемось iз Жуло, чоловiком iз довбнею. Вiн уже, напевно, далеко, хiба що вичiкуе в бушi.

– Покидаючи лiкарню, я поклав пiд подушку записку: «Іду, адреси не залишаю», – кидае Клузiо.

Ми регочемо.

Минае п’ята доба нашоi мандрiвки без жодних iсторiй. Удень компасом менi слугуе схiдно-захiдна траекторiя сонця. Уночi послуговуюся справжнiм. Уранцi шостого дня нас вiтае сяйливе сонце, море раптово завмирае, довкола виблискують летючi рибки. Я знемагаю вiд утоми. Минулоi ночi, щоб не заснув, Матюретт протирав менi обличчя намоченою в морi тканиною, але я западав у сон. Тодi Клузiо припiкав мене цигаркою. Оскiльки на морi штиль, я вирiшую поспати. Ми спускаемо вiтрило й клiвер, залишаемо тiльки косе вiтрило, i я засинаю, як убитий, на днi човна, захищений вiд сонця напнутим надi мною вiтрилом.

Мене розбудило торсання Матюретта, який каже:

– Зараз дванадцята чи тринадцята година. Я тебе розбудив, бо вiтер стае рiзкiшим, а на виднокраi з того боку, звiдки вiтер, усе почорнiло.

Я пiдводжуся й займаю свое мiсце. Косого вiтрила досить, щоб суденце мчало по воднiй гладiнi. За мною, на сходi, небо зовсiм чорне, вiтер стае дедалi рiзкiшим. Для швидкого руху досить косого вiтрила й клiвера. Я старанно закрiплюю грот-вiтрило довкола щогли.

– Тримайтеся мiцнiше, на нас насуваеться шторм.

Падають першi великi краплини. Морок суне на нас iз запаморочливою швидкiстю: менш як за чверть години вiд виднокраю домчав майже до нас. Усе, чорнота наступае, на нас мчить нечувано сильний вiтер. Наче пiд дiею магii, з неймовiрною швидкiстю утворюються хвилi iз запiненими гребенями, в одну мить зникае сонце, лле як з вiдра, морок непроглядний. Розбиваючись, хвилi боляче шмагають бризками менi обличчя. Це шторм, мiй перший шторм з усiма фанфарами нестримноi природи: громовиця, блискавки, дощ, хвилi, виття вiтру, що рикае на нас i довкола нас.

Човен, наче та соломинка, пiднiмаеться й падае з неймовiрно високих хвиль, i то в такi глибокi прiрви, з яких, здаеться, годi й вибратися. Однак, попри таке фантастичне пiрнання, вiн знову пiднiмаеться, долаючи гребiнь новоi хвилi – i знову вниз, i знову вгору. Я обома руками тримаю стерно i, думаючи, що було б добре протистояти трохи вищiй доннiй хвилi, яка котиться на нас у момент, коли я повертаю, щоб ii пiдрiзати, вочевидь, заскоро, у човен наливаеться багато води. Залито все. Напевно, вище вiд сiмдесяти п’яти сантиметрiв води. Сам того не бажаючи, я нервово спрямовую човен упоперек – це вкрай небезпечно – хвилi. Човен настiльки перехилився, що от-от перекинеться, велика кiлькiсть води вихлюпуеться в море.

– Браво! – кричить Клузiо. – Ти таки майстер, Метелику! Так швидко вичерпав усю воду.

– Атож, самi бачите! – вiдповiдаю я.

Якби вони знали, що через брак досвiду ми ледве не потонули, перекинувшись у вiдкритому морi! Я вирiшую не боротися з хвилями, не перейматися напрямком руху, просто намагаюся втримати човен на поверхнi. Пiдставляючи хвилям три чвертi корпусу, я охоче спускаюся з ними вниз i пiднiмаюся з морем угору. Незабаром стае зрозумiло, що я зробив велике вiдкриття й таким чином подолав дев’яносто вiдсоткiв небезпеки. Дощ ущух, вiтер дме так само люто, але тепер можна щось та бачити попереду й позаду. Небо за нами прояснюеться, перед нами воно чорне, ми перебуваемо посерединi цих двох крайностей.

Близько п’ятоi все затихло. Над нами знову сяе сонце, вiтер дме з нормальною силою, хвилi зменшилися, я пiднiмаю вiтрило, i ми, повнiстю собою задоволенi, знову рушаемо в дорогу. За допомогою каструль хлопцi вичерпали воду з човна. Дiстали й прив’язали до щогли ковдри, де вони дуже швидко сохнуть. Рис, борошно, олiя й подвiйна кава, добрячий ковток рому. Сонце збираеться заходити, осявае всiма променями блакитне море, створюючи незабутню картину: небо на виднокраi червонувато-коричневе, наполовину занурене у воду сонце кидае довгi жовтавi язики як на небо й кiлька бiлих хмарин на ньому, так i на море; хвилi у своiй основi синi, потiм зеленi, iхнi гребенi вiдсвiчуються червоним, рожевим або жовтим залежно вiд кольору, що на них падае.

Незнане досi умиротворення заполоняе мене, разом з ним у менi народжуеться вiдчуття, що я можу покластися на себе. Я успiшно пройшов це випробування, ця коротка буря виявилася дуже корисною. Я самостiйно навчився, як у таких випадках маневрувати. Тож нiч, що настае, мене не тривожить.

– Як тобi фiнт iз виливанням води, Клузiо?

– Якби ти цього не зробив i нас накрила друга хвиля, нам би було непереливки, друже. Ти чемпiон.

– Тебе навчили цього на флотi? – запитуе Матюретт.

– Так. От бачиш, уроки вiйськово-морського флоту таки кориснi.

Ми, напевно, сильно вiдхилилися вiд курсу. Хто знае, куди нас занесло за такого вiтру й подiбних хвиль? Щоб виправитися, вирiшую йти на пiвнiчний захiд. Щойно сонце зникае за обрiем, кинувши останнi, цього разу фiолетовi iскорки свого феерверка, одразу рiзко темнiе.

Ми пливемо ще шiсть днiв без жодних пригод, якщо не зважати на кiлька шквалiв i дощiв, якi тривали не довше трьох годин, та нескiнченну першу грозу. Десята година ранку. Жодного подиху вiтру, повний штиль. Я сплю близько чотирьох годин. Коли прокидаюся, горять геть спеченi губи та нiс. Згорiла й права рука. Те саме в Матюретта й Клузiо. Двiчi на день ми намазуемо обличчя й руки олiею, але цього не досить: тропiчне сонце швидко висушуе шкiру.

Судячи iз сонця, зараз десь друга пополуднi. Я iм, з огляду на штиль намагаемося поставити вiтрило так, щоб мати трохи тiнi. Довкола нашого суденця там, де Матюретт помив посуд, з’являються риби. Я беру тесак i велю Матюреттовi кинути у воду трiшки рису: вiдтодi, як нас залило пiд час шторму, вiн почав ферментуватися. Риби купчаться там, де плавае рис, пiдпливши близько до поверхнi; коли одна з них майже висунулася з води, я сильно б’ю ii по головi, вона спливае черевом догори. Рибина тягне кiлограмiв на десять. Ми ii чистимо й варимо в посоленiй водi. Увечерi iмо з пiдливою з манiокового борошна.

Ми вже одинадцять дiб у морi. За весь цей час помiтили всього один корабель далеко на горизонтi. Я починаю замислюватися, куди в бiса нас занесло? Далеко в море – зрозумiло, але куди саме вiдносно Тринiдаду чи будь-якого iншого англiйського острова? Про вовка помовка… Справдi-бо, просто перед нами чорна цятка, яка потроху бiльшае. Це судно чи баркас, що виходить у вiдкрите море? Ми помилилися, судно прямуе не за нашим курсом. Тепер його добре видно, судно йде курсом, що перетинае наш. Воно дедалi ближчае, ми його добре бачимо, але воно рухаеться навскоси, залишаючи нас збоку. Через вiдсутнiсть вiтру нашi вiтрила сумно провисають, на кораблi нас, цiлком певно, не помiтили. Несподiвано долинае виття сирени, потiм три гудки, корабель змiнюе курс i йде просто на нас.

– Хоч би вiн не пiдiйшов надто близько, – зауважуе Клузiо.

Це танкер. Чим ближче вiн пiдходить, тим чiткiше видно людей на палубi. Зрозумiло, що iх цiкавить, що тi люди роблять у горiховiй шкаралупi у вiдкритому морi. Танкер повiльно пiдходить до нас, на палубi добре видно офiцерiв, iнших членiв екiпажу й кока, потiм з’являються жiнки в яскравих сукнях та чоловiки в кольорових сорочках. Зрозумiло, що це пасажири. Пасажири на танкерi – рiч незвична. Судно поволi пiдходить ближче, i капiтан запитуе англiйською:

– Where are you coming from?[7 - Звiдки ви йдете? (англ.)]

– French Guyane[8 - З Французькоi Гвiани (англ.).].

– Ви розмовляете французькою? – запитуе жiнка.

– Так, мадам.

– Що ви робите у вiдкритому морi?

– Ми йдемо туди, куди скеровуе Бог.

Дама перемовляеться з капiтаном i каже:

– Капiтан пропонуе вам пiднятися на борт, вiн забере й ваш човник.

– Передайте йому, що ми дуже вдячнi, але нам добре на своему човнi.

– Чому ви вiдмовляетеся вiд допомоги?

– Тому, що ми втiкачi й нам зовсiм в iнший бiк.

– Куди пролягае ваш шлях?

– На Мартинiку й навiть далi. Де ми перебуваемо?

– У вiдкритому морi.

– Як потрапити на Антильськi острови?

– Ви вмiете читати англiйську мапу?

– Так.

За якусь мить нам на мотузцi спускають англiйську мапу, упаковки сигарет, хлiб, смажену баранячу ногу.

– Гляньте на мапу!

Я дивлюся й кажу:

– Щоб потрапити на Антильськi острови, я маю йти на захiд, беручи одну чверть на пiвдень, так?

– Так.

– Скiльки приблизно миль?

– Ви будете там за два днi, – каже капiтан.

– До побачення. Усiм щиро дякуемо.

– Капiтан корабля передае вiтання, вiн захоплений вашою мужнiстю мореплавцiв.

– Дякуемо, прощавайте.

Танкер обережно вiдпливае, майже черкаючи човен, я вiдгрiбаю, боячись потрапити в бурун вiд гвинта, i в цю мить хтось iз морякiв кидае менi морський кашкет. Вiн падае точно посерединi човна, на ньому золота стрiчка й морський якiр, двома днями пiзнiше я маю його на головi, коли ми без жодних iсторiй прибуваемо в Тринiдад.




Тринiдад


Задовго до того, як ми побачили землю, птахи провiщають, що до неi не так уже й далеко. Сьома тридцять ранку, коли вони починають лiтати довкола човна.

– Хлопцi, ми прибуваемо! Попереду земля! Першу, найважчу частину втечi завершено. Хай живе свобода!

Кожен з нас виявляе свою радiсть хлоп’ячими вигуками. Нашi обличчя блищать вiд олii какао, яку для полегшення опiкiв нам скинули з корабля, що трапився на нашому шляху. Близько дев’ятоi години ми бачимо суходiл. Свiжий, але не дуже сильний вiтер жене нас на пристойнiй швидкостi досить спокiйним морем. І лише близько четвертоi пополуднi ми розрiзняемо деталi на видовженому островi, обрамленому невеличкими групками бiленьких будиночкiв, його вершина суцiль вкрита кокосовими пальмами. Наразi ми не можемо визначити, це острiв чи пiвострiв i чи мешкають у тих будиночках люди. Трохи бiльше, нiж за годину, ми помiчаемо людей, якi бiжать до берега, до якого ми скеровуемо свiй човен. Не минае й двадцяти хвилин, як на березi збираеться строката юрба. Назустрiч нам на берег висипало все селище. Пiзнiше ми дiзнаемося, що його назва – Сан-Фернандо.

Метрiв за триста вiд берега я кидаю якiр. Роблю це, з одного боку, щоб побачити реакцiю людей, з iншого, – щоб не пробити човна, якщо раптом морське дно вкрите коралами. Ми згортаемо вiтрила й чекаемо. До нас прямуе маленьке каное. На борту двое темношкiрих, якi гребуть, i бiлий чоловiк у захисному шоломi.

