«Вік червоних мурах»
Таня П’янкова

Сім’я молоденької Явдохи помирає від голоду, як і багато інших родин у Мачухах. Дружина радянського комісара Соломія то практикує лікувальне голодування, то несамовито «заїдає» втрату дитини і байдужість власного чоловіка. Представник сільської влади Свирид узагалі заплутався в почуттях і не знає, що зараз керує ним — закохане серце чи партія. Здається, усі ці люди такі різні, що між ними — нездоланна прірва. Та вони ще не знають, що насправді йдуть одне одному назустріч. Йдуть, аби нарешті обійнятися і збудувати крихкий міст понад ненаситним мурашником своїх мучителів.

Роман отримав третю премію «Коронації слова» 2021 року. LB.ua публікує фрагмент книжки.
________________________

Тоді-то десь і пропала Мелашка.

Вискочила з хати, доки я на бабиному горищі марно дрантя перебирала, аби хоч чогось їстівного знайти, а Мирось, змучений, куняв, – та й щезла безвісти. До пізньої ночі ми її обшукалися – все дарма. Мама очі виплакала, я все Миросеві вичитую, що недогледів. Сидить Мирось, мовчки сидить – навіть не огризнеться, а далі так нас із мамою як оком своїм вузьким зміряє:

– Вона ж той… все одно чужа… Їсти на всіх не хватає… – Мовить, а сам лице до запічка одвертає, видно, що мучать його ті слова…

Не знаю, аж тоді, чи, може, іще раніше ми стаємо такі чорні, такі мізерні, гидкі… Голод вилущує нас із людської подоби, наче соняшникове зерня зі шкаралупи, а далі кладе на зуба: «Ось, нутро, ваше, – говорить, – ваша людська серцевина. А зараз клацнуть зуби – і не стане. Шкаралупа лише зостанеться…»

І нам страшно.

Спершу страшно.

А потім мізерніємо, маліємо, перестаєм одчувати ту серцевину… Мелашку до чужих записуємо, шукати зупиняємось, затискаємо у собі плачі, тамуємо голосіння. Ніби й не було її з нами два місяці, ніби не її голос ворушив наші стіни од одвірків і до запічка, ніби не з нею ділили останнє, що мали і од чого повільно умираємо…

Од ранку до ночі Мачухи трусить буксир. З усіх боків нас, мов кури, обцокотaли. Викачують вже не хліб, не бурячину, не прогнилу картоплю – викачують життя. Нас викачують із життя. Життя котиться кудись туди, де немає ні горя, ні печалі… Сава Туз із червоними комісарами злигався, Тузиха бабську бригаду водить – самі жінки, комуністки харківські. Вони іще лютіші, іще більше хату перевертають.