Казка «Ґруффалятко (ДОЧУРКА ГРУФФАЛО)»
Джулія Дональдсон

Казка «Ґруффалятко (ДОЧУРКА ГРУФФАЛО)» Джулії Дональдсон

— До чорного лісу не йди, Ґруффалятко, —
Сказав якось донечці Ґруффало-татко.
— А що там? Чому?
— Там жахлива почвара,
Велика Страшна Кровожерна Мишара.
Вона тебе зловить, вона тебе з’їсть.
Колись я вже був там, непроханий гість…
— Яка ж вона, татку? Подібна на кого?
Рогата, хвостата, зубата, стонога?
— Та вже й не згадаю, — сказав тато Ґруффало,
І голову чудисько скрушно почухало. —

Лиш знаю, що дужа Мишара ота
Лускатого й довгого має хвоста.
Очиська горять, наче жар у вогні,
А вуса — мов дріт той, сталеві, міцні…
Узимку, коли старе чудисько спало,
Мале Ґруффалятко занудьгувало.
Хоробрим відчуло себе і завзятим —
Навшпиньки крадеться з печерної хати…
І хоч білим снігом усе замело,
До лісу мале Ґруффалятко пішло.

Ага! Ого! Тут видно сліди!
Чиї вони? Звідки ведуть і куди?
А он між колодами довга хвостяра!
Там, може, сховалась Велика Мишара?

Та ні – в неї око, мов жар, не палає,
І вусів істота ця зовсім не має.
– Мишара?
– Ні, – каже змія, – біля озера
Мишара їсть ласо груффальське морозиво.
І хоч білим снігом усе замело,
Ще далі мале Груффалятко пішло.

Ага! Ого! Знову видно сліди!
Чиї вони? Звідки ведуть і куди?
Два ока палають на дереві жаром!
Там, може, сховалась Страшнюща Мишара?

Та ні ж бо – короткого має хвоста,
І зовсім безвуса істота ота.
– Мишара?
– Ні, – каже сипуха, – та ж он
Мишара їсть ласо груффальський бульйон.

І хоч білим снігом усе замело,
Ще далі мале Груффалятко пішло.

Ага! Ого! Знову видно сліди!
Чиї вони? Звідки ведуть і куди?
І вуса нарешті! Ще й довгий носяра!
Живе тут, мабуть, Кровожерна Мишара!
А ні – в неї очі вогнем не горять,
І хвіст не лускатий, і вуса тремтять.
– Мишара?
– Ой, ні, – хвіст у Лиски поник.
– Мишара їсть ласо груффальський шашлик

Зажурено сіло на пень Груффалятко.
– Мене обдурили з самого початку!
Не вірю я в жодну Велику Мишару…..

Гей, що то за мишка вилазить зі шпари?
Маленька і зовсім вона не страшна,
Це ж буде вечеря для мене смачна.

– Чекай, – каже мишка, – куди поспішати,
Мишару я хочу тобі показати.
Дозволь лиш на дерево вилізти вище,
Покличу тоді я це люте страшище.
Розтисло мале Груффалятко кулак.

– То, кажеш, існує Мишара, он як?
Застрибнула мишка на гілку ліщини.
– Побачиш, чекай, не мине і хвилини.
З – за обрію випливло місячне коло.
Страшні чорні тіні з’явились довкола.
Що то за почвара страшна й величезна?
Хвостяра у неї стирчить довжелезна,
Вусата, вухата, зубата, стосила,
Горіх на плечі велетинський, як брила!

– Мишара! – мале Груффалятко у крик.
А мишка з горішком із гілочки – скік!
Ага! Ого! Тут видно сліди.
Чиї вони? Звідки ведуть і куди?
Ведуть до печери, де Груффало спить,
Куди його доня вернеться за мить.
Лягла біля татка і вже не нудьгує
А татко хропе і нічого не чує.