– Ласкаво просимо на Тринiдад! – каже вiн чистiсiнькою французькою мовою. Темношкiрi всмiхаються на всi тридцять два зуби.

– Дякуемо на доброму словi, месье. Пiдкажiть, дно пiщане чи вкрите коралами?

– Пiщане. Можете безперешкодно йти до самiсiнького пляжу.

Ми пiднiмаемо якiр, хвилi поволi пiдштовхують нас до берега. Щойно ми торкнулися дна, у воду заходить десяток чоловiкiв, якi вправно витягують човен на берег. Усi нас роздивляються, лагiдно торкаються, жiнки – темношкiрi, креолки та iндiанки – жестами кудись нас запрошують. Усi хочуть, щоб ми зайшли в iхню домiвку, це нам французькою розтлумачуе бiлий чоловiк. Матюретт бере жменю пiску й пiдносить до вуст, щоб поцiлувати. Оце так радiсть! Бiлий, якому я розповiв про стан Клузiо, велить перенести його у свiй будиночок, що поруч iз пляжем. І каже, що ми можемо залишити все в човнi до ранку, нiхто там нiчого не вiзьме. Усi називають мене капiтаном – менi смiшно, що мене так охрестили. Усi повторюють:

– Good captain, long ride on small boat![9 - Хороший капiтан, довга подорож на маленькому човнику! (англ.)]

Смеркае, я прошу витягнути човен далi на берег i прив’язати до бiльшого, що лежить на пляжi, i йду за англiйцем до його дому. Це бунгало, що iх можна бачити скрiзь на англiйськiй територii: кiлька дерев’яних сходинок, дверi з металевою сiткою. Я заходжу за англiйцем, Матюретт – за мною. Увiйшовши, бачу Клузiо, який сидить у крiслi, поклавши ногу на стiлець i чванячись в оточеннi панi й молодоi дiвчини.

– Моя дружина й донька, – знайомить нас чоловiк. – У нас е ще син, вiн навчаеться в Англii.

– Ласкаво просимо в наш дiм, – каже жiнка по-французьки.

– Сiдайте, месье, – запрошуе дiвчина, пiдсуваючи два плетенi крiсла.

– Дякуемо, панi, не клопочiться так нами.

– Чому? Нам вiдомо, звiдки ви прибули, не хвилюйтеся; я ще раз повторюю: ласкаво просимо в наш дiм.

Англiець – адвокат, його звати метр Бовен, вiн мае контору в Порт-оф-Спейн, столицi Тринiдаду, що за сорок кiлометрiв звiдси. Нам приносять чай з молоком, тости, масло, джем. Я нiколи не забуду той наш перший вечiр вiльних людей. Жодного слова про минуле, жодного незручного запитання, розпитують тiльки про тривалiсть перебування в морi та як минула наша мандрiвка; чи дуже страждав Клузiо та чи ми хочемо, щоб полiцiю попередили назавтра, чи варто зачекати ще один день; чи живi нашi батьки, дружини й дiти. Можливо, ми хочемо iм написати, вони передадуть листи на пошту. Що тут скажеш: винятковий прийом – як з боку жителiв на пляжi, так i в цiй родинi, що виявила стiльки неймовiрноi уваги до трьох утiкачiв.

Метр Бовен радиться по телефону з лiкарем, який пропонуе завтра пополуднi привезти Клузiо до нього в клiнiку на рентген, щоб побачити, у якому станi перелом. Метр Бовен телефонуе в Порт-оф-Спейн командувачевi Армii порятунку – Salvation Army. Той каже, що пiдготуе для нас кiмнату в готелi Армii порятунку, куди ми зможемо переiхати будь-коли, а ще забезпечить нагляд за нашим човном, якщо той у гарному станi, бо вiн iще може нам знадобитися. Вiн запитуе, чи ми каторжники, чи засланi, ми вiдповiдаемо, що каторжники. Видаеться, що адвокат радий, що ми засудженi на каторгу.

– Чи не хотiли б ви покупатися й поголитися? – запитуе мене дiвчина. – Тiльки не вiдмовляйтеся, ви нас зовсiм не тривожите. У ваннiй кiмнатi знайдете одяг, який вам, сподiваюся, пiдiйде.

Я йду у ванну кiмнату, приймаю ванну, голюся й виходжу гарно зачесаним, вбраним у сiрi штани, бiлу сорочку, бiлi шкарпетки й тенiсне взуття.

У дверi стукае iндiанець iз пакетом пiд пахвою, який вiн передае Матюреттовi. За його словами, лiкар зауважив, що я практично однакового зросту з адвокатом, тож менi одяг пiдберуть, тодi як знайти одяг для Матюретта складно, бо в адвоката немае нiкого такого, як вiн, зросту. Вiн кланяеться за мусульманським звичаем i йде. Що можна сказати щодо такого вияву доброти? Почуття, якi переповнюють мое серце, годi й описати. Клузiо лягае спати першим, а ми вп’ятьох далi обмiнюемося думками про безлiч рiзних речей. Чарiвних жiнок найбiльше iнтригувало, як ми збираемося почати нове життя. Нi слова про минуле, мова тiльки про сьогодення й майбутне. Метр Бовен жалкуе, що Тринiдад не погоджуеться на облаштування втiкачiв на островi. І розповiдае, що не раз намагався домогтися такого для декого з них, та намарно.

Дiвчина, як i батько, розмовляе дуже чистою французькою мовою, без акценту й з гарною вимовою. Вона блондинка, обличчя рясно вкрите веснянками, iй вiд сiмнадцяти до двадцяти рокiв, я не наважився уточнити. Вона каже:

– Ви всi молодi, у вас попереду цiле життя, я не знаю i знати не хочу, за який учинок вас засудили, але те, що ви наважилися кинутись у море на зовсiм маленькому човнику й здiйснили таку тривалу та небезпечну подорож, свiдчить, що ви готовi заплатити будь-яку цiну за свободу, а це викликае повагу.

Ми спали до восьмоi години ранку. На момент пробудження нам уже накрили стiл. Обидвi жiнки спокiйно кажуть, що метр Бовен поiхав у Порт-оф-Спейн i повернеться тiльки пополуднi, маючи всi вiдомостi щодо того, що можна вдiяти в нашiй ситуацii.

Цей чоловiк, який поiхав з дому, залишивши в ньому трьох каторжникiв-утiкачiв, дае нам неймовiрний урок, нiби кажучи: ви нормальнi iстоти, судiть самi, чи я вам довiряю, коли через дванадцять годин пiсля знайомства залишаю вас у своему домi з дружиною й донькою. Нас глибоко зворушуе такий спосiб безмовно сказати: «Пiсля розмови з вами трьома я побачив людей, гiдних довiри, тому певен: ви нездатнi нi дiею, нi жестом, нi словом учинити щось погане в моему домi, ви залишаетеся в ньому як давнi друзi».

Читачу (якщо колись ця книжка матиме читачiв), я не iнтелектуал, який зможе досить яскраво й з потужним блиском описати те почуття, те неймовiрне вiдчуття самоповаги, ба вiдновлення в правах, якщо не нового життя. Це уявне хрещення, цю купiль чистоти, це пiднесення мого ества над брудом, у який мене занурили, цей спосiб поставити мене перед лицем реальноi вiдповiдальностi з дня в день зовсiм просто зробили мене цiлком iнакшою людиною, бо комплекс каторжника, який навiть на волi чуе дзвiн своiх кайданiв i щомитi мае впевненiсть, що хтось за ним стежить, усе, що я бачив, пережив i вистраждав, усе, чого я зазнав, усе, що спонукало мене стати будь-якоi митi противним, зiпсованим, небезпечним, пасивно покiрним назовнi й жахливо загрозливим у своему протестi, – усе це зникло немов за помахом чарiвноi палички. Дякую, метре Бовене, адвокате Його Величностi, дякую за те, що за такий короткий строк зробили мене iнакшою людиною!

Юна бiлявка з блакитними, як море довкола нас, очима, сидить зi мною пiд кокосовими пальмами коло будинку свого батька. Квiтучi червонi, жовтi та бузковi бугенвiлii надають саду поетичностi, що так вiдповiдае нинiшньому моменту.

– Месье Анрi (вона називае мене «месье», як давно нiхто не звертався до мене «месье»), як тато казав учора, через несправедливе нерозумiння англiйських властей ви, на жаль, не можете тут залишитися. Ви маете лише два тижнi, щоб вiдпочити й вирушити в море далi. Сьогоднi вранцi я оглянула ваш човен, це легке й невелике суденце для такоi тривалоi подорожi, що на вас чекае. Будемо сподiватися, що ви дiстанетеся до значно гостиннiшоi порiвняно з нашою нацii, що виявиться бiльш чуйною. На всiх англiйських островах чинитимуть так само. Тож прошу: навiть якщо вам доведеться багато страждати пiд час подорожi, не гнiвайтеся на людей, якi там мешкають, вони не вiдповiдальнi за дii влади, яка отримуе накази з Англii, вiд людей, що вас не знають. Прошу вас: якщо Господь захоче, щоб вам це вдалося, написати нам кiлька слiв про свою подальшу долю. Ось татова адреса: Квiн-стрит, 101, Порт-оф-Спейн, Тринiдад.

Я настiльки зворушений, що не знаходжу слiв у вiдповiдь. До нас пiдходить панi Бовен. Це дуже вродлива темно-русява, iз зеленими очима жiнка, iй пiд сорок. На нiй дуже проста бiла сукня з бiлим плетеним пояском та свiтло-зеленi сандалi.

– Пане, мiй чоловiк буде тiльки о п’ятiй пополуднi. Наразi вiн клопочеться про дозвiл вiдвезти вас на своему авто без полiцейського ескорту. Вiн також хоче позбавити вас необхiдностi ночувати першу нiч у полiцейськiй дiльницi в Порт-оф-Спейн. Вашого пораненого товариша одразу вiдвезуть у клiнiку нашого друга-лiкаря, вас обох – у готель Армii порятунку.

Матюретт приеднуеться до нас у саду, вiн ходив подивитися на наш човен, довкола якого юрма зацiкавлених. Човен анiтрохи не постраждав. Оглядаючи його, хтось зауважив кулю, що застрягла над стерном, i попросив дозволу виколупати ii на пам’ять. Матюретт вiдповiв:

– Капiтан, капiтан.

Індiанець зрозумiв, що слiд запитати капiтана. Завершуючи розповiдь, Матюретт запитуе:

– А чому б нам не вiдпустити черепах?

– У вас е черепахи? – здивовано запитала дiвчина. – Покажiть.

Ми йдемо до човна. Дорогою маленька чарiвна iндiанка просто бере мене за руку.

– Добрий день, – вiтаеться з нами весь цей розмаiтий люд.

Я витягую обох черепах.

– Що робитимемо з ними? Випустимо в море? Можливо, ви хочете забрати iх до себе в сад?

– У басейнi, що в глибинi саду, морська вода. Ми випустимо iх у цей басейн, то буде пам’ять про вас.

– Гаразд.

Усiм присутнiм я роздаю все, що е в човнi, окрiм компаса, тютюну, дiжки, ножа, тесака, сокири, ковдр i револьвера, який ховаю в ковдрi, – його нiхто не зауважив.

О п’ятiй приiхав метр Бовен.

– Панове, усе владналося. Я сам вiдвезу вас у столицю. Спершу залишимо хворого в клiнiцi, потiм поiдемо в готель.

Ми вмощуемо Клузiо на задньому сидiннi авто. Я саме дякую милiй дiвчинi, коли в кiмнату заходить ii мати з валiзкою в руцi й каже:

– Прошу прийняти дещо з одягу мого чоловiка, ми вiддаемо це вiд щирого серця.

Що тут скажеш перед такою людською добротою?

– Дякуемо, безмежно вам дякуемо.

