Книга «Сніг, скло, яблука» українською мовою

Казка «Сніг, скло, яблука»
Ніл Ґейман

Казка «Сніг, скло, яблука» Ніла Ґеймана

Ніл Ґейман

«Сніг, скло, яблука»

Я не знаю, що вона таке. Ніхто з нас не знає. Вона вбила свою матір під час пологів, але це недостатнє пояснення.

Мене називають мудрою, але я далеко не мудра, хоч і провиділа уривки цього, вловлювала застиглі картини, що причаїлися в стоячій воді або в холодному склі. Якби я була мудра, то не спробувала б змінити побачене. Якби я була мудра, то убила б себе ще до того, як зустріла її, ще до того, як на мені затримався його погляд.

Мудра жінка, чаклунка — так мене називали, і все моє життя я бачила його обличчя у снах і відображеннях: шістнадцять років мрій про нього до того дня, коли одного ранку він притримав свого коня біля моста і запитав, як мене звуть. Він підняв мене на високе сідло, і ми поїхали до мого маленького будиночка, моє обличчя заривалося у м’якому золоті його волосся. Він забрав найкраще, що в мене є: адже це право короля.

Його борода відливала червоною бронзою у світлі ранкового сонця, я пізнала його — не як короля, адже тоді я нічого не знала про королів, ні, я пізнала його як мого коханого. Він узяв у мене все, що хотів, адже таке право королів, але наступного дня повернувся до мене, і наступної ночі теж: його борода була такою ж рудою, волосся таким же золотим, очі — кольору літнього неба, шкіра відтінку стиглої пшениці.

Його донька була ще дитиною: не більше п’яти років, коли я прийшла до палацу. Портрет її покійної матері висів у кімнаті вежі принцеси — високої жінки з волоссям кольору темного дерева і горіхово-карими очима. Вона була іншою, не такою, як її бліда дочка.

Дівчинка відмовлялася їсти разом з нами.

Не знаю, де і чим вона харчувалася. У мене були свої покої, а у мого чоловіка, короля — свої. Коли він хотів мене, то посилав за мною, і я йшла до нього та вдовольняла його, і розділяла своє задоволення з ним.

Якось уночі через кілька місяців після мого приїзду до мене прийшла вона. Їй було шість. Я вишивала при світлі свічки, жмурячись від диму і поривчастого мерехтіння полум’я. А коли звела очі, то побачила її.

— Принцесо?

Вона мовчала. Очі в неї були чорні, як дві вуглинки, волосся — ще чорніше, а губи — червоніші за кров. Вона подивилася на мене і посміхнулася. Навіть тоді, у світлі лампи, її зуби здалися мені гострими.

— Що ти робиш у цій частині палацу?

— Я їсти хочу, — сказала вона, як сказала б будь-яка дитина.

Була зима, коли свіжа їжа — все одно, що мрії про тепло та сонячне світло, але з балки в моїх покоях звисала зв’язка яблук, висушених та без серцевинки. Знявши одне, я простягла їй.

— Ось, візьми.

Осінь — пора засушування та заготівель, час збирання яблук та витоплювання гусячого жиру. Зима — пора голоду, снігу й смерті; а ще це час святкування зимового сонцестояння, коли ми натираємо гусячим жиром ціле порося і начиняємо його осінніми яблуками, потім запікаємо або настромляємо на рожен та смажимо на багатті, готуючись до застілля під тріскотіння вогню.

Взявши в мене сушене яблуко, вона почала кусати його гострими жовтими зубами.

— Смачно?

Вона кивнула головою. Я завжди боялася маленької принцеси, але тієї миті серце в мене розтануло, і кінчиками пальців я ласкаво торкнулася її щоки. Вона подивилася на мене й усміхнулася — вона так рідко це робила, — а потім встромила зуби в основу мого великого пальця, в горбок Венери, так, що виступила кров. Від болю та здивування я закричала, але вона кинула на мене погляд, і крик завмер у мене в горлі.

А маленька принцеса припала губами до моєї руки й стала лизати, смоктати й пити. Напившись, вона пішла з моїх покоїв. У мене на очах ранка почала затягуватися, рубцюватись, зцілюватись. Наступного дня від неї зостався тільки старий шрам, ніби я порізалася кишеньковим ножем у дитинстві.

