«Пожирач гріхів»
Олександр Михед, Андрій Дяків

Наприкінці ХІХ століття валлійський підприємець Джон Г’юз вирушає на схід України — туди, де згодом постане місто, що стане символом індустріальної пристрасті, людських амбіцій і великої історії, яка перемелює долі. Наприкінці ХХ століття інша лінія веде читача в уже знайомий, але зовсім інший світ — світ, у якому люди знову й знову мусять вирішувати, ким вони є і на чиєму боці стоять, коли приходить темрява.

У центрі — безсмертний бог-коваль Гофаннон, істота з міфу, що чує “голоси металу й вогню” та живиться людськими гріхами, страхами, компромісами й виправданнями на кшталт “я просто виконував наказ” або “це просто бізнес”. Його присутність робить історію не просто хронікою подій, а притчею про те, як гріх стає звичкою, а звичка — системою.

Це мальопис, який болить і притягує одночасно: тут є і магнетизм індустріального міфу, і жорстка правда про те, як народжується насильство — не раптово, а поступово, з дрібних поступок, страху, байдужості, жаги “вписатися” або “вижити”.

Чим він чіпляє

• Дві часові лінії, що відлунюють одна одній і змикаються на рівні символів та рішень.
• Міфологія, вплетена в реальність, де надприродне не прикрашає, а оголює сенси.
• Сильна атмосфера: вогонь, вугілля, море, ковадло — як мова долі, що говорить з людьми.
• Візуальна міць: рисунок і колір працюють як окремий наратор — від тихої тривоги до вибухів люті.

Якщо вам хочеться історії, яка не “розважає”, а зачіпає нерв, змушує повертатися до сторінок подумки й довго не відпускає — «Пожирач гріхів» саме такий. І так: це з тих книжок, які купують не “на раз”, а в колекцію — щоб мати під рукою, коли потрібні чесні слова про складні речі.