Ми сiдаемо в авто, у якому кермо праворуч. За чверть до шостоi ми в клiнiцi. Вона названа на честь святого Георгiя. Санiтари на ношах пiднiмають Клузiо в кiмнату, де на своему лiжку сидить iндiанець. З’являеться лiкар, вiн ручкаеться з Бовеном, потiм – з нами. Французькою вiн не володiе, але переказуе, що за Клузiо буде належний догляд, ми можемо навiдувати його, коли нам заманеться. Бовен везе нас через усе мiсто. Ми приемно враженi його вогнями, авто, велосипедами. Бiлi, темношкiрi, жовтi, iндiанцi, кулi йдуть уперемiш по тротуарах усуцiль дерев’яного мiста, яким е Порт-оф-Спейн. Перший поверх готелю Армii порятунку збудований з каменю, решта – дерев’яна, вiн розташований у гарному мiсцi на освiтленiй площi, де я змiг прочитати Fish Market[10 - «Рибний ринок» (англ.).]. Капiтан Армii порятунку приймае нас у присутностi всього свого штабу, жiнок i чоловiкiв. Вiн трiшки розмовляе французькою, усi звертаються до нас англiйською, якоi ми не розумiемо, але в них такi всмiхненi обличчя й привiтнi погляди, що стае зрозумiло, що вони кажуть щось приемне.

Нас проводять до кiмнати на третьому поверсi, у нiй три лiжка, трете – для Клузiо, у номерi е ванна кiмната, у нiй – мило й рушники для нас. Показавши нам кiмнату, капiтан каже:

– Можливо, ви голоднi? Усi вечеряють разом о сьомiй годинi, тобто за пiвгодини.

– Нi, ми не голоднi.

– Якщо хочете пройтися мiстом, ось вам два антильськi долари, щоб випити кави чи чаю або з’iсти морозиво. Тiльки не загубiться. Коли захочете повернутися, запитайте дорогу, сказавши три слова:

– Salvation Army, please.

Десятьма хвилинами пiзнiше ми вже на вулицi. Крокуемо тротуарами, проштовхуемося крiзь натовп, нiхто на нас не дивиться, не звертае жодноi уваги. Ми дихаемо глибоко, насолоджуемося першими вiльними кроками в цьому мiстi. Незмiнна довiрливiсть, яка виражалась у тому, що нас залишили на свободi в досить великому мiстi, надае нам сили й вiдновлюе не тiльки нашу самооцiнку, а й неймовiрне усвiдомлення того, що зрадити таку довiру до нас неможливо. Ми з Матюреттом повiльно крокуемо серед натовпу. Ми вiдчуваемо потребу бути серед людей, поштовхатися в юрмi, змiшатися з нею, щоб стати ii частиною. Заходимо в бар i замовляемо пиво. Така, здавалося б, дрiбниця: «Two beers, please»[11 - Два пива, будь ласка (англ.).], – атож, це ж так природно. Однак ми почуваемося цiлком фантастично, коли, виконавши замовлення, служниця-iндiанка iз золотою черепашкою в носi просить:

– Half a dollar, sir[12 - Пiвдолара, сер (англ.).].

Їi бiлозуба, сяюча, наче перлинки, усмiшка, великi темно-фiолетовi очi з дрiбними зморщечками в кутиках, чорне, аж синювате волосся, що спадае на плечi, низький вирiз на корсажi, що вiдкривае край груденят, з чого можна судити про iхню неймовiрну красу, – усi цi незначнi, такi природнi для всiх речi нам здаються фантастично фееричними. Ну ж бо, Метi, це щось неймовiрне, це не могло здiйснитись аж так швидко: з напiвживоi iстоти, з пожиттевого каторжника ти перетворюешся на вiльну людину!

За пиво заплатив Матюретт – у нього залишилося ще пiвдолара. Пиво приемно освiжае, вiн пропонуе:

– Може, ще по бокалу?

Менi здаеться, що повторювати наше замовлення не зовсiм доречно.

– Слухай, не минуло й години, як ти став справдi вiльним, а вже збираешся напитись?

– О, годi тобi, Метi, не перебiльшуй! Вiд двох кухлiв пива до «напитись» дуже далеко.

– Може, воно й так, але кидатися одразу на доступнi разовi задоволення не зовсiм пристойно. Їх, як на мене, слiд смакувати поступово, а не жадiбно. До того ж це не нашi грошi.

– Твоя правда, згоден. Вчитимемося бути вiльними людьми потрошку, так достойнiше.

Ми виходимо з бару i йдемо по Воттерс-стрит – головнiй вулицi, бульваром, що перетинае мiсто з кiнця в кiнець, i не зоглянулися – настiльки були зачарованi трамваями, що проiжджали, вiслючками, запряженими в невеликi вiзки, автомобiлями, сяючими анонсами кiнотеатрiв i барiв-дансингiв, очима молоденьких негритянок та iндiанок, що всмiхалися, дивлячись на нас, – як опинилися в порту. Перед нашими очима сяють усiма вогнями судна, туристичнi кораблi чарують назвами: «Панама», «Лос-Анджелес», «Бостон», «Квебек»; суховантажi з Гамбурга, Амстердама, Лондона; а вздовж набережноi туляться один коло одного бари, кабаре, ресторани, у яких повно чоловiкiв i жiнок, що п’ють, спiвають i голосно сперечаються. Мене раптово охоплюе непереборне бажання змiшатися з юрмою, нехай трохи вульгарною, але настiльки переповненою життям. На терасi одного з барiв виставленi на льоду устрицi, морськi iжаки, раки, рiзнi молюски – цiла вiтрина дарiв моря, якi провокують перехожих. Столики, накритi скатертинами в бiло-червону смужку, бiльшiсть яких уже зайнята, запрошують сiсти. Дiвчата з тонким профiлем i свiтло-шоколадною шкiрою, мулатки без жодноi негроiдноi риси, у щiльних спокусливих корсажах iз глибоким вирiзом iще бiльше спонукають усiм цим скористатися. Я пiдходжу до однiеi з них i запитую:

– French money good?[13 - Чи французькi грошi влаштують? (англ.)] – показуючи банкноту на тисячу франкiв.

– Yes, I change for you[14 - Так, я вам розмiняю (англ.).].

– Oкей.

Вона бере банкноту й зникае в переповненiй залi. Потiм повертаеться.

– Come here, – i веде мене до каси, де сидить китаець.

– Ви француз?

– Паспорт?

– Немае.

– Картка моряка?

– Немае.

– Іммiграцiйний документ?

– Немае.

– Гаразд.

Вiн щось каже дiвчинi, та дивиться в залу, потiм пiдходить до схожого на моряка типа, на головi якого кашкет, подiбний до мого, iз золотою стрiчкою та якорем, i пiдводить його до каси. Китаець запитуе:

– Маеш посвiдчення особи?

– Ось.

Китаець холоднокровно заповнюе бланк обмiну тисячi франкiв на iм’я невiдомого менi чоловiка, подае йому на пiдпис, потiм дiвчина бере його пiд руку й вiдводить на мiсце. Той, цiлком певно, так i не зрозумiв, що вiдбулося, я ж отримую двiстi п’ятдесят антильських доларiв, з них п’ятдесят доларiв по одному й два долари. Я даю дiвчинi долар, ми виходимо на вулицю, сiдаемо за стiл i влаштовуемо собi оргiю з дарами моря пiд чудове бiле сухе вино.




Зошит четвертий

Перша спроба (продовження)





Тринiдад


Та наша перша нiч свободи в англiйському мiстi збереглась у моiй пам’ятi так, немовби це було вчора. Ми вешталися скрiзь, сп’янiвши вiд свiтла й тепла в наших серцях, щомитi дотикаючись до душi святковоi радiсноi юрми, яка хлюпоче щастям. У барi повно морякiв i тропiчних дiвчат, якi чекають, щоб iх трiшки «пощипати». Але в цих дiвчат немае нiчого корисливого, вони нiчим не подiбнi на жiнок з низiв Парижа, Гавра чи Марселя. Вони зовсiм iнакшi. Замiсть надмiру нафарбованих, позначених пороком облич, на яких гарячково сяють хитрi оченята, перед нами дiвчата всiх кольорiв шкiри: вiд китаянок до темношкiрих африканок, а ще свiтло-шоколадних iстот iз прямим волоссям, iндiанок чи яванок, чиi батьки зустрiлися на плантацiях какао чи цукровоi тростини, вiд кулi-метисок китайсько-iндiйського походження iз золотою раковинкою в носi до дiвчини iндiйськоi кровi з римським профiлем, чие обличчя кольору мiдi осяяне парою величезних чорних блискучих очей з неймовiрно довгими вiями, яка виставляе на огляд дуже вiдкритi груди, немовби кажучи: «Погляньте на моi досконалi перса», – усi цi дiвчата (у волоссi кожноi квiтка iнакшого кольору) випромiнюють кохання, пiдохочують до сексу, але без бруду чи якогось розрахунку; вони не показують, що виконують якусь роботу, вони справдi розважаються, вiдчуваеться, що грошi для них зовсiм не головне в життi.

Немов тi хрущi, що натикаються на лампи, ми з Матюреттом вештаемося вiд бару до бару. Тiльки опинившись на невеличкiй залитiй свiтлом площi, на годинниковi чи то церкви, чи то храму я зауважую час. Друга година. Друга година ночi! Швидше, час повертатися. Ми надуживаемо ситуацiею. У капiтана Армii порятунку складеться дивне враження про нас. Ми квапимося. Я зупиняю таксi, воно вiдвозить нас за два долари. Я розраховуюся; засоромленi, заходимо в готель. У холi нас люб’язно зустрiчае бiлява жiнка-солдат Армii порятунку, вона дуже молода, iй вiд двадцяти п’яти до тридцяти рокiв. Схоже, наше пiзне повернення ii не дивуе й не шокуе. Сказавши кiлька слiв англiйською, якi видаються нам люб’язними й привiтними, вона дае ключ вiд кiмнати й бажае доброi ночi. Ми влягаемося спати. У валiзцi я знаходжу пiжаму. Перед тим, як я вимкнув свiтло, Матюретт каже:

– Ми все-таки маемо подякувати Господовi Богу за те, що дав так багато за такий короткий промiжок. Що скажеш, Метi?

– Подякуй йому й за мене, вiн класний хлопець. І, як ти гарно так сказав, неймовiрно щедрий до нас. Добранiч.

І вимикаю свiтло.

Це воскресiння, це повернення з могили, вихiд iз кладовища, де мене було поховано; всi пережитi емоцii й купiль цiеi ночi, яка знову прийняла мене в життя серед iнших людей, настiльки мене розтривожили, що я нiяк не можу заснути. Перед моiми заплющеними очима, наче в калейдоскопi, без жодноi хронологii пролiтають образи й речi, уся сукупнiсть вiдчуттiв, вони чiткi, але геть безсистемнi: суд присяжних, Консьержерi, потiм прокаженi, Сен-Мартен-де-Ре, Трiбуйяр, Ісус, шторм… Так, наче все те, що я пережив, намагаеться постати водночас у галереi моiх спогадiв у фантасмагоричному танку. Я марно намагаюся прогнати всi цi образи, та менi це нiяк не вдаеться. Найкумеднiше те, що вони поеднуються з виском свиней, криками гоко, завиванням вiтру, шумом хвиль, усе оповите музикою однострунних скрипок, яку ми щойно слухали в рiзних барах.

Менi вдаеться заснути вже над ранок. Близько десятоi ранку хтось стукае в нашi дверi. Це всмiхнений метр Бовен.

– Доброго ранку, друзi. Ви ще в лiжку? Ви пiзно повернулися. Чи гарно розважилися?

– Доброго ранку. Так, пiзно, перепрошуемо.

– Та що ви! Це нормально пiсля всього того, чого вам довелося зазнати. Слiд належно використати першу нiч вiльних людей. Я прийшов, щоб провести вас у полiцейський вiддiлок. Ви маете прийти в полiцiю й заявити про нелегальний в’iзд у краiну. Пiсля цiеi формальностi ми провiдаемо вашого друга. Сьогоднi зранку йому зробили рентген. Результат буде пiзнiше.

Ми швиденько вмиваемося й спускаемося вниз, де на нас чекають капiтан i Бовен.

– Добридень, друзi, – поганою французькою вiтаеться капiтан.

– Усiм доброго ранку, чи все гаразд?

Жiнка-офiцер Армii порятунку запитуе:

– Чи сподобався вам Порт-оф-Спейн?