Мене скував її лід, вона заволоділа мною, підкорила собі. Це налякало мене більше, ніж те, що вона скуштувала моєї крові. Після тієї ночі я з настанням сутінків почала замикати свої двері, загородивши їх дубовою жердиною і наказала ковалю викувати залізні ґрати, які він поставив мені на вікна.

Мій чоловік, моє кохання, мій король посилав за мною все рідше і рідше, а коли я приходила до нього, він був наче одурманений, байдужий, збитий з пантелику. Він більше не міг задовольнити жінку так, як личить чоловікові, і не дозволяв мені задовольнити його ротом: того разу, коли я спробувала, він різко здригнувся, зляканий, і заплакав. Я відняла губи й міцно його обіймала, аж доки ридання не стихли, і він не заснув, як дитя.

Поки він спав, я провела пальцями по його шкірі, — вся вона була ребристою від багатьох старих шрамів. Але з перших днів наших любощів я пам’ятала лише один — у боці, куди в юності його поранив вепр.

Незабаром від нього залишилася лише тінь людини, яку я колись зустріла і покохала біля мосту. Його кістки синім та білим проступили з-під шкіри. Я була з ним до кінця: руки у нього були холодні, як камінь, очі стали молочно-блакитними, його волосся і борода зблякли, втратили колишній блиск. Він помер, не висповідавшись; все його тіло з ніг до голови було в горбинках і вибоїнах від старих крихітних шрамів.

Він майже нічого не важив. Земля промерзла, і ми не змогли вирити йому могилу, а тому склали курган із каміння та валунів над тілом — у данину пам’яті, адже від нього залишилося так мало, що не було навіть що захищати від голодних диких звірів та птахів.

А я стала королевою.

Я була дурна і молода — вісімнадцять весен прийшли й пішли з того часу, як я вперше побачила світ дня, — і не зробила того, що зробила б зараз.

Сьогодні, направду, я б наказала не тільки вирізати їй серце. А ще веліла б відрубати їй голову, руки та ноги. Сказала б розчленувати її, а потім дивилася б на міській площі, як кат добіла роздмухує хутром вогонь, безпристрасно спостерігала б, як він кидає в багаття шматки розрубаного тіла. Навколо площі я поставила б лучників, які підстрелили б будь-якого птаха, будь-якого звіра, який посмів би наблизитися до полум’я, чи то ворон чи собака, яструб чи щур. І не заплющила б очей, поки принцеса не перетворилася б на попіл, і м’який вітерець не розвіяв би її, як сніг.

Але я цього не зробила, а за помилки треба платити.

Деякі казали, що мене обдурили, що це було не її серце, а серце звіра — оленя, може, чи кабана. Ті, хто так говорив, помилялися. Інші твердять (але це її брехня, а не моя), що мені принесли серце, і я його з’їла. Брехня і напівправда сиплються як сніг, покриваючи те, що я пам’ятаю, те, що я бачила. Чужий і невпізнаний після снігопаду край — ось на що вона перетворила моє життя.

Шрами були на моєму коханні, на стегнах її батька, його чоловічій гордості, коли він помер.

Я з ними не пішла. Вони забрали її вдень, поки вона спала і була найслабша. Вони понесли її в лісову гущавину, розпустили на ній сорочку і вирізали серце, а мертве тіло залишили в лощинці, щоб його поглинув ліс.

Ліс — темне місце, межа багатьох королівств, не знайшлося б жодного дурня, хто б стверджував, що має над ним владу. Прихисток розбійників. У лісі мешкають грабіжники, а ще вовки. Можна з десяток днів скакати лісом і не зустріти жодної живої душі, але весь час за тобою спостерігатимуть чиїсь очі.

Мені принесли її серце. Я знала, що воно її — ні вирізане серце свиноматки, ні серце голубки не продовжувало б пульсувати й битися, як це робило її.

Я віднесла його до своїх покоїв. Я його не з’їла: а підвісила на балці над моїм ліжком, прив’язала на нитці, на яку нанизала голівки часнику та ягоди горобини, помаранчево-червоні, як грудка снігура.

За вікном падав сніг, приховуючи сліди моїх мисливців, вкриваючи її крихітне тільце у лісі.

