Сумні елегії
Овідій
Публій Овідій Назон
Скорботні елегії
Переклад Андрія Содомори
КНИГА ПЕРША
1
Підеш у Рим, мій згорточку скромний... Ні, я не заздрю...
Хто ж тебе виплекав, той — горе! — залишиться тут.
Підеш неприбраний — так воно личить дитині вигнанця:
До невеселих часів одяг належний бери.
Ні багрецем, ні вакцинії соком пишатись не треба, —
Не для скорботи й журби барву придумано цю, —
Кедром хай сторінки не пишаються, мінієм — титул,
Білі — над темним чолом хай не ясніють ріжки.
Всі ті прикраси — для інших книжок, щасливішої долі,
Ти ж про мою пам'ятай — долю, ворожу мені.
Хай не вигладжує пильно країв твоїх пористий камінь,
Хай буде видно, що ти не чепуривсь, не голивсь.
Плям не соромся: побачивши їх, усяк зрозуміє,
Що не одну лиш сльозу я над тобою зронив.
Годі! Рушай! Від мене вітай місця наймиліші —
їх може нині сягнуть лиш мого вірша стопа.
Може, ще хтось пам'ятає про мене там серед люду,
Може, й спитає тебе, як тут ведеться мені, —
Скажеш йому, що живий, але не кажи, що здоровий:
Таж навіть те, що живу, є подарунком богів.
Схоче хтось більше дізнатися — краще тобі промовчати,
В бесіді зайвим слівцем не прохопися, бува,
Бо, зацікавившись, книги мої розгорне читальник,
Поговір піде — і знов будуть судити мене.
Хтось тебе словом прикрим дійме — захищатись не варто:
Захистом, що не кажи, тільки нашкодиш мені.
Може, стрінеш когось, хто зітхне за Назоном-вигнанцем,
Хай зі сльозою в очах він ті рядки пробіжить
І побажає, та подумки (заздрісник може підслухать),
Щоб і свій гнів пом'якшив Цезар, і кару мою.
Хто б не стрівся тобі, хай горя він не зазнає,
Бо за нещасних стоїть, ласки благає в богів.
От якби виблагав він!.. Якби Цезар, гнів подолавши,
Вмерти дозволив мені на батьківщині моїй!..
Хоч би й усе ти зробив, як кажу, не уникнеш докорів:
Що то за вірші, мовляв, — з давніми не порівнять!
Так, але чесний .суддя на обставини зважити мусить,
А коли зважить на них, виправдать зможе тебе.
Тільки погідна душа бездоганну висновує пісню,
Днину ж мою погасив долі раптовий удар.
Пісня жадає від того, 'хто пише, дозвілля і тиші —
Хвилі, морози, вітри люто шмагають мене.
Пісні не може сусідувать страх, а я, нещасливець,
Чую на шиї своїй доторк холодний меча.
Хай навіть те, що пишу, подивляє суддя і прихильно
Гляне на вірші мої, хоч недоладні вони.
Залишити відповідь