– Так, мадам. Ми дiстали масу задоволення.

Невелика чашка кави – i ми рушаемо до полiцейського вiддiлку. Ідемо пiшки: до нього менше двохсот метрiв. Полiцейськi з нами вiтаються, не звертаючи особливоi уваги. Проминувши двох темношкiрих вартових в одностроях кольору хакi, ми заходимо в строгий, iмпозантний кабiнет. З-за столу пiдводиться офiцер рокiв п’ятдесяти в сорочцi й краватцi кольору хакi, на його грудях повно значкiв i нагород. Вiн у шортах, до нас звертаеться французькою:

– Добридень. Сiдайте. Перш нiж офiцiйно прийняти вашi заяви, я хочу трiшки вас розпитати. Скiльки вам рокiв?

– Двадцять шiсть i дев’ятнадцять.

– За що вас засуджено?

– За ненавмисне вбивство.

– Який вирок?

– Довiчнi каторжнi роботи.

– Тодi це вбивство було навмисним?

– Нi, пане, у мене ненавмисне.

– А в мене навмисне, – уточнюе Матюретт. – Менi було сiмнадцять.

– У сiмнадцять рокiв уже усвiдомлюеш, що робиш, – каже офiцер. – Якби такий факт був пiдтверджений в Англii, вас би повiсили. Утiм англiйська влада не повинна висловлювати судження про французьку судову систему. Єдине, з чим ми не погоджуемося, – це висилка засуджених у Французьку Гвiану. Ми знаемо, що це нелюдське покарання, негiдне такоi цивiлiзованоi нацii, як Францiя. На жаль, ви не можете залишитися на Тринiдадi чи на будь-якому iншому англiйському островi. Це виключено. Тож прошу вас грати чесно й не намагатися знайти якiсь лазiвки – хвороба чи якась iнша причина, – щоб вiдкласти свiй вiд’iзд. У Порт-оф-Спейн ви можете вiльно вiдпочивати вiд п’ятнадцяти до вiсiмнадцяти днiв. У вас, кажуть, гарний човен. Я дозволю вам перевезти його в порт. Якщо потрiбен ремонт, його зроблять теслi королiвського флоту. Перед вiд’iздом ви отримаете необхiднi харчовi припаси, а також гарний компас та морську мапу. Сподiваюся, що пiвденно-американськi краiни вас приймуть. Не йдiть у Венесуелу: там вас заарештують i змусять працювати на будiвництвi дорiг доти, аж доки не видадуть французьким властям. Людина, яка вчинила великий проступок, не повинна вважатися втраченою назавжди. Ви молодi та здоровi, симпатичнi на вигляд, тож я сподiваюся, що пiсля всього, чого вам довелося зазнати, ви нiколи не погодитеся на те, щоб вас зламали. Те, що ви прийшли сюди, свiдчить про протилежне. Менi приемно, що я один з чинникiв, який допоможе вам стати хорошими й вiдповiдальними людьми. Удачi вам. Якщо виникне якась проблема, телефонуйте на цей номер – вам дадуть вiдповiдь французькою.

Вiн телефонуе, i за нами приходить службовець у цивiльному. У залi, де чимало полiцейських i цивiльних друкують на машинках, цивiльний приймае в нас заяву.

– Чому ви прибули в Тринiдад?

– Щоб вiдпочити.

– Звiдки ви?

– З Французькоi Гвiани.

– Чи пiд час утечi ви вчинили якийсь злочин, спричинилися до поранення або заподiяли смерть iншим особам?

– Ми нiкому не завдали серйозноi шкоди.

– Звiдки вам це вiдомо?

– Нам сказали про це перед вiдплиттям.

– Ваш вiк i судовий вирок, отриманий у Францii (i таке iнше). Панове, ви маете вiд п’ятнадцяти до вiсiмнадцяти днiв, щоб тут вiдпочити. Упродовж цього перiоду ви абсолютно вiльнi робити все, що заманеться. Якщо захочете змiнити готель, просимо нас попередити. Мене звати сержант Вiллi. Ось моя вiзитiвка з двома телефонами: це мiй службовий телефон в полiцii, iнший – приватний номер. Хай там що, якщо потребуватимете допомоги, негайно менi телефонуйте. Я певен, що ми недаремно вам довiряемо. Ви виправдаете це своею доброю поведiнкою.

Трохи пiзнiше пан Бовен вiдвозить нас у клiнiку. Клузiо радiсно нас вiтае. Ми нiчого не розповiдаемо про те, як пройшла минула нiч. Кажемо лише, що ми вiльнi ходити скрiзь, куди нам заманеться. Вiн настiльки здивований, що уточнюе:

– Без супроводу?

– Так, без.

– Що за диваки цi ростбiфи!

Бовен виходить i повертаеться з лiкарем. Той запитуе в Клузiо: – Хто вам вправив перелом, перш нiж накласти шину?

– Я та ще один хлопець, якого з нами немае.

– Ви зробили це настiльки вдало, що немае необхiдностi ламати ногу. Мала гомiлкова кiстка складена дуже добре. Ми вiзьмемо ii в гiпс i накладемо залiзну пластину, щоб ви могли потроху ходити. Хочете залишитися тут чи пiдете з друзями?

– Пiду з ними.

– Гаразд, завтра вранцi зможете так i зробити.

Ми засипаемо його подяками. Пан Бовен i лiкар iдуть собi, увесь ранок i трохи часу пополуднi ми проводимо разом з нашим товаришем. Наступного дня страшенно радiемо, коли всi трое збираемося в нашiй кiмнатi в готелi, навстiж вiдчинене вiкно й вентилятори трохи охолоджують повiтря. Ми вiтаемо один одного з тим, що маемо гарний вигляд та що нам личить новий одяг. Зауваживши, що розмова повертаеться до минулого, я кажу:

– Наразi постараймося забути минуле, подумаймо про теперiшне й майбутне. Куди маемо прямувати? У Колумбiю? Панаму? Коста-Рику? Слiд порадитися з Бовеном щодо краiни, де маемо шанси бути прийнятими.

Я телефоную Бовену в контору, його там немае. Телефоную йому додому, у Сан-Фернандо, слухавку бере дочка. Пiсля обмiну люб’язностями вона каже:

– Месье Анрi, коло готелю на рибному ринку е автобуси, якi iдуть до Сан-Фернандо. Чому б вам не приiхати до нас i не провести пiвдня з нами? Приiздiть, я чекаю.

І ось ми втрьох iдемо в Сан-Фернандо. Клузiо мае чудовий вигляд у напiввiйськовому строi тютюнового кольору.

Ми дуже схвильованi поверненням у дiм, де нас так тепло зустрiли; схоже, що обидвi жiнки розумiють нашi почуття, бо в один голос кажуть:

– Ось ви знову вдома, дорогi друзi. Влаштовуйтеся якнайзручнiше.

І замiсть того, щоб звертатися до нас «месье», вони називають нас на iм’я: «Прошу передати цукор, Анрi», «Ще трохи пудингу, Андре (це Матюретт)?»

Панi та панно Бовен, я сподiваюся, що Бог воздав вам за всю вашу до нас доброту, а вашi благороднi душi, що подарували нам стiльки чистоi радостi, знали в подальшому життi тiльки невимовне щастя.

Ми розмовляемо з ними, розгорнувши на столi мапу. Вiдстанi величезнi: тисяча двiстi кiлометрiв, щоб дiстатися до першого колумбiйського порту Санта-Марта, двi тисячi сто кiлометрiв до Панами, двi з половиною тисячi – до Коста-Рики. Повертаеться метр Бовен.

– Я зателефонував у всi консульства й маю гарну новину: ви зможете перепочити кiлька днiв на Кюрасао. У Колумбii немае встановлених правил щодо втiкачiв. Наскiльки консуловi вiдомо, нiхто нiколи не дiставався морем до Колумбii. Те саме з Панамою.

– Я знаю одне безпечне мiсце для вас, – каже Маргарет, донька пана Бовена. – Але це далеко: щонайменше три тисячi кiлометрiв.

– Де саме? – запитуе ii батько.

– Британський Гондурас. Там губернатором мiй хрещений батько.

Я дивлюся на друзiв i кажу:

– Пункт призначення – Британський Гондурас.

Це англiйське володiння, на пiвднi воно сусiдить з Республiкою Гондурас, на пiвночi – з Мексикою.

Другу половину дня ми разом з Маргарет та ii мамою прокладали шлях. Перший етап: Тринiдад – Кюрасао, тисяча кiлометрiв. Другий етап: вiд Кюрасао до якогось з островiв, що трапиться нам на шляху. Третiй етап: Британський Гондурас.

Оскiльки нiколи не знаеш, що може трапитись у морi, вирiшено, що припаси, якi нам видасть полiцiя, варто поповнити резервними запасами в спецiальному ящику: м’ясо, овочi, джеми, риба тощо. Маргарет каже, що супермаркет «Сальватторi» охоче надасть нам усi цi консерви.

– У разi вiдмови ми з мамою купимо все це самi, – просто додае вона.

– Нi, мадемуазель.

– Мовчiть, Анрi.

– Нi, це неможливо, у нас е грошi, i зловживати вашою добротою, коли ми самi можемо придбати необхiднi продукти, негарно.

Наш човен тепер на водi в Порт-оф-Спейн, у доцi вiйськово-морського флоту. Прощаючись, обiцяемо навiдатися перед вiдплиттям. Ми щовечора строго об одинадцятiй виходимо гуляти. Клузiо сiдае на лавочцi в людному скверi, ми з Матюреттом по черзi сидимо з ним, тодi як iнший блукае мiстом. Ми тут уже десять днiв. Завдяки пластинцi на гiпсi Клузiо може ходити без особливих проблем.

Ми навчились iздити в порт трамваем. Часто iдемо туди пополуднi й завжди ввечерi. Нас уже знають i приймають у кiлькох портових барах. Черговi полiцейськi з нами вiтаються, усiм вiдомо, хто ми й звiдки тут узялися, але нiхто жодного разу нi на що не натякнув. З часом ми помiтили, що в барах, де нас знають, за випите й з’iдене з нас беруть менше, нiж з морякiв. Те саме з дiвчатами. Зазвичай, коли вони сiдають за столики з моряками, офiцерами чи туристами, то нестримно п’ють i намагаються розкрутити iх на якомога бiльшу суму. У тих барах, де танцюють, вони завжди приймають запрошення тiльки пiсля кiлькох чарочок. Але з нами всi вони поводяться цiлком iнакше. Довгенько засиджуються за нашим столиком, доводиться наполягати, щоб вони бодай щось випили. А погоджуючись, замовляли не свою знамениту маленьку чарчину, а пиво чи справжне вiскi iз содовою. Усе це нам дуже приемно, бо це прихований спосiб дати знати, що iм вiдомо наше становище й що вони всiм серцем з нами.

Наш човен пофарбовано й нарощено десятисантиметровi бортики. Укрiплено кiль. Жоден iз внутрiшнiх шпангоутiв не постраждав, човен також. Нашу щоглу замiнили вищою, але легшою; клiвер i косе вiтрило з мiшка з-пiд борошна – якiсною парусиною кольору вохри. Капiтан з вiйськово-морськоi бази дав менi бусоль з розою вiтрiв (вони звуть його компасом) i пояснив, як за допомогою мапи можна приблизно визначити свое мiсцезнаходження. Маршрут до Кюрасао прокладено: захiд – 25 градусiв пiвнiч.