Я веліла ковалю зняти ґрати з моїх вікон, і, коли хилився до заходу сонця короткий зимовий день, довго сиділа біля вікна, дивлячись на ліс, поки не наступала темрява.

У лісі, як я вже казала, жили люди. Іноді вони виходили з хащ на Весняний ярмарок — жадібні, дикі та небезпечні люди. Одні були виродками та каліками, жалюгідними карликами й горбанями, в інших були величезні зуби та порожні очі ідіотів, у третіх — пальці з перетинками, як у жаби, чи руки, як клешні, як у раків. Щороку вони виповзали з лісу на Весняний ярмарок, який влаштовували, коли сходив сніг.

В юності я працювала на ярмарку, і лісовий народ уже тоді мене лякав. Я віщувала людям долю, виглядала її в стоячій воді, а потім, коли стала старшою, у колі полірованого скла, зворотний бік якого був посрібленим — його мені подарував один купець, чийого загубленого коня я побачила в калюжі розлитого чорнила.

І торговці на ярмарку теж боялися лісових людей: цвяхами прибивали свої товари до голих дощок прилавків — величезними залізними цвяхами прибивали до дерева пряники та шкіряні ремені. Якщо їх не прибити, казали вони, лісові люди схоплять їх і втечуть, жуючи на бігу вкрадені пряники, розмахуючи над головою краденими ременями.

Але в лісового люду були гроші: монетка тут, монетка там, іноді забруднені зеленим нальотом від часу або землею, і обличчя на монетах були не знайомі навіть найстарішим серед нас. Ще в них були речі на обмін, і тому ярмарок процвітав, служачи на благо виродкам і карликам, розбійникам (якщо ті були обачні), які полювали на рідкісних мандрівників із країн, що пролягали ген за лісом, на циган чи на оленів. (В очах закону то було крадіжкою: олені ж бо належали королеві.)

Повільно протікали роки, і мій народ стверджував, що я правлю ним мудро. Серце так само висіло в мене над ліжком і слабо пульсувало ночами. Якщо хтось і сумував за дитиною, свідчень того я не бачила: тоді вона ще наводила страх і люди вважали себе щасливими, що позбулися її.

Один Весняний ярмарок слідував за іншим: всього п’ять, і кожен наступний був сумніший, жалюгідніший, бідніший за попередній. Дедалі менше лісових людей приходили купувати наші товари. А ті, хто приходив, здавались пригніченими та неспокійними. Торговці перестали прибивати до прилавків свій товар. На п’ятий рік з лісу вийшла лише жменя людей — дюжина волохатих карликів, що збилися від страху в купку. І нікого більше.

Коли торги закінчилися, до мене прийшли розпорядник ярмарку та його паж. Першого я трохи знала до того, як стала королевою.

— Я прийшов до тебе не як до моєї королеви, — сказав він. Я мовчала. І слухала. — Я прийшов до тебе, бо ти мудра, — вів далі він. — Дитиною, лиш подивившись у калюжу чорнила, ти знайшла загублене лоша; дівчиною, лиш поглянувши у своє дзеркало, ти знайшла загублене немовля, яке пішло геть від своєї матері. Тобі відомо таємниці, і ти здатна віднайти приховане. Що пожирає лісовий народ, моя королево? — спитав він. — Наступного року Весняного ярмарку зовсім не буде. Мандрівники з інших королівств стали рідкісними гостями, лісові люди майже зникли. Ще один такий рік, і ми всі помремо з голоду.

Я наказала служниці принести мені дзеркало. Це була нехитра штучка, посріблений ззаду скляний диск, який я зберігала загорнутим у шкуру оленя в скрині в покоях.

Мені його принесли, і я в нього зазирнула.

Їй було дванадцять — уже не маленька дитина. Шкіра в неї була ще бліда, очі й волосся — вугільно-чорні, губи — криваво-червоні. На ній був одяг, в якому вона востаннє покинула палац, — сорочка та спідниця, але тепер вони були їй зовсім малі й багаторазово заштопані. Поверх них вона носила шкіряний плащ, а замість черевиків на крихітних ніжках — два шкіряні мішки, підв’язані шнурками. Вона стояла у лісі за деревом.

Перед мною розгорталась картина, як вона почала крастись і перебігати від дерева до дерева, ніби звір: кажан чи то пак вовк. Вона стежила за кимось.

