Вірш «Не жалію, не зову, не плачу…»
Сергій Єсенін

Вірш «Не жалію, не зову, не плачу» Сергій Єсенін написав у 1921 році, коли йому було 26 років. Це ще той період молодості людини, коли вона частіше розмірковує про щось прекрасне – кохання, красу, природу. І для Єсеніна ці теми також були близькими, тому їм присвячено значно частину його творчості. А от філософські роздуми про життя і смерть йому здавались непотрібними, принаймні у власних творах, бо цього й так повно у інших авторів. Та одного разу його настрій був саме таким – лірично-філософським, і під його впливом з’явився цей вірш.

У свої 26 років Єсенін почувався так, ніби він не молодий чоловік, а зріла людина з великим життєвим досвідом, якій дійсно є що сказати про життя та смерть. І це відчуття не було ілюзорним, оскільки поет дійсно багато чого встиг пережити і відчути. І хоч він не був учасником війни, яка відбувалась на початку століття, але бачив її наслідки – людей, що були на межі смерті. Саме тоді він зрозумів, що життя колись закінчується, і цей момент може прийти будь-коли.

Окрім того, до моменту написання цього твору поет встиг видати декілька збірок своїх віршів, а також зустрів жінку, яка потім стала його дружиною. Сукупність цих подій створювала у Єсеніна внутрішнє відчуття дорослості, зрілості. Тому і говорить у цьому поетичному творі він про ті речі, над якими зазвичай починають замислюватись люди у зрілому віці.

У першій частині вірша ліричний герой пригадує свою молодість, а у другій – розмірковує над серйозними філософськими темами. Розповідаючи про юні роки, герой робить висновок, що вони вже промайнули, тому все, що йому залишається робити, це тільки згадувати. Тепер він вже не той юнак, який був здатен на шалені вчинки, і від цього трохи сумно, бо закінчився період повної свободи і безупинної радості, яка могла виникати буквально з нічого.

У творі поет використав метафори, епітети та порівняння, щоб передати думки і почуття свого ліричного героя.