Капiтан корабля познайомив мене з морським офiцером, командиром навчального корабля, який запитав, чи я не проти ви йти завтра вранцi в море за межi порту. Не розумiючи навiщо, я погодився. Наступного ранку ми з Матюреттом прийшли на призначену годину на базу. З нами в човен сiдае матрос, i я виходжу з порту за гарного вiтру. Двома годинами пiзнiше, коли ми здiйснюемо маневри з виходом i заходом у порт, з’являеться вiйськовий корабель, який прямуе до нас. На палубi вишикувано весь екiпаж та офiцерiв, усi в бiлому. Вони проходять повз нас iз вигуком «Ура!», розвертаються й двiчi пiднiмають та опускають свiй прапор. Це офiцiйне вiтання, суть якого менi не зрозумiла. Коли повертаемося на базу, вiйськовий корабель уже пришвартований до дебаркадера. Ми причалюемо коло набережноi. Матрос робить знак iти за ним, ми пiднiмаемося на його борт, командир корабля чекае нас нагорi коло сходин. Мелодiйний звук свистка знаменуе наше прибуття, нас представляють офiцерам i проводять перед строем курсантiв i молодших офiцерiв, якi стоять струнко. Командир корабля каже iм декiлька слiв англiйською – i стрiй розсипаеться. Молодий офiцер пояснюе, що командир сказав курсантам екiпажу, що ми заслуговуемо на велику пошану в морякiв, оскiльки на такому маленькому суденцi здiйснили таку тривалу подорож, i що перед нами нова, ще тривалiша й небезпечнiша. Ми дякуемо офiцеровi за виявлену нам честь. Вiн даруе три морськi дощовики, якi нам стануть у пригодi надалi. Це чорнi плащi iз застiбкою-блискавкою й каптурами.

За два днi до вiд’iзду до нас навiдуеться метр Бовен i вiд iменi суперiнтенданта полiцii просить узяти iз собою трьох засланих, яких пiдiбрали тиждень тому. За iхнiми словами, вони висадилися на острiв, а iхнi супутники вирушили далi, до Венесуели. Менi це не подобаеться, але до нас ставилися так шляхетно, що я не можу вiдмовитися й не взяти цих трьох на борт. Прошу дозволу iх побачити, перш нiж дати вiдповiдь. За мною приiздить полiцейська машина. Я розмовляю iз суперiнтендантом, старшим офiцером, який розпитував нас пiсля прибуття. За перекладача сержант Вiллi.

– Як поживаете?

– Усе гаразд, дякую. Ми просили б зробити для нас послугу.

– Охоче, якщо це можливо.

– У нашiй в’язницi сидять трое засланих французiв. Вони кiлька тижнiв жили таемно на островi, кажуть, що iхнi супутники покинули iх тут, а самi вирушили далi. Ми вважаемо, що вони потопили свiй човен, хоча кожен заявляе, що не вмiе керувати човном. Ми маемо iх вiдправити: було б шкода, якби менi довелося передати iх комiсаровi на першому французькому суднi, що зайде в порт.

– Пане суперiнтенданте, я спробую виконати неможливе, але перед цим хочу з ними поговорити. Маете розумiти, що брати на борт трьох незнайомцiв небезпечно.

– Розумiю. Вiллi, накажiть привести трьох французiв.

Я хочу розмовляти з ними наодинцi й прошу сержанта пiти.

– Ви засланцi?

– Нi, каторжники.

– Чому назвалися засланцями?

– Гадали, що краще бути людиною, яка вчинила кiлька дрiбних злочинiв, нiж один великий. Бачимо, що це помилка. А ти хто такий?

– Каторжник.

– Ми тебе не знаемо.

– Я прибув з останнiм конвоем, а ви?

– У тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому.

– Я – у двадцять сьомому, – уточнюе третiй.

– Отож суперiнтендант викликав мене й попросив узяти вас на борт, нас самих трое. Вiн каже, що в разi моеi вiдмови, оскiльки нiхто з вас керувати човном не вмiе, вiн буде вимушений передати вас на перший французький корабель, що тут проходитиме. Що скажете?

– З вiдомих нам причин ми бiльше не хочемо йти в море. Ми зможемо зробити вигляд, що йдемо з вами, ти висадиш нас у кiнцi острова, а сам продовжиш свою втечу.

– Я не можу цього зробити.

– Чому?

– Бо не хочу вiддячити пiдлiстю за гарне ставлення.

– Гадаю, що на перше мiсце слiд ставити каторжникiв, а не ростбiфiв.

– Чому?

– Тому, що ти сам каторжник.

– Авжеж, але каторжники бувають рiзними, i мiж вами й мною може бути бiльша рiзниця, нiж мiж мною й ростбiфами, це залежить вiд кута зору.

– Отже, ти хочеш, щоб нас вiддали французьким властям?

– Нi, але й не хочу висаджувати вас ранiше Кюрасао.

– Менi бракуе мужностi починати все спочатку, – каже один з них.

– Послухайте, гляньте спершу на човен. Може, посудина, на якiй ви прийшли, була ненадiйною?

– Що ж, погляньмо, – погоджуються двое iнших.

– Домовились. Я попрошу суперiнтенданта дозволити вам оглянути наш човен.

У порт ми йдемо в супроводi сержанта Вiллi. Побачивши човен, вони стають упевненiшими.




Другий вiд’iзд


Двома днями пiзнiше ми вирушаемо: трое нас i трое незнайомцiв. Не знаю, як вони дiзнались, але проводжати нас прийшла дюжина дiвчаток з барiв, а також родина Бовенiв i капiтан Армii порятунку. Коли одна з дiвчат мене цiлуе, Маргарет смiеться:

– Ви так швидко заручились, Анрi? Це ж несерйозно!

– Усiм до побачення. Нi, прощавайте! Знайте, що в наших серцях ви зайняли мiсце, яке назавжди там збережеться.

О четвертiй пополуднi ми рушаемо, нас тягне буксир. Ми швидко виходимо з порту; звiсно, i сльози змахували, i до останнього дивилися на групку людей, яка прощалася з нами й махала великими бiлими хустинками. Вiд’еднавши шнур, що еднав нас iз буксиром, ми пiдняли всi вiтрила й атакували першi з мiльйонiв хвиль, якi нам доведеться подолати, доки дiстанемося до пункту призначення.

На борту е два ножi: один – у мене, другий – у Матюретта.

Сокира та тесак лежать коло Клузiо. Ми впевненi, що в iнших зброi немае. І домовилися, що пiд час подорожi спатиме тiльки один з нас. Коли сонце почало хилитися до заходу, до нас наближаеться навчальний корабель, який супроводжуе нас упродовж пiвгодини. Потiм вiн прощаеться й iде своiм курсом.

– Як тебе звати?

– Леблон.

– Який конвой?

– Двадцять сьомого року.

– Вирок?

– Двадцять рокiв.

– А ти?

– Каргере. Конвой двадцять дев’ятого року, п’ятнадцять рокiв, я бретонець.

– Ти бретонець i не вмiеш керувати човном?

– Нi.

– Мене звати Дюфiс, я з Анжера. Дали довiчне за дурний жарт на судi присяжних, без чого мав би десять рокiв максимально. Конвой двадцять дев’ятого.

– І що за жарт?

– Я вбив свою дружину праскою. Коли один присяжний запитав, чому я вдарив ii саме праскою, я – вже не знаю чому – вiдповiв, що вбив ii праскою тому, що хотiв випрасувати поганi звички, яких вона набралася на той час. На думку мого адвоката, власне, це iдiотське пояснення й «присолило» мое покарання.

– Звiдки ви втекли?

– З табору лiсорубiв «Каскад» за вiсiмдесят кiлометрiв вiд Сен-Лорана. Звiдтiля не так i важко вибратися, ми були досить вiльнi. Рушили вп’ятьох без проблем.

– Уп’ятьох? А де двое iнших?

Незручне мовчання. Клузiо каже:

– Хлопче, тут однi лише чоловiки, оскiльки ми разом, мусимо знати все. Розповiдай.

– Гаразд, я розповiм усе, – каже бретонець. – Справдi, спочатку нас було п’ятеро, але двое нинi вiдсутнiх були з Канн i заявляли, що вони рибалки. Тож нiчого не заплатили за втечу, запевняючи, що iхня праця в човнi вартуватиме бiльше за будь-якi грошi. Та в дорозi ми зрозумiли, що нi один, нi другий нiчого не тямлять у навiгацii. Ми безлiч разiв опинялися на крок вiд загибелi. Ми пробиралися мiж берегами спершу Голландськоi Гвiани, потiм – Британськоi й нарештi дiсталися Тринiдаду. Мiж Джорджтауном i Тринiдадом я вбив одного, який заявив, що може очолити втечу. Вiн заслуговував на смерть, бо задля того, щоб вибратися безкоштовно, усiх обманув щодо свого вмiння моряка. Другий думав, що його також уб’ють, i якось пiд час грози з власноi волi кинувся в море, покинувши напризволяще стерно. Ми давали собi раду, як могли. Нас заливало багато разiв, ми розбились об скелю й дивом урятувалися. Даю чесне слово, що все, що я сказав, абсолютна правда.

– Усе це правда, – пiдтверджують двое iнших. – Усе вiдбулося саме так, ми втрьох погодились убити того хлопа. Що скажеш на це ти, Метелику?

– Я не в тiй ситуацii, щоб судити.

– Однак що ти зробив би в такому випадку? – наполягав бретонець.

– Треба помiркувати. Щоб бути справедливим щодо такого випадку, його треба власне пережити, iнакше важко встановити, де iстина.

Клузiо зауважуе:

– Я вбив би його, бо така брехня могла спричинити до загибелi вас усiх.

– Гаразд, годi про це. Мене не полишае враження, що ви страшенно наляканi, цей страх вас досi не вiдпустив, а в морi ви тому, що вас до цього примусили, чи це так?

– Саме так! – хором вiдповiли вони.

– Тож, хай там що, тут не мае бути натяку на панiку. Нiхто в жодному разi не повинен демонструвати свiй страх. Той, кому страшно, нехай заткне пельку. У нас хороший човен, це пiдтверджуе наша подорож. Наразi вiн, щоправда, мае бiльший вантаж, але бортик нарощено на десять сантиметрiв. Цього бiльш нiж досить, щоб компенсувати перевантаження.

Ми куримо, п’емо каву. Перед вiдплиттям ми добре поiли, тож вирiшуемо, що iстимемо лише завтра вранцi.

Сьогоднi 9 грудня 1933 року, це сорок другий день вiдтодi, як iз броньованоi палати Сен-Лорана розпочалася наша втеча. Про це нас iнформуе Клузiо, облiковець нашоi громади. У мене з’явилися три цiннi речi, яких бракувало на початку: куплений у Тринiдадi водонепроникний годинник у сталевому корпусi, справжнiй компас у подвiйнiй коробцi на пiдвiсцi, дуже точний i зi своею розою вiтрiв, та пара чорних целулоiдних окулярiв. Клузiо й Матюретт придбали по кашкету.

Три днi минають без пригод, якщо не брати до уваги двi зустрiчi з групами дельфiнiв. Вони змусили нас обливатися холодним потом, коли одна група з восьми особин влаштувала гру з човном. Вони пропливали пiд ним i виринали одразу перед носом. Час вiд часу ми черкали котрогось iз них. Та найбiльше нас вражала подальша гра: три дельфiни трикутником – один попереду, за ним паралельно один одному два iншi – з божевiльною швидкiстю мчать просто на нiс човна. І за мить до того, як мають у нас врiзатися, вони пiрнають i знову виринають праворуч i лiворуч вiд човна. Попри те, що дме сильний вiтер i ми йдемо з туго напнутими вiтрилами, вони линуть iще швидше. Гра тривае годинами, сказитися можна вiд такоi фееричностi. Найменша похибка в iхнiх розрахунках – i ми опинимось у водi! Три новачки сидять мовчки, але треба було б бачити iхнi перекошенi обличчя!

У нiч на четверту добу починаеться страшна буря. Це справдi щось жахливе. Найгiрше те, що хвилi не дотримуються якогось одного напрямку. Вони часто зiштовхуються й розбиваються одна об одну. Однi – дуже високi, iншi – навпаки, годi щось зрозумiти. Нiхто нi гу-гу. Один лише Клузiо гукав менi час вiд часу: «Ось так, друже! Ти ii зробиш, як i всi iншi!» або «Вважай, вона накочуеться з корми!» Час вiд часу – так трапляеться нечасто – запiненi хвилi з гуркотом накочувалися з трьох бокiв. Менi вдавалося оцiнити iхню швидкiсть i наперед передбачити кут атаки. Часом без будь-якоi логiки якась хвиля стiною нависала над кормою. Хвилi неодноразово розбивалися на моiх плечах, i чимала кiлькiсть води хлюпала в човен. П’ятеро чоловiкiв з каструлями й баночками в руках безупинно ii вичерпували. Попри все, менi вдавалося набирати не бiльше чвертi, тож ризику пiти на дно не було нi разу. Це видовищне свято тривало всю нiч, майже сiм годин. Оскiльки дощило, сонце пробилося крiзь хмари лише о восьмiй.