То був чернець. Одягнений він був у рогожу, його ноги були босі, а ступні вкриті шрамами, волосся на обличчі та тонзурі давно вже відросло. (Прим. Виголене місце на маківці голови у духовних осіб)

Вона стежила за ним з-за дерев. Нарешті він зупинився на ночівлю і почав розводити багаття: склав гілки, а що розпалити його розламав гніздо вільшанки. У мішечку на поясі у нього був кремінь, і він вдарив ним по кресалу, доки іскра не перекинулася на сухі прутики й не затанцювало полум’я. У гнізді, яке він знайшов, було два яйця, котрі він з’їв сирими. Убога, певно, вечеря, для такого дужого чоловіка.

І поки він грівся біля багаття, вона вийшла з укриття. Притулившись до землі по той бік полум’я, вона дивилася на нього впритул. Він усміхнувся, ніби давно не бачив іншої живої душі, і поманив її до себе.

Вставши, вона обійшла багаття, але вичікувально зупинилася на відстані витягнутої руки. Він порився в складках ряси й знайшов монету — маленьке мідне пенні, яке кинув їй. Впіймавши її, вона кивнула і підійшла до нього ближче. Він потяг за мотузку, що служила йому поясом, і ряса розійшлася. Тіло в нього було волохатим, як у звіра. Вона штовхнула його на мох. Одна рука, мов павук, поповзла по волоссю, доки не стиснулася на його прутні, інша виводила кола навколо лівого соска. Заплющивши очі, він запустив величезну лапу їй під спідницю. Вона ж припала губами до соска, який дражнила, — її шкіра здавалася такою білою на тлі його волохатого, бурого тіла.

Вона глибоко встромила зуби йому в грудь. Його очі розплющились, потім закрилися знову, а вона почала пити. Вона осідлала його, але харчуватися не припинила. І поки вона годувалася, між її ніг почала сочитися і стікати прозора чорнувата рідина.

— Ти знаєш, що не пускає мандрівників до нашого міста? Що сталося з лісовим народом? — Запитав розпорядник ярмарку.

А я прикрила дзеркало оленячою шкірою і сказала йому, що сама подбаю про те, щоб ліс знову став для всіх безпечним.

Вона наводила на мене страх, але що мені залишалося? Я була королевою.

Нерозумна жінка пішла б у ліс і спробувала зловити тварюку, але я вже була нерозумна раз і не хотіла повторювати свою помилку. Я сиділа над старими книжками. Я говорила з циганками (цигани приходили в наші землі, долаючи гори на півдні, аби не перетинати ліс на півночі й заході).

Я підготувалася і зібрала те, що було потрібно, і коли випав перший сніг, була готова.

Гола, я піднялася на самоті на найвищу вежу палацу, на майданчик, відкритий небу. Моє тіло холодили вітри, мурашки поповзли по моїх руках, грудях та стегнах. Я принесла з собою срібний таз і кошик, у який заздалегідь склала срібний ніж, срібну шпильку, щипці, сірий плащ і три зелені яблука.

Опустивши принесене на кам’яну підлогу, я стала гола, смиренна перед нічним небом та вітром. Якби хтось побачив мене там, я веліла б виколоти йому очі. Але підглядати за мною не було кому. По небу мчали хмари, то приховуючи, то знову виявляючи місячний місяць.

Взявши срібний ніж, я порізала собі ліву руку — раз, другий, третій. Три рази. У таз закапала кров, червона рідина, але у світлі місяця наче чорна.

До неї я додала порошок із пляшечки, що висіла у мене на грудях. Це був бурий пил, приготований з висушених трав, шкіри особливої жаби та багато чого іншого. Вона загуснула кров, але не дала їй звернутися.

Одне за одним я взяла три яблука і срібною шпилькою проколола на них шкірку. Потім опустила яблука в срібний таз і залишила їх там, а перші цьогорічні крихітні сніжинки повільно лягали на моє тіло, на яблука та кров.

Коли світанок забарвив небо, я закуталася в сірий плащ, одне за одним срібними щипцями дістала зі срібного таза червоні яблука, намагаючись їх не торкатися, і поклала в кошик. На дні срібного таза не залишилося ні моєї крові, ні бурого пилу, тільки зеленувато-чорний осад, кольором схожий на мідянку. (Прим. Вид змії)

Таз я закопала у землю. Потім навела на яблука чари (як колись, багато років тому, біля мосту наклала чари краси на себе саму), щоб вони стали найчудовішими яблуками на всьому білому світі, і червоні сполохи на їхній шкірці набули теплого кольору свіжої крові.

Насунувши на обличчя капюшон, я взяла з собою кольорові стрічки та прикраси для волосся, якими прикрила яблука в очеретяному кошику, і одна пішла до лісу, доки не прийшла до її оселі: високої скелі з пісковику, поцяткованого глибокими норами, які вели в темні надра.

Навколо скелі росли дерева і височіли валуни, і я непомітно перебігала від дерева до дерева, від валуна до валуна, не потривоживши ні гілочки, ні листа, що впав. Нарешті я знайшла собі укриття і почала чекати й спостерігати. Через кілька годин з однієї нори вибрався виводок карликів — потворних і кривих волохатих чоловічків, колишніх мешканців цієї землі. Тепер їх рідко зустрінеш.

Вони зникли в лісі й мене не помітили, хоча один зупинився зробити свої справи на валун, за яким я ховалася.

Я чекала. Ніхто більше не з’явився.

Підійшовши до нори, я покликала хрипким старечим голосом. Шрам на моїй руці запульсував, коли вона вийшла до мене з темряви, одна і гола. Їй, моїй падчерці, було тринадцять років, і ніщо не псувало білизни її шкіри, крім багряного шраму під лівою груддю, де давним-давно у неї вирізали серце. Внутрішня сторона її стегон була забруднена вологим чорним брудом.

Вона вдивлялася в мене, сховану під плащем. І погляд у неї був голодний.

— Стрічки, гарна дівчино, — прокаркала я. — Красиві стрічки для вашого волосся…

Усміхнувшись, вона поманила мене до себе. Ривок — це шрам на моїй руці потягнув мене до неї. Я зробила те, що планувала, але набагато швидше, ніж хотіла: я впустила кошик і заволала, як боягузлива стара торговка, якою прикидалася, і побігла геть.

Мій сірий плащ злився з кольорами лісу, і ноги несли мене швидко; вона не наздогнала мене.

Я повернулася до палацу.

Що було далі, я не бачила. Але давайте уявімо собі, як розчарована і голодна дівчина повертається у свою нору і знаходить на землі кинутий кошик.

Що вона зробила?

Мені хочеться думати, що спочатку вона погралася зі стрічками, вплела їх у волосся кольору воронова крила, обернула навколо блідої шийки або тоненької талії.

А потім з цікавості відсунула ганчірку, щоб подивитися, що ще є в кошику, і побачила багряно-червоні яблука.

Звісно, вони пахли свіжими яблуками, але ще пахли кров’ю. А вона була голодна. Уявляю собі, як вона бере яблуко, притискає його до щоки, відчуваючи шкірою його холодну гладкість.

Вона відкрила рота і глибоко встромила в нього зуби.

На той час, коли я досягла моїх покоїв, серце, підвішене на нитці на балці — поряд з яблуками, копченими стегенцями та в’яленими сосисками, — перестало битися. Воно просто тихенько висіло, нерухоме і неживе, і я знову відчула себе в безпеці.

Тієї зими сніги були високими й глибокими, та повільно танули. До настання весни ми всі були голодні.

Того року Весняний ярмарок дещо ожив. Лісовий люд був нечисленний, але прийшов, а ще прибули мандрівники із земель за лісом. Я бачила, як волохаті чоловічки з печери в скелі торгувалися за шматки скла, уламки кристалів і кварцу. За скло вони платили срібними монетами — здобиччю, принесеною з нічного полювання моєю падчеркою, у цьому в мене не було сумнівів. Коли пройшла чутка, що саме вони купують, городяни побігли по домівках і повернулися зі своїми амулетами з кристалів, а кілька людей принесли навіть шибки.

Я було подумала, чи не наказати вбити волохатих чоловічків, але не зробила цього. Поки з балки в моєму покої серце звисало нерухоме й холодне, мені ніщо не загрожувало й лісовому люду теж, а отже — і мешканцям міста.