Коли шторм затих, усi ми, зi мною включно, радо привiтали новiсiньке ранкове сонце, що розсипало променi врiзнобiч. Для початку кава. Паруюча кава «Нестле» з молоком та морськi галети, твердi, як залiзо, та варто занурити iх у каву, як стають смаколиками. Цiла нiч боротьби зi штормом цiлковито мене виснажила – я бiльше не можу управляти i, хоча вiтер iще досить сильний, а хвилi високi й непередбачуванi, прошу Матюретта замiнити мене бодай на короткий промiжок часу.

Не минуло й десяти хвилин, як Матюретт невдало пiдставив човна, i його на три чвертi заливае водою. Плавае геть усе: коробки, плитка, ковдри… Ледь не по пояс у водi я дiстаюся до стерна i якраз встигаю взятися за нього, щоб уникнути високоi хвилi, яка йде прямо на нас. Ривком стерна пiдставляю iй корму – залити човен вона не змогла, але сильно штовхнула нас метрiв на десять уперед.

Усi вичерпують воду. Матюретт великою каструлею виливае до п’ятнадцяти лiтрiв воднораз. Нiхто не дбае про те, щоб урятувати бодай щось, усi зацикленi на однiй-единiй думцi: якомога швидше вичерпати воду, через яку човен так поважчав i яка не дае йому протистояти хвилям. Слiд визнати, що трое новачкiв поводилися гiдно; побачивши, що його дiжка з водою спливла, бретонець, не вагаючись, одноосiбно прийняв рiшення для полегшення човна без особливих зусиль викинути дiжку з водою за борт. Двома годинами пiзнiше кругом було сухо, але ми втратили ковдри, примус, плитку, мiшки з деревним вугiллям, бутиль з керосином i дiжку з водою, ii – цiлком добровiльно.

Опiвднi, вирiшивши змiнити штани, я зауважую, що вода забрала й мою валiзку, а також два з трьох флотських плащiв. На днi човна надибуемо двi пляшки рому. Весь тютюн або зник, або намок, аркушики паперу пропали разом з герметичною коробкою з бiлого залiза. Я кажу:

– Хлопцi, для початку по доброму ковтку рому, по чималенькiй порцii, потiм розкривайте запасний ящик, щоб побачити, на що можемо розраховувати. Фруктовий сiк – чудово. На пиття встановимо норму. Маемо баночки iз сухим печивом, спорожнiть одну й зробiть iз неi плитку. Бляшанки консервiв викладемо на дно човна, дощечки ящика використаемо замiсть дров. Ми всi налякалися, але небезпека наразi минула. Кожен мае отямитися i з огляду на ситуацiю триматися гiдно. Вiдтепер нiхто не повинен казати «Хочу пити», нiхто не повинен казати «Я голодний!», нiхто не повинен казати «Хочеться курити». Згода?

– Так, Метi, згода.

Усi поводилися якнайкраще, i Провидiння стишило вiтер, даючи можливiсть приготувати суп на основi консервованоi яловичини. З’iвши по повнiй мисцi супу, у який ми вмочували солдатськi галети, ми добряче втрамбували шлунок i могли пробути до завтра. Зробили для всiх по дещицi зеленого чаю. У нерозбитому ящику знайшли блок цигарок. Це невеличкi пачки по вiсiм цигарок у кожнiй, усього – двадцять чотири. Усi п’ятеро вирiшують, що курити можу тiльки я, щоб не заснути, а, щоб нiхто не заздрив, Клузiо вiдмовляеться прикурювати iх для мене, але подае вогонь. Завдяки порозумiнню мiж нами не трапилося жодного неприемного iнциденту.

Ми вже шiсть дiб у дорозi, а я так i не поспав. Оскiльки сьогоднi ввечерi море гладеньке, як скло, я сплю без заднiх нiг упродовж п’яти годин. Коли прокинувся, була шоста вечора. Море так само гладеньке. Вони поiли без мене, менi пропонують щось на кшталт поленти з кукурудзяного борошна, звiсно, у баночцi, вмiст якоi я поглинаю разом з копченими сосисками. Неймовiрно смачно. Чай майже вистиг, але це несуттево. Я викурюю цигарку й чекаю, коли здiйметься вiтер.

Нiч дивовижно зоряна. Полярна зiрка виблискуе з усiх сил, яскравiстю ii перевершуе хiба лише Пiвденний Хрест. Чiтко видно Малу та Велику Ведмедиць. На небi анi хмаринки, повний мiсяць високо пiднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить вiд холоду: вiн утратив свою куртку, на ньому тiльки сорочка. Я позичаю йому флотський плащ. Розпочинаеться сьомий день.

– Люди, ми десь недалеко вiд Кюрасао. Гадаю, я взяв надто на пiвнiч, тепер iтиму чiтко на захiд, ми не можемо проминути Нiдерландськi Антильськi острови. Це було б украй небезпечно тепер, коли в нас немае питноi води й втрачено харчовi припаси, окрiм резерву.

– Ми тобi довiряемо, Метелику, – каже бретонець.

– Так, ми тобi довiряемо, – разом повторюе решта мандрiвникiв. – Роби, як знаеш.

– Дякую.

Як на мене, я добре зробив, що все розповiв. Вiтру немае всю нiч, лише о четвертiй ранку бриз дае можливiсть рушити. Вiн дедалi набирае сили й впродовж тридцяти шести годин несе наш човен досить швидко, хоча хвилi настiльки невисокi, що ми навiть не чуемо iхнiх ударiв об корпус.




Кюрасао


Чайки. Спершу крики, оскiльки довкола нiч, потiм i самi птахи, що ширяють довкола човна. Одна сiдае на щоглу, вiдлiтае й повертаеться. Їхне кружляння тривае години зо три, доки радiсне сонце не розбудило свiтанок. На горизонтi жодноi ознаки суходолу. Звiдки ж узялися всi цi чайки й баклани? Цiлiсiнький день ми марно вдивляемося в горизонт. Анi найменшого натяку на близьку землю. Щойно сонце спустилося за море, як його освiтив повний мiсяць, свiтло тропiчноi повнi настiльки яскраве, що рiже очi. У мене бiльше немае чорних окулярiв, якi та сумнозвiсна хвиля забрала разом з кашкетами. Годинi о восьмiй вечора на видноколi, ген-ген далеко в мiсячному сяйвi, з’являеться чорна лiнiя.

– Це, цiлком певно, земля, – першим кажу я.

– Так, справдi.

Одним словом, усi згоднi, що ота темна лiнiя мае бути землею. Решту ночi я тримаю курс на ту дедалi виразнiшу тiнь. Ми щораз ближче. Завдяки сильному вiтру при безхмарному небi й високим, але довгим рiвномiрним хвилям ми щодуху мчимо до неi. Та чорна маса не надто вивищуеться над водою, нiщо не вказуе, що там крутий берег, скелi чи пляж. Мiсяць, який заходить за iнший край тiеi землi, створюе тiнь, яка не дае змоги бодай щось роздивитися, хiба що над самою водою – разок вогникiв, спершу суцiльний, далi переривчастий. Я пiдходжу все ближче й ближче i десь на вiдстанi кiлометра опускаю якiр. Вiтер досить сильний, i човен крутиться на мiсцi, зустрiчаючи кожну хвилю, яка щоразу ставить його майже дибки. Нас весь час кидае, i в цьому нiчого приемного. Вiтрила, звiсно, опущенi й згорненi. У такому малоприемному, однак певному мiсцi ми могли б дочекатися ранку, та, на жаль, якiр несподiвано зриваеться. Для того, щоб човном можна було керувати, вiн мае йти, iнакше стае некерованим. Ми пiднiмаемо клiвер i стаксель, але, як не дивно, якiр не вгрузае. Товаришi витягують ланцюг на борт, вiн без якоря, ми його загубили. Незважаючи на всi нашi зусилля, ситуацiя стае небезпечною: хвилi несуть нас на скелястий берег, я вирiшую пiдняти вiтрило й швидко повести човен до берега. Завдяки моему маневру ми виявляемося затиснутими мiж двома скелями на повнiстю розбитому човнi. Нiхто не кричить «Рятуйся, хто може!», але коли накочуеться наступна хвиля, усi в неi стрибають, щоб дiстатися до суходолу, нехай покрученi, побитi, але живi. Найбiльше вiд хвиль постраждав Клузiо зi своею ногою. Руки й обличчя в подряпинах та в кровi. У решти синцi на колiнах, гомiлках та руках. У мене кривавить вухо, яким я надто сильно черкнувся об скелю.

Хай там що, ми всi живi й на суходолi, хвилi нам уже не загрожують. Коли настае свiтанок, ми пiдбираемо дощовик, я перекидаю човен, який починае розвалюватися. Менi вдаеться вирвати компас, прибитий на заднiй лавi. Нiде нi душi. Ми дивимося в напрямку згаданоi низки вогнiв, якi тут для того – ми про це дiзнаемося пiзнiше, – щоб попередити рибалок про небезпечну дiлянку. Ми пiшки рушаемо вглиб цiеi землi. Навкруги тiльки кактуси й осли. Надибуемо колодязь, усi страшенно стомленi, адже по черзi несли Клузiо, переплiвши руки на кшталт табуретки. Довкола колодязя висушенi скелети ослiв i кiз. Колодязь висох, крила млина, завдяки яким вiн колись функцiонував, крутяться в повiтрi, не пiднiмаючи води. Навкруги нi душi, лише осли й кози.

Пiдходимо до невеличкого будиночка з вiдчиненими дверима, якi запрошують зайти. Ми гукаемо: «Гей! Агов!» Нiкого. На камiнi зав’язана шнурком торбина з тканини, беру й розв’язую ii. Мотузка рветься, у торбинi повно флоринiв – голландських монет. Отже, ми на голландськiй територii: Бонайра, Кюрасао чи Аруба. Кладемо торбину, нiчого не взявши, знаходимо воду й по черзi втамовуемо з кiвшика спрагу. У будинку й довкола нього нiкогiсiнько. Покидаемо дiм, через Клузiо йдемо дуже повiльно, аж наш шлях перегороджуе «форд».

– Ви французи?

– Так, месье.

– Прошу в машину.

Ми вмощуемо Клузiо на колiнах трьох, якi сiли позаду. Я сiдаю коло водiя, Матюретт – поруч зi мною.

– Зазнали кораблетрощi?

– Так.

– Хтось потонув?

– Нi.

– Звiдки ви?

– З Тринiдаду.

– А до того?

– З Французькоi Гвiани.

– Каторжники чи засланi?

– Каторжники.

– Я доктор Нааль, власник цього клаптя землi, пiвострова, що притулився до Кюрасао. Його називають Ослиним островом. Тут живуть осли й кози, якi харчуються кактусами з довгими колючками. У народi цi колючки називають панночками Кюрасао.

– Це, напевно, не дуже лестить панночкам, якi мешкають у Кюрасао? – зауважую я.

Повний високий чолов’яга гучно смiеться. «Форд» хекае, видае астматичне «пш-пш» i зупиняеться. Указуючи на стадо ослiв, я кажу:

– Якщо машина вiдмовляеться рухатися, можемо легко змусити нас пiдвезти.

– У мене в багажнику е дещо з упряжi, але проблема в тому, щоб упiймати двiйко й запрягти. Це не так i легко.

Чолов’яга пiднiмае капот й одразу зауважуе, що через сильну тряску вiд’еднався провiд вiд свiчок. Перш нiж сiсти в авто, вiн стривожено роззирнувся довкруг. Ми знову рушаемо i, ще трохи проiхавши вибоiстими дорогами, опиняемося перед бiлим шлагбаумом, який перегороджуе шлях. За ним невеличкий бiлий будинок. Чоловiк розмовляе голландською з дуже свiтлошкiрим i чисто одягненим негром, який щомитi повторюе: «Ya, master, ya, master». Потiм звертаеться до нас:

– Я наказав цьому чоловiковi побути з вами й дати пити, якщо вiдчуваете спрагу, доки я повернуся. Прошу вийти з авто.