Настало моє двадцять п’яте літо, моя падчерка з’їла отруєні плоди дві зими тому, коли до мого палацу прийшов принц. Він був високим, дуже високим, з холодними зеленими очима та смаглявою шкірою тих, хто живе за горами. Він приїхав зі свитою, досить великою, щоб його захистити, проте достатньо маленькою, щоб інший правитель — я, наприклад, — не вважав їх за можливу загрозу.

Я була прагматичною: я подумала про союз між нашими землями, подумала про королівство, що тягнеться від лісу до самого моря на півдні, подумала про мого золотоволосого коханого, який уже вісім років спочивав у землі, і вночі пішла у покої принца. Я не була невинною дівчиною, хоча мій покійний чоловік, який колись був моїм королем, воістину був першим моїм коханим, хоч би що потім говорили.

Спочатку принц виглядав схвильованим. Він попросив мене зняти сорочку і стати перед відчиненим вікном подалі від вогнища, поки шкіра в мене не стала холодною як камінь. Потім він сказав мені лягти горілиць, скласти на грудях руки й широко розплющити очі — але дивитися тільки в стелю. Він наказав мені не рухатися і майже не дихати. Він благав мене не казати нічого. Розсунув мої ноги.

І тоді він увійшов у мене.

Коли ж він почав рухатися в мені, я відчула, як підіймаються мої стегна, відчула, як сама рухаюся йому до пари, рух за рухом, поштовх за поштовхом. Я застогнала — просто не могла стриматися.

Його член вислизнув із мене. Простягнувши руку, я торкнулася його — крихітної, слизької речі.

— Прошу, — пошепки сказав він, — ти не повинна ні рухатися, ні говорити. Просто лежи на каменях, така холодна, така прекрасна.

Я постаралася, але він втратив всю свою чоловічу силу, і незабаром я пішла з покоїв принца, а у вухах у мене ще лунали його прокляття та сльози.

Наступного дня рано-вранці він поїхав, — забравши всіх своїх людей, — вони поскакали до лісу.

Уявляю собі його стегна, поки він їхав, незадоволеність, що залягла каменем в основі його чоловічої гордості. Уявляю собі його стислі губи. Потім уявляю собі, як невеликий загін їде лісом і виїжджає нарешті до скляної гробниці моєї падчерки. Такої блідої. Такої холодної. Оголеної під склом. Майже дитини. Нерухомої, мертвої.

У моїй уяві я майже відчуваю, як раптово твердіє його член, бачу, як ним опановує хіть, чую молитви, які він бурмоче напівуголос, дякуючи небесам за свою удачу. Я уявляю, як він торгується з волохатими чоловічками, пропонує їм золото та прянощі в обмін на прекрасний труп під скляним саркофагом.

Чи охоче ті взяли золото? Чи, може, подивилися на його кінну свиту, на гострі мечі та списи й зрозуміли, що іншого виходу вони не мають?

Не знаю. Мене там не було. У дзеркало я не дивилася. Можу тільки уявляти…

Руки, що знімають шматки скла і кварц з її холодного тіла. Руки, що ніжно гладять її холодну щоку, зрушують її крижану руку, тріумфують, що труп ще свіжий і податливий.

Чи взяв він її прямо там, у всіх на очах? Чи звелів перенести в затишніше місце, перш ніж увійти в неї?

Мені невідомо.

Чи витрусив він яблуко в неї з горлянки? Чи, поки він входив у її холодне тіло, її очі повільно розплющилися? Чи розсунулися її губи, ці червоні крижані губи, чи оголилися гострі жовті зуби біля смаглявої шиї, коли кров, що була для неї життям, потекла їй у горло, змиваючи шматок яблука, мою отруту?

Мені залишається лише гадати. Певно, так і було, я не знаю.

Ось що я знаю.

Вночі я прокинулася від того, що її серце запульсувало і забилося знову. Зверху мені на обличчя закапала солона кров. Я сіла. Долоня в мене горіла і гуділа, ніби я вдарила великого пальця каменем.

У мої двері барабанили. Я злякалася, але ж я королева і не викажу страху. Я відчинила двері.

Першими в мої покої увійшли його воїни й оточили мене, наставивши на мене свої гострі мечі та довгі списи.

Потім увійшов він. І плюнув мені в обличчя.

Нарешті в мої покої увійшла вона, як це зробила колись я, коли тільки стала королевою, а вона була шестирічною дитиною. Вона не змінилася. Справді ні на крихту.

Вона смикнула за нитку, на якій було підвішено її серце. Зірвала одну за одною ягоди горобини, зірвала голівку часнику, котра за стільки років висохла вщент, потім узяла своє власне серце, що билося, — маленьке, не більш ніж у молочного козеня або ведмежа, і воно наповнювалося кров’ю, що виплескувалась їй на руки.

Нігті в неї, мабуть, були гострі, як скло: ними вона розрізала собі тіло, провівши вздовж пурпурового шраму. Її груди раптово розійшлися — порожні й безкровні. Вона лизнула раз своє серце — а кров усе бігла в неї по руках — і засунула його глибоко під ребра.

Я бачила, як вона це робить. Я бачила, як вона знову закрила і зсунула шкіру над ними. Я бачила, як пурпуровий шрам почав бліднути.

Її принц подивився з ледь занепокоєним виглядом, але все ж обійняв за плечі, і вони встали пліч-о-пліч і чекали. Проте вона залишилася холодною, і цвіт смерті зостався на її устах, і тому його хіть анітрохи не зменшилася.

Вони сказали мені, що одружаться, і два королівства справді об’єднаються. Вони сказали, що в день весілля я буду з ними.

Тут стає спекотніше.

Вони обмовили мене перед моїм народом, приправляючи дещицею правди юшку, зварену з брехні.

Мене зв’язали й тримали в крихітній кам’яниці під палацом, у підземеллях я пробула всю осінь. Сьогодні по мене прийшли. Зірвали з мене лахміття і змили бруд, потім поголили мені голову і пах і натерли мою шкіру гусячим жиром.

Сніг падав, поки мене несли — по чоловікові на руку, по чоловікові на ногу — усім напоказ, розп’яту і холодну крізь зимовий натовп і заштовхали в цю піч.

Моя падчерка стояла поряд зі своїм принцом. Вона дивилася на мене, на моє приниження, але мовчала.

Коли, знущаючись, мене запихали в піч, я побачила, як одна сніжинка лягла їй на білу щоку, і так й залишилася на ній, не танучи.

Вони зачинили за мною дверцята печі. Тут стає все спекотніше, а там вони співають, веселяться і стукають у залізні стіни.

Вона не сміялася, не знущалася, не говорила. Вона не насміхалася і не відвернула обличчя. Але вона дивилася на мене, і на мить я побачила своє відображення в її очах.

Я не кричатиму. Цього задоволення я їм не принесу. Тіло моє вони отримають, але моя душа та моя історія належать тільки мені, зі мною вони й помруть.

Гусячий жир починає плавитися і блищати. Я не видам жодного звуку. Не думатиму про це.

А думатиму про сніжинку на її щоці.

Думатиму про волосся, чорне, мов вугілля, про губи, червоні, мов кров, про шкіру, білу, мов сніг.

Про казку «Сніг, скло, яблука» Ніла Ґеймана

Оповідання «Сніг, Скло, Яблука» cпочатку було випущене як посібник для Фонду правового захисту коміксів та передруковане в антології «Кохання у венах II» під редакцією Поппі З. Брайт.

Сюжет переказує знамениту казку про Білосніжку з погляду мачухи, яка традиційно в оповіданні є лиходійкою. Мачуха відчайдушно намагається врятувати королівство від неприродної та жахливої падчерки. Зрештою, вона зазнає невдачі, оскільки «щасливий кінець» оригінальної історії все ще має місце, незважаючи на її зусилля йому запобігти. Історія включає теми вампіризму, інцесту, педофілії і некрофілії.


Ми НЕ розповсюджуємо книгу (файли), оскільки це порушує Авторське право. Наш сайт носить виключно інформативний характер, де читачі можуть ознайомитися цікавим описом книги від нашого сайту, з анотацією від видавництва, відгуками та цитатами з книжки.

Якщо ви є правовласником електронної книги «Сніг, скло, яблука» Ніла Ґеймана українською мовою і бажаєте, щоб ми видалили її з нашого книжкового сайту, будь ласка, напишіть нам на пошту abuse.knigi@gmail.com і ми в найкоротші терміни її видалимо.

Відгуки на казку «Сніг, скло, яблука» Ніла Ґеймана

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

145 переглядів