Ми виходимо й сiдаемо в затiнку на траву. Чмихаючи, «форд» вiддаляеться. Ледве вiн вiд’iхав метрiв на п’ятдесят, як темношкiрий каже на пап’яменто, голландською (креольською) говiркою Антильських островiв iз залученням англiйських, голландських, французьких та iспанських слiв, що його патрон – доктор Нааль – поiхав за полiцiею, бо дуже нас боiться, йому вiн також порадив остерiгатися, бо ми злодii-втiкачi. Бiдолашний мулат не знае, що робити, щоб бути нам приемним, готуе геть свiтленьку каву, але за такоi спеки вона нам якраз доречна. Чекаемо понад годину, аж нарештi з’являеться вантажiвка на кшталт полiцейського фургона з шiстьма полiцейськими, одягненими по-нiмецьки, та авто без верху з водiем у полiцейському одностроi й трьома чоловiками на задньому сидiннi, серед яких доктор Нааль.

Вони виходять, один з них, найнижчий, зi щойно поголеною, як у кюре, головою, каже:

– Я начальник вiддiлу безпеки острова Кюрасао. З огляду на своi повноваження вважаю себе зобов’язаним вас заарештувати. Чи вчинили ви якийсь злочин з моменту прибуття на острiв i який? Хто саме?

– Пане, ми каторжники, якi втекли з ув’язнення. Зараз прибули з Тринiдаду, усього кiлька годин тому наш човен розбився об вашi скелi. Я капiтан цiеi невеликоi групи й можу стверджувати, що нiхто з нас не вчинив анi найменшого злочину.

Комiсар обертаеться до доктора-товстуна Нааля й говорить до нього голландською. Обидва ведуть розмову, аж приiздить чоловiк на велосипедi. Вiн швидко й гучно щось пояснюе доктору Наалю й комiсаровi.

– Пане Нааль, чому ви сказали цьому чоловiковi, що ми злодii?

– Тому, що цей-от чоловiк iще до зустрiчi з вами попередив мене, що, сховавшись за кактусом, бачив, як ви зайшли й вийшли з його будинку. Це мiй працiвник, який опiкуеться частиною ослiв.

– То ми злодii тiльки тому, що зайшли в дiм? Це зовсiм нерозумно, пане: ми тiльки випили води, невже ви розцiнюете це як злодiйство?

– А гаманець iз флоринами?

– Я справдi вiдкривав гаманець i навiть порвав при цьому мотузку. Але едине, що я зробив, – лише глянув на грошi, щоб знати, у якiй краiнi ми опинилися. Я скрупульозно вклав грошi в торбинку, яку повернув туди, де вона й була, – на поличку камiна.

Комiсар дивиться менi в очi i, раптом обернувшись до чоловiка на велосипедi, рiзко щось йому каже. Доктор Нааль робить жест i хоче щось заперечити. Сухо, по-нiмецьки комiсар його зупиняе. Наказуе чоловiковi сiсти коло водiя авто, сiдае сам iз двома полiцейськими i iде. Нааль i ще один чоловiк, який приiхав з ним, повертаються з нами.

– Мушу вам пояснити, – каже вiн, – той чоловiк заявив, що гаманець зник. Перш нiж вас обшукати, комiсар допитав чоловiка, припускаючи, що той бреше. Якщо ви невиннi, менi страшенно прикро за цей iнцидент, у якому моеi вини немае.

Менш як за чверть години машина повертаеться, i комiсар уточнюе:

– Ви сказали правду: цей чоловiк – безсоромний брехун. Його буде покарано за те, що вiн хотiв завдати вам кривди.

Чолов’ягу тимчасом садять у фургон, куди сiдають i п’ятеро iнших, я також збираюся в нього пiднятися, як комiсар мене зупиняе й каже:

– Сiдайте в мое авто поруч iз водiем.

Ми рушаемо першими й дуже швидко втрачаемо його з поля зору. Їдемо хорошими асфальтовими дорогами й прибуваемо в мiсто з будинками в голландському стилi. Усе дуже чисто, бiльшiсть людей iздять на велосипедах. Загалом у мiстi бачимо кiлька сотень людей на двох колесах. Ми заходимо в полiцейський вiддiлок. З великого кабiнету, де кожен з одягнених у бiле офiцерiв полiцii мае окремий стiл, ми переходимо до сусiдньоi кiмнати з кондицiонером. Там прохолодно. Високий сильний блондин рокiв сорока сидить у крiслi. Вiн пiдводиться й говорить по-голландськи. Пiсля короткоi розмови комiсар каже по-французьки:

– Прошу познайомитися з першим комендантом полiцii Кюрасао. Пане коменданте, цей чоловiк – француз, вiн очолюе групу з шести осiб, яких ми заарештували.

– Гаразд, комiсаре. Ласкаво просимо в Кюрасао як людей, якi зазнали кораблетрощi. Як вас звати?

– Анрi.

– Вам довелося пережити дуже неприемний момент через випадок з гаманцем, Анрi, але цей випадок показав вас у вигiдному свiтлi: тепер немае жодного сумнiву, що ви чесний чоловiк. Я накажу надати вам добре освiтлену кiмнату з кушетками, щоб ви могли вiдпочити. Ми доповiмо про ваш випадок губернаторовi, який дасть вiдповiднi розпорядження. Ми з комiсаром свiдчитимемо на вашу користь.

Вiн подае менi руку, i ми виходимо. У дворi доктор Нааль просить у мене вибачення й обiцяе нас пiдтримати. Двома годинами пiзнiше нас усiх замикають у великiй прямокутнiй кiмнатi, де стоiть дюжина лiжок i посерединi довгий дерев’яний стiл з лавами. Через загратоване вiкно ми просимо полiцейського за тринiдадськi долари купити нам тютюн, папiр i сiрники. Грошей вiн не бере, i ми не розумiемо, що вiн нам каже.

– Цей негр-ефеб, – зауважуе Клузiо, – видаеться таким послужливим. А тютюну досi немае.

Я збираюся грюкати у дверi, якi якраз вiдчиняються. Подiбний до кулi чоловiчок у сiрому, схожому на в’язничний костюмi та з номером на грудях, щоб не помилитися, каже:

– Грошi, цигарки.

– Нi. Тютюн, папiр, сiрники.

За кiлька хвилин вiн повертаеться, приносить усе замовлене й великий паруючий глечик шоколаду чи какао. Кожен випивае по великiй чашцi, якi нам принiс в’язень.

По обiдi за мною приходять. Я повертаюся в кабiнет коменданта полiцii.

– Губернатор наказав дозволити вам вiльно ходити двором в’язницi. Скажiть товаришам, щоб не намагались утiкати, бо наслiдки будуть для всiх дуже серйозними. Вам як капiтановi дозволено на двi години виходити в мiсто зранку з десятоi до дванадцятоi, а по обiдi – з третьоi до п’ятоi. У вас е грошi?

– Так. Англiйськi та французькi.

– Пiд час прогулянки полiцейський у цивiльному супроводжуватиме вас, куди захочете, в мiстi.

– Що з нами буде?

– Гадаю, ми намагатимемося по одному посадити вас на нафтовi кораблi рiзних нацiй. Оскiльки Кюрасао е одним з найбiльших нафтопереробних осередкiв, де переробляеться венесуельська нафта, у нього щодня заходять i виходять вiд двадцяти до двадцяти п’яти танкерiв з усiх краiн. Про таке рiшення можна лише мрiяти, бо так ви без жодних проблем прибудете в потрiбнi краiни.

– Куди, наприклад? Панаму, Коста-Рику, Гватемалу, Нiкарагуа, Мексику, Канаду, Кубу, США та краiни англiйського пiдпорядкування?

– Неможливо. У Європу теж нi. Не хвилюйтеся, покладiться на нас, дайте нам можливiсть допомогти вам освоiтися в новому життi.

– Дякую, коменданте.

Я найдокладнiше переповiдаю все це своiм товаришам. Як найбiльш хитрий у командi Клузiо питае:

– Що ти про це думаеш, Метелику?

– Наразi сам не знаю, тiльки здаеться, що це просто пустослiв’я, щоб ми поводилися спокiйно й не тiкали.

– Боюся, твоя правда, – каже Клузiо.

Бретонець вiрить у цей чудовий план. Чоловiк iз праскою торжествуе, кажучи:

– Бiльше жодних човнiв, жодних пригод, це цiлком певно. Можна прибути в якусь краiну на великому танкерi й офiцiйно в’iхати в якесь поселення.

Леру подiляе його думку.

– А ти, Матюретте?

І цей дев’ятнадцятирiчний хлопчак, цей дрiбний фраер, випадково трансформований у каторжанина, це хлоп’я з тоншими, нiж у дiвчат, рисами обличчя, каже своiм лагiдним голосом:

– Ви гадаете, що цi квадратноголовi полiцейськi виготовлять для кожного з нас сумнiвнi чи фальшивi посвiдчення особи? Я в це не вiрю. Принаймнi вони можуть заплющити очi на те, що ми один за одним нелегально сядемо на борт танкера, який вiд’iжджатиме, i не бiльше. І ще: вони зроблять це, щоб позбутися нас без головного болю. Така моя думка. Я в цю байку не вiрю.

У мiсто я виходжу рiдко, хiба зранку, щоб дещо купити. Ми тут уже тиждень, жодних новин. Починаемо потроху нервуватися. Одного дня пополуднi бачимо трьох кюре, якi разом з полiцейськими по черзi обходять усi камери й кiмнати. Вони затримуються довше в сусiднiй з нами камерi, де сидить темношкiрий, якого звинувачують у крадiжцi. Припускаемо, що вони зайдуть i до нас, тож повертаемося до кiмнати й сiдаемо на своi лiжка. Вони справдi входять до нас утрьох у супроводi доктора Нааля, коменданта полiцii й офiцера в бiлому строi, напевно, морського.

– Це французи, монсеньйоре, – каже французькою комендант. – Вони вiдзначаються зразковою поведiнкою.

– Вiтаю вас, дiти моi. Сядьмо разом за цим столом, так буде зручнiше спiлкуватися.

Усi вмощуються довкола нашого столу, зокрема й тi, хто прийшов разом з кюре. У кiнцi столу прилаштовують табуретку, що стояла перед дверима на подвiр’i, таким чином епископ добре бачить усiх присутнiх.

– Майже всi французи – католики. Чи е серед вас iновiрцi чи протестанти?

Нiхто не пiднiмае руки. Я вважаю, що кюре в Консьержерi мене практично охрестив, тож маю право називатися католиком.

– Друзi моi, за походженням я француз, звати мене Ірене де Брюйн. Моi предки були протестантами-гугенотами, якi втекли в Голландiю, коли Катерина де Медичi iх переслiдувала й знищувала. Тож у менi тече французька кров, я епископ Кюрасао – мiста, у якому протестанти переважають католикiв чисельно, але католики повноправно вiрують i ходять до церкви. Яке ваше становище?

– Ми чекаемо, доки нас по черзi посадять на танкери.

– Скiлькох уже вiдправили таким чином?

– Досi нiкого.

– Гм, що ви на це скажете, коменданте? Прошу вiдповiдати французькою, ви добре володiете цiею мовою.

– Губернатор щиро прагне допомогти цим людям у такий спосiб, монсеньйоре, але, буду вiдвертим, наразi жоден капiтан корабля не захотiв погодитися перевезти бодай одного, зокрема тому, що в них немае паспортiв.

– З цього слiд починати, коменданте. Чи губернатор мiг би як виняток видати кожному з них по паспорту?

– Не знаю. Вiн нiчого менi про це не говорив.

– Пiслязавтра я вiдправлю для вас службу Божу. Чи не хотiли б ви прийти висповiдатися пiслязавтра пополуднi? Я сповiдатиму кожного окремо, сприяючи тому, щоб милосердний Господь простив вам вашi грiхи. Чи можете ви прислати iх у собор о третiй годинi?

– Так.

– Хотiлося б, щоб вони приiхали на таксi або приватному авто.

– Я привезу iх особисто, монсеньйоре, – каже доктор Нааль.

– Дякую, сину мiй. Я нiчого не обiцяю вам, дiти моi. Даю одне лише правдиве слово: з цiеi митi я намагатимуся бути якнайбiльш корисним для вас.

Побачивши, що Нааль цiлуе його перстень, а бретонець – за ним, ми торкаемося губами епископського персня й проводжаемо його власника до авто, припаркованого у дворi.

Наступного дня всi сповiдаються перед епископом. Я останнiй.

– Що ж, дитя мое, почни з найбiльшого грiха.

– Скажу одразу, отче, що я не хрещений, але кюре у в’язницi у Францii сказав менi, що всi ми – хрещенi й нехрещенi – е дiтьми милосердного Господа.

– Вiн казав правду. Гаразд. Ми вийдемо зi сповiдальнi, i ти про все менi розкажеш.

Я докладно розповiдаю йому про свое життя. Очiльник церкви слухае мене довго, терпляче, дуже уважно й не перебиваючи. Вiн тримае моi руки у своiх i часто зазирае менi в очi, iнколи, в моменти, про якi важко зiзнаватися, опускае очi, щоб допомогти менi вiдкритися. У цього шiстдесятирiчного священика такi чистi очi й обличчя, що випромiнюють щось дитяче. Його прозора й, цiлком певно, сповнена нескiнченною добротою душа проглядаеться в кожнiй рисочцi на обличчi, а погляд свiтло-сiрих очей проникае в мене, немов бальзам – на рану. Тихо, дуже м’яко, далi тримаючи мене за руки, вiн промовляе так нiжно, неначе шепоче:

– Інколи Бог посилае своiм дiтям необхiднiсть терпiти людську злобу, щоб той, кого вiн обрав жертвою, вийшов сильнiшим i шляхетнiшим, нiж доти. Бачиш, сину мiй, якби тобi не довелося перетерпiти всi страждання, ти нiколи не змiг би пiднятися так високо й настiльки iнтенсивно наблизитися до Божоi iстини. Скажу бiльше: люди, система й зубцi жахливоi машини, яка тебе перемолола, iстоти з необхiдностi поганi, якi тебе так чи iнакше мучили й завдали шкоди, зробили тобi найбiльшу з усiх можливих послугу. Вони спровокували в тобi народження людини новоi, вищоi за першу; тож, якщо сьогоднi в тебе е вiдчуття честi, доброти, милосердя й енергii, що необхiдна для подолання всiх перешкод i можливостi стати кимось вищим, ти завдячуеш цим саме iм. Думки про помсту, про вiдплату кожному залежно вiд тяжкостi завданих тобi страждань не можуть процвiтати в подiбнiй тобi iстотi. Ти маеш бути рятiвником людства, а не жити, щоб завдавати болю, навiть гадаючи, що це заслужено. Господь був милосердним i сказав тобi: «Допоможи собi, i я допоможу тобi». Вiн допомiг тобi в усьому, навiть урятувати iнших людей i привезти iх на свободу. Тiльки не думай, що вчиненi тобою грiхи дуже серйознi. Є багато людей, якi посiдають високе соцiальне становище й припустилися порiвняно з тобою значно серйознiших грiхiв. От тiльки в процесi покарання, призначеного людським правосуддям, вони не змогли пiднятися так високо, як ти.

– Дякую, отче. Ви подарували менi велике полегшення на все мое життя. Я нiколи цього не забуду.

І цiлую його руки.

– Ти вирушиш у дорогу, тобi трапляться iншi небезпеки. Я хотiв би охрестити тебе перед вiд’iздом. Що скажеш?

– Наразi залишмо все так, як е, отче. Мiй батько виховав мене, не посилаючись на релiгiю. У нього золоте серце. Коли померла мама, вiн, наче мама, зумiв знайти жести, слова й вияви уваги, щоб iще бiльше показати свою любов. Менi здаеться, що, охрестившись, я немовби зраджу його. Дайте менi час стати повнiстю вiльним з вiдновленою iдентичнiстю й нормальним способом життя, щоб я мiг йому написати й запитати, чи не буде йому боляче, якщо я вiдмовлюся вiд його фiлософii й прийму хрещення.

– Я тебе розумiю, сину мiй, i певен, що Господь з тобою. Благословляю тебе й прошу в Господа захисту для тебе.

– Ось так монсеньйор Ірене де Брюйн весь повнiстю в цiй проповiдi, – каже доктор Нааль.

– Авжеж, пане. Що думаете робити тепер?

– Проситиму губернатора дати митницi наказ надати менi перевагу пiд час продажу захоплених у контрабандистiв суден. Ви пiдете зi мною, щоб оцiнити й вибрати те, що вам пiдiйде. Решта – продукти, одяг – буде легкою справою.

З часу епископськоi проповiдi до нас стали регулярно навiдуватися люди, зокрема пiд вечiр, близько шостоi години. Вони хочуть з нами познайомитися. Сiдають на лави за столом, кожен щось та приносить i кладе на лiжку, не кажучи: «Ось я вам принiс». Годинi о другiй пополуднi приходять сестри милосердя в супроводi настоятельки, якi дуже добре володiють французькою. У iхнiх сумках завжди повно чогось смачного, приготованого власноруч. Настоятелька дуже молода, iй менше сорока. Волосся, яке сховане пiд бiлим головним убором, не видно, але в неi блакитнi очi та свiтлi брови. Черниця походить з дуже поважноi (зi слiв доктора Нааля) голландськоi родини, вона написала в Голландiю з проханням знайти iнший спосiб вiдправити нас у море. Ми приемно проводимо час разом, вона неодноразово просить розповiсти про нашу втечу. Інколи просить розказати про це безпосередньо сестрам, якi знають французьку. Якщо я забуваю або пропускаю якусь деталь, тихо закликае мене до порядку: «Не так швидко, Анрi. Ви проминули iсторiю про гоко… Чому сьогоднi ви забули про мурашок? Мурашки дуже важливi, адже саме через них бретонець у масцi захопив вас зненацька!» Я все це розповiдаю, бо то такi тихi моменти, цiлком вiдмiннi вiд усього пережитого нами, що божественне свiтло нереально осявае шлях занепаду, який поступово зникае.

Я оглянув човен, чудовий восьмиметровий човен, добре врiвноважений, з високою щоглою й величезними вiтрилами. Його справдi збудували для контрабандних поiздок. Вiн повнiстю обладнаний, але на ньому повно воскових печаток митницi. На торгах якийсь чоловiк починае з шести тисяч флоринiв. Це близько тисячi доларiв. Словом, нам його вiддають за шiсть тисяч i один флорин пiсля того, як доктор Нааль щось тому пановi шепнув.

Пiдготовка зайняла п’ять днiв. Наново пофарбований, набитий продуктами, якi старанно складенi в трюмi, човен з напiвпалубою е королiвським дарунком. Шiсть валiзок, по однiй на кожного, з новими речами, черевиками, усiм, що необхiдно, аби вдягтися, замотанi в непроникну тканину й складенi в рубцi.




В’язниця в Рiо-Ачi


Ми вiдпливаемо на свiтанку. Попрощатися з нами прийшли доктор i черницi. Ми легко вiдчалюемо вiд набережноi, нас одразу пiдхоплюе вiтер, i ми йдемо цiлком нормально. Сходить сяюче сонце, нас чекае спокiйний день, без iсторiй. Я одразу зауважую, що на човнi забагато вiтрил i вiн не досить навантажений. Вирiшую дiяти обережнiше. Ми мчимо на всiх вiтрилах. Щодо швидкостi цей човен – чистокровний рисак, однак ревнивий i легко дратуеться. Я йду чiтко на захiд. Вирiшено, що трьох чоловiкiв, якi приедналися до нас у Тринiдадi, ми нелегально висадимо на колумбiйський берег. Вони й чути не хочуть про тривалу мандрiвку, кажуть, що повнiстю менi довiряють, але не за такоi погоди. Справдi, згiдно з метеорологiчним прогнозом, який ми прочитали в газетах у в’язницi, нас чекае погана погода й навiть урагани.

Я визнаю iхне право, ми домовилися, що пристану до понурого й незаселеного пiвострова пiд назвою Гуаджiра. Ми втрьох продовжимо свiй шлях до Британського Гондурасу. Погода чудова, а зоряна нiч, що настае пiсля цього сонячного дня, iз сяючим пiвмiсяцем полегшуе здiйснення нашого плану висадки. Ми йдемо прямо до колумбiйського берега, я кидаю якiр, i ми поступово зондуемо дно, перевiряючи, чи вони можуть зiйти. Вода, на жаль, дуже глибока, нам доводиться ризикувати, наближаючись до скелястого берега, щоб пiдiйти не менш як на пiвтора метра в глибину. Ми тиснемо один одному руки, вони втрьох, тримаючи на головi валiзку, спускаються у воду й прямують до суходолу. Ми зацiкавлено й трохи зi смутком спостерiгаемо за iхнiми дiями. Вони добре поводилися з нами й гiдно трималися за будь-яких обставин. Шкода, що покидають човен. Доки вони добираються до берега, вiтер повнiстю стихае. Дiдько! Хоч би нас не помiтили в селi, яке на мапi зазначене як Рiо-Ача! Це перший порт, де е полiцейська дiльниця. Сподiваемося, що не помiтять. Менi здаеться, ми пройшли значно далi вперед вiд вказаноi точки з урахуванням невеликого маяка на мисi, який нещодавно минули.

Чекати, чекати… Трое чоловiкiв зникли з поля зору, помахавши нам на прощання бiлою хустинкою. Де ти, вiтре, в бiса?! Вiтре, щоб вiдчалити вiд колумбiйськоi землi, яка для нас нас е знаком запитання! Ми ж бо справдi не знаемо, чи вони видають в’язнiв-утiкачiв. Ми втрьох вiддаемо перевагу певностi Британського Гондурасу перед невiдомiстю Колумбii. Вiтер зриваеться лише о третiй пополуднi, i ми можемо вiдпливти. Я пiднiмаю всi вiтрила, i на нахиленому – можливо, занадто – човнi ми потихеньку пливемо впродовж двох годин, аж тут просто на нас iде сторожовий катер з багатьма людьми, якi стрiляють по нас iз рушниць, змушуючи зупинитися. Я йду якнайшвидше, не пiдкоряючись, намагаючись вийти у вiдкрите море, щоб покинути територiальнi води. Неможливо. Потужний катер наздоганяе нас за пiвтори години полювання, i пiд дулами десяти рушниць нам доводиться здатися.

Солдати чи полiцейськi, якi нас заарештували, дуже своерiднi на вигляд: бруднi, колись бiлi штани, протертi вовнянi светри, яких нiколи не прали, усi босоногi, окрiм «коменданта», який краще вдягнений i охайнiший. І якщо вони одягненi погано, натомiсть до зубiв озброенi: схожий на пояс, набитий кулями патронташ, добре доглянутi вiйськовi рушницi, а на додачу пiхви з великими кинджалами, рукоятки яких якраз пiд рукою кожного. Той, кого вони називають «комендантом», схожий на метиса-вбивцю. Оскiльки вони розмовляють тiльки iспанською, ми не розумiемо, що вони кажуть, але нi iхнiй погляд, нi iхнi жести, нi тон iхнього голосу симпатii не викликають – усе видаеться ворожим.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anri-sharer/metelik/?lfrom=936834961) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мiсце, яке вiдiграе значну багатофункцiональну роль на каторзi. (Тут i далi прим. пер.)




2


Бунья (bougnat, вiд charbonnier (вугiльник) i auvergnat (овернець) – назва вихiдцiв з Овернi, якi у ХVІІІ ст. були власниками так званих брасерi (щось середне мiж кав’ярнею й пивбаром), де разом з напоями продавали вугiлля та дрова.




3


Анатоль Дейблер (1863–1939) – французький кат, який за 54 роки брав участь у стратi 395 осiб, з них у 299 випадках був головним катом, пост якого обiймав сорок рокiв.




4


Малий нiж хiрурга; скальпель.




5


Заросла, необроблена земля.




6


Гвiанський ром.




7


Звiдки ви йдете? (англ.)




8


З Французькоi Гвiани (англ.).




9


Хороший капiтан, довга подорож на маленькому човнику! (англ.)




10


«Рибний ринок» (англ.).




11


Два пива, будь ласка (англ.).




12


Пiвдолара, сер (англ.).




13


Чи французькi грошi влаштують? (англ.)




14


Так, я вам розмiняю